Дорога до раю

Унікальний будинок–музей Поліни Райко, який зберігає шедеври сучасного настінного розпису, розсипається на очах через старість. За кілька років життя жінка самотужки перетворила звичайну сільську хату на справжню художню галерею, розписавши власноруч її стіни. Поліна Райко пішла з життя 15 січня 2004 року. А її хата лишилася, щоб дивувати нас фантазією покійної господині. Відомі українські критики й художники ставлять спадщину Поліни Райко, яка малювала в стилі «наїв», нарівні з Ніко Піросмані й Марією Приймаченко. Після смерті художниці шанувальники її таланту з Канади викупили сільську хату за 5,5 тисячi доларів у нетямущих родичів Поліни Райко та передали в дар українцям. Але вiдтодi ніякого ремонту в будинку–музеї не проводили, і будівля потихеньку почала руйнуватися. Нещодавно в «Мистецькому арсеналі» відбувся «круглий стіл», на якому відомі громадські діячі вирішили написати відкритий лист Президенту України та депутатам Верховної Ради з проханням про допомогу.

У провінції мистецтво не в пошані

...Непролазне болото, старий паркан, злий гавкіт собак. Важко повірити, що в цьому Богом забутому місці можна відшукати щось унікальне. Проте саме тут у Цюрупинську на вулиці Нижня, 74 розташований будинок Поліни Райко. Всі стіни, стелі і двері цього скромного житла розписані фантастичними картинами. Фактично — це історія життя його господині, виражена мовою пензля та фарб. Однак цюрупинців цей феномен мало турбує: своїх проблем вистачає. Сюди рідко приїжджають гості, здебільшого — це журналісти та поодинокі шанувальники народної творчості. Щоб зайти в унікальну хату, доводиться довго стукати в сусідські хвіртки.

«Ви хочете побачити розпис Поліни Райко?» — лише здивується черговому «дивакові» заклопотаний своїми побутовими проблемами мешканець «глибинки». — Ключі можна взяти у сторожа. Та тільки що там дивитися: оселя, як самі бачите, руйнується без живого тепла».

«Дивна вона була, як кажуть, не від світу цього, — продовжує інша сусідка народної художниці. — Поліна Райко всю свою крихітну пенсію на фарби витрачала. У нас у селі хто пальцем біля скроні крутив, мовляв, з глузду з’їхала на старості літ, а хто й щиро захоплювався: аж надто незвичайні картини бабуся писала».

Малювала, щоб жити, співала, щоб не плакати

Уперше пензлі та фарби Поліна Райко взяла в руки у віці 69 років. До того її життя можна було назвати звичайним. Народилася в селі, все життя працювала в колгоспі, пережила війну. Добре знала, що таке голод і холод. Її родина теж була звичайною: хороший чоловік, двоє дітей — син та дочка. Але так уже судилося, що Поліна Райко пережила смерть усіх своїх рідних та буквально за кілька років залишилася зовсім сама в будинку, де колись вирувало життя.

«Мене неначе хтось підштовхував: намалюй, намалюй що–небудь, — згадувала художниця. — Як у хаті ремонт закінчила, подивилася на свіжопофарбований паркан, і в голові майнула думка: як би було гарно тут двох голубів намалювати. А тут якраз сусід iде та й каже мені: бабуся, а ви б узяли фарбу і намалювали б тут голубів — по одному на кожному стовпчику, так красиво б вийшло! Я наче чекала цей «сигнал». Узяла та й намалювала! Бачу: дійсно добре та ладно вийшло. З тих пір і пішло. Треба десь щось підфарбувати — так я йду на базар і купую різноко­льорові фарби замість звичайної побілки. Поки домашніми справами займаюся, в голові сам собою складається сюжет майбутньої «картини». Так поступово я й увійшла в смак. Одне тільки помітила: коли ще починала малювати, думала, виллю свою душу в цю картину і мені стане легше. А тільки — ні. Поки малюю — живу. Тільки закинула пензлі і фарби — знову підступає біль. Буває, вночі встану, спати не хочеться. То беру фарби та пензлі в руки й починаю малювати, а паралельно — життя своє згадую. Так і виливаю на стіни і свій біль, і свою радість, і свої спогади. Іноді так замріювалася, що сльози на очі наверталися, так я, щоб не плакати, — починаю пісню співати»...

Картини — як життя

«Творчість Поліни Райко — це не просто народний наїв, — розповідає український художник Борис Еглазарян, — це розповіді про її життя, передані фантастичною грою уяви та можливостями живопису. Я коли вперше увійшов у цей будинок, просто обімлів, а коли дізнався історію життя його господині — заплакав».

За словами художника, найбільше його вразили настінні картини в літній кухні, а також гараж біля будинку з розписом, а на ньому напис: «Дорога в рай». Там раніше машина стояла, на якій донька Поліни Райко розбилася в ДТП. Її картини — це спроба викласти свої спогади у фантасмагоріях і картинах. Вражають і розписи в кімнаті, де помирав її син від цирозу печінки, а вона сиділа біля нього й гладила по голові, щоб полегшити його біль. А ще кiлька років до того син у п’яному психозі ганявся за матір’ю з сокирою в руці й погрожував убити. Пізніше виніс і продав iз хати все більш–менш цінне, навіть електропроводку зняв. Почав по інших хатах красти, за що й потрапив до в’язниці... Дуже важко переживала всі ці прикрощі Поліна Райко. Тