«Якби я міг цю красу показати своїй любій Еллі»

25.12.2012
«Якби я міг цю красу показати своїй любій Еллі»

«Люба моя Еллі!.. Уже рік, як я в Україні — «чарівній скатертині» Європи. Як пожити отут, то можна багато що зрозуміти. Які можливості таїть у собі ця земля. Ти не повіриш! Здебільшого зараз стоїть спека, зранку о 8–й термометр уже повзе на позначку плюс 30 градусів. Усе родить, наче в теплиці, квітів сила–силенна, українці насправді мають тямку до квітів».

Ці рядки написав у липні 1943 року з селища Іванків, що на Київщині, німецький чиновник Йоганн Бьоше. У цьому регіоні окупованої Україні він був референтом керівника з сільськогосподарських справ. Допитливий німець багато чого помічав, багато чому дивувався — і в подробицях ділився своїми спостереженнями у листах з дружиною Елізабет. Ті листи, які стануть знахідкою для істориків та всіх, хто цікавиться воєнним періодом життя України, стали основою книжки «Люба моя Еллі!..», яка щойно побачила світ у видавництві «Формат». Презентація видання, яке вийшло завдяки фінансовій підтримці фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (Берлін) і міжнародного фонду «Взаєморозуміння і толерантність» (Київ), відбулася в Інституті історії України НАНУ.

 

«Розібратися зі злом і несправедливістю»

Воєнні листи Йоганна Бьоше, а також чимало світлин того періоду десять років тому знайшов на горищі батьківського будинку його молодший син Геральд, професор Мюнхенського університету. «Спочатку я думав, що з цим усім робити? Може, викинути? Але там було багато фото молодих людей, підлітків. І подумав, а може, хтось іще з них живий і упізнає себе на фото, — розповідає пан Геральд. — Зрештою вирішив видати ці листи разом із фотографіями, щоб зберегти для майбутніх поколінь і надати доступ до них історикам та всім, хто цікавиться темою Другої світової. Рік тому така книжка вийшла в Німеччині, а тепер — в Україні. Сподіваюся, ця книга допоможе розібратися обом нашим країнам зі злом і несправедливістю тих років, щоб не допустити їх повторення у майбутньому».

Але перш ніж з’явилася книжка, фото років сім тому вдалося передати історикам із Києва. «Резонанс був для нас нечуваним», — згадує пан Геральд. Ті світлини стали підставою для пошукової роботи, до якої активно долучилися українські та німецькі школярі, а також вчені. Їм вдалося ідентифікувати вулиці, на яких свого часу були зроблені фото, а також зображених на них людей — когось упізнали сусіди або знайомі, а хтось навіть сам себе.

Як зазначає старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Тетяна Пастушенко, фото з колекції Бьоше є особливо цінними. Адже світлин окупованої України насправді маємо не так уже й багато. Фотоапаратів українське населення не мало не тільки тому, що було зубожілим. Радянська цензура ще й не дозволяла робити знімки. Плівки, які отримували військові кореспонденти, були підзвітними. А про фото на окупованій території й мови бути не могло, тож здебільшого наявністю таких фотоматеріалів мусимо завдячувати ворогам... Бьоше ж (чи його приятелі) фотографував усе — місцеве населення, їхній побут, красиві пейзажі, будівлі, зруйновані мости і будинки. І яскраво описував побачене (Не тільки в Іванкові, а й Києві, Рівному, Бердичеві, Житомирі — скрізь, де бував) у листах дружині, яка чекала його вдома з двома малими синами.

«Місцеві дівчата навіть не мають панчіх»

«Ця людина була дуже спостережливою, — каже директор Інституту історії України Валерій Смолій. — Автор листів детально розповідає про традиції, життєвий уклад, побут українських селян, про їхні стосунки з окупантами — це погляд «пересічного німця» на окуповану Україну. Нерідко німецький чиновник згадує про діяльність партизанів, зокрема, з відомого загону Сидора Ковпака».

Якою постала Україна в очах ворога? У Росії — так часто Бьоше називає Україну — його передусім дивувала надзвичайна бідність місцевого населення, про що часто наголошує в листах. «Всі ходять босоніж. І як тільки люди це витримують? Гірших злиднів, як тут, більше ніде бути не може». «Коли часом бачиш, як тут одягається місцеве населення, виникає враження, що переносишся на тисячу років назад», а «місцеві дівчата навіть не мають панчіх»! «Якщо дощ починається, то вулиці робляться непролазними. Вимощена тільки одна, магістральна, і та бруківкою». «Усі будівлі, за незначним винятком, дерев’яні. Дорогою можна побачити настільки маленькі хатки, що важко повірити. Якщо розвести руки в сторони і стати перед такою хаткою, то можна майже торкнутися кутів»... А що ще міг побачити у вимученій Голодомором–геноцидом і репресіями Україні німецький чиновник? Тільки злидні.

