«Люба моя Еллі!.. Уже рік, як я в Україні — «чарівній скатертині» Європи. Як пожити отут, то можна багато що зрозуміти. Які можливості таїть у собі ця земля. Ти не повіриш! Здебільшого зараз стоїть спека, зранку о 8–й термометр уже повзе на позначку плюс 30 градусів. Усе родить, наче в теплиці, квітів сила–силенна, українці насправді мають тямку до квітів».
Ці рядки написав у липні 1943 року з селища Іванків, що на Київщині, німецький чиновник Йоганн Бьоше. У цьому регіоні окупованої Україні він був референтом керівника з сільськогосподарських справ. Допитливий німець багато чого помічав, багато чому дивувався — і в подробицях ділився своїми спостереженнями у листах з дружиною Елізабет. Ті листи, які стануть знахідкою для істориків та всіх, хто цікавиться воєнним періодом життя України, стали основою книжки «Люба моя Еллі!..», яка щойно побачила світ у видавництві «Формат». Презентація видання, яке вийшло завдяки фінансовій підтримці фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (Берлін) і міжнародного фонду «Взаєморозуміння і толерантність» (Київ), відбулася в Інституті історії України НАНУ.
«Розібратися зі злом і несправедливістю»
Воєнні листи Йоганна Бьоше, а також чимало світлин того періоду десять років тому знайшов на горищі батьківського будинку його молодший син Геральд, професор Мюнхенського університету. «Спочатку я думав, що з цим усім робити? Може, викинути? Але там було багато фото молодих людей, підлітків. І подумав, а може, хтось іще з них живий і упізнає себе на фото, — розповідає пан Геральд. — Зрештою вирішив видати ці листи разом із фотографіями, щоб зберегти для майбутніх поколінь і надати доступ до них історикам та всім, хто цікавиться темою Другої світової. Рік тому така книжка вийшла в Німеччині, а тепер — в Україні. Сподіваюся, ця книга допоможе розібратися обом нашим країнам зі злом і несправедливістю тих років, щоб не допустити їх повторення у майбутньому».
Але перш ніж з’явилася книжка, фото років сім тому вдалося передати історикам із Києва. «Резонанс був для нас нечуваним», — згадує пан Геральд. Ті світлини стали підставою для пошукової роботи, до якої активно долучилися українські та німецькі школярі, а також вчені. Їм вдалося ідентифікувати вулиці, на яких свого часу були зроблені фото, а також зображених на них людей — когось упізнали сусіди або знайомі, а хтось навіть сам себе.
Як зазначає старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Тетяна Пастушенко, фото з колекції Бьоше є особливо цінними. Адже світлин окупованої України насправді маємо не так уже й багато. Фотоапаратів українське населення не мало не тільки тому, що було зубожілим. Радянська цензура ще й не дозволяла робити знімки. Плівки, які отримували військові кореспонденти, були підзвітними. А про фото на окупованій території й мови бути не могло, тож здебільшого наявністю таких фотоматеріалів мусимо завдячувати ворогам... Бьоше ж (чи його приятелі) фотографував усе — місцеве населення, їхній побут, красиві пейзажі, будівлі, зруйновані мости і будинки. І яскраво описував побачене (Не тільки в Іванкові, а й Києві, Рівному, Бердичеві, Житомирі — скрізь, де бував) у листах дружині, яка чекала його вдома з двома малими синами.
«Місцеві дівчата навіть не мають панчіх»
«Ця людина була дуже спостережливою, — каже директор Інституту історії України Валерій Смолій. — Автор листів детально розповідає про традиції, життєвий уклад, побут українських селян, про їхні стосунки з окупантами — це погляд «пересічного німця» на окуповану Україну. Нерідко німецький чиновник згадує про діяльність партизанів, зокрема, з відомого загону Сидора Ковпака».
Якою постала Україна в очах ворога? У Росії — так часто Бьоше називає Україну — його передусім дивувала надзвичайна бідність місцевого населення, про що часто наголошує в листах. «Всі ходять босоніж. І як тільки люди це витримують? Гірших злиднів, як тут, більше ніде бути не може». «Коли часом бачиш, як тут одягається місцеве населення, виникає враження, що переносишся на тисячу років назад», а «місцеві дівчата навіть не мають панчіх»! «Якщо дощ починається, то вулиці робляться непролазними. Вимощена тільки одна, магістральна, і та бруківкою». «Усі будівлі, за незначним винятком, дерев’яні. Дорогою можна побачити настільки маленькі хатки, що важко повірити. Якщо розвести руки в сторони і стати перед такою хаткою, то можна майже торкнутися кутів»... А що ще міг побачити у вимученій Голодомором–геноцидом і репресіями Україні німецький чиновник? Тільки злидні.
Бьоше, агроном за освітою, зазначає, що при цій небаченій бідності землі в Україні — дуже родючі, а люди працьовиті: «навіть якщо земля погана, то все одно тут добре родять картопля й жито. Якщо ж мати трохи добрив, то можна взагалі досягти ще кращих результатів»; «як робоча сила вони дуже придатні, особливо старанні дівчата», і взагалі «жіноча праця тут дуже поширена». Дивується німецький чиновник і тому, що діти та підлітки пасуть худобу «за будь–якої погоди», а конюхи коней випасають навіть уночі. «Щоби у нас сказали люди, якби їм треба було вночі пасти коней? У цьому плані росіяни перевершують нас набагато», — писав своїй дружині Йоганн.
«Хай би тільки закінчилася війна, і тут буде добре жити», — мріє Бьоше. Втім, констатує, «поки ми не можемо розслабитися». «Але якщо ми не втримаємо східні землі, то війна втрачає будь–який сенс», — не приховує німецький чиновник.
«Українці — дуже набожні»
У своїх листах Бьоше повсякчас захоплюється красою України: «Коли їду, часто думаю, от якби міг показати це своїй любій Еллі!»; «висилаю зображення Києва, ти сама можеш переконатися, що тут дуже гарно». А ще в Україні «багато лісів. У лісі багато чого водиться. Є вовки й інша потолоч під загальною назвою партизани».
«Населення хоч і вперте, але саме по собі до німців не налаштоване вороже», — констатує Бьоше. Українців він характеризує, як дуже набожних людей: «У нас в Іванкові лише одна маленька церква, в яку не вміщуються всі люди». Втім деякі місцеві реалії його шокують: «Учора після обіду був на хрестинах. Мати дитини танцювала на рівні з усіма, хоча після пологів пройшло 12 днів». А «скільки вони можуть випити горілки! Повний гранчак — це взагалі ніщо». Також місцеві «постійно лузають соняшникове насіння і їдять цибулю та часник». Тож через неприємний запах гидливий німець намагається не підходити до них близько.
* * *
Відрядження Йоганна Бьоше в Україну закінчилося 20 березня 1944 року. Через три місяці його знову призвуть до війська, тепер уже зенітником. На Великдень 1945–го потрапить в англійський полон, але зуміє повернутися до своєї родини. В них з Елізабет народиться ще четверо синів. Він помре 25 грудня 1972 року після важкої хвороби, не підозрюючи, що через кілька десятиріч його листи стануть містком для порозуміння між двома народами...