Бьоше, агроном за освітою, зазначає, що при цій небаченій бідності землі в Україні — дуже родючі, а люди працьовиті: «навіть якщо земля погана, то все одно тут добре родять картопля й жито. Якщо ж мати трохи добрив, то можна взагалі досягти ще кращих результатів»; «як робоча сила вони дуже придатні, особливо старанні дівчата», і взагалі «жіноча праця тут дуже поширена». Дивується німецький чиновник і тому, що діти та підлітки пасуть худобу «за будь–якої погоди», а конюхи коней випасають навіть уночі. «Щоби у нас сказали люди, якби їм треба було вночі пасти коней? У цьому плані росіяни перевершують нас набагато», — писав своїй дружині Йоганн.

«Хай би тільки закінчилася війна, і тут буде добре жити», — мріє Бьоше. Втім, констатує, «поки ми не можемо розслабитися». «Але якщо ми не втримаємо східні землі, то війна втрачає будь–який сенс», — не приховує німецький чиновник.

«Українці — дуже набожні»

У своїх листах Бьоше повсякчас захоплюється красою України: «Коли їду, часто думаю, от якби міг показати це своїй любій Еллі!»; «висилаю зображення Києва, ти сама можеш переконатися, що тут дуже гарно». А ще в Україні «багато лісів. У лісі багато чого водиться. Є вовки й інша потолоч під загальною назвою партизани».

«Населення хоч і вперте, але саме по собі до німців не налаштоване вороже», — констатує Бьоше. Українців він характеризує, як дуже набожних людей: «У нас в Іванкові лише одна маленька церква, в яку не вміщуються всі люди». Втім деякі місцеві реалії його шокують: «Учора після обіду був на хрестинах. Мати дитини танцювала на рівні з усіма, хоча після пологів пройшло 12 днів». А «скільки вони можуть випити горілки! Повний гранчак — це взагалі ніщо». Також місцеві «постійно лузають соняшникове насіння і їдять цибулю та часник». Тож через неприємний запах гидливий німець намагається не підходити до них близько.

* * *

Відрядження Йоганна Бьоше в Україну закінчилося 20 березня 1944 року. Через три місяці його знову призвуть до війська, тепер уже зенітником. На Великдень 1945–го потрапить в англійський полон, але зуміє повернутися до своєї родини. В них з Елізабет народиться ще четверо синів. Він помре 25 грудня 1972 року після важкої хвороби, не підозрюючи, що через кілька десятиріч його листи стануть містком для порозуміння між двома народами...

 

ДО РЕЧІ

Листування Йоганна Бьоше дає також зрозуміти, наскільки чітко навіть в умовах війни працювала німецька пошта. Лист з України до Німеччини, приміром, надходив усього за сім днів. При цьому окупанти активно обмінювалися зі своїм рідними посилками. Так, сам Бьоше часто пише, що відправив своїй родині цукерки, печиво, іграшки для дітей, «французький пральний порошок», «для матері передаю дві пляшки вина, іспанського», для тата — «трохи курива». Подарунки купував у спеціальних магазинах для німців — солдати Рейху, як бачимо, були непогано забезпечені всім необхідним. Сам просить, щоб із дому прислали то чорнило фірми «Пелікан», бо «російське для авторучок зовсім не підходить», то плівку для фотоапарату, то друкарську машинку. А про українські магазини Бьоше пише — «тут немислимо щось купити».

Також листи дають уявлення про побут окупантів. Бьоше детально описує, що їсть: «яблучне пюре на десерт, цукру маємо вдосталь», в Україні він вперше скуштував кавуна — «це щось надзвичайне», а ще зізнається, що разом із колегами багато п’є алкоголю («особливо тут став цінувати коньяк»). У вільний час він багато читає — книжки купити на окупованій території не проблема, ходить на полювання, на пляж місцевої річки, «на кабаре в Будинок солдатів», також «тут показують багато гарних фільмів, відвідав художню виставку — українці вміють користуватися пензлем і фарбами». З цих розповідей навіть важко повірити, що триває війна, проте Бьоше зізнається: почуватися спокійно може не завжди — українські «канікули» часто псують партизани.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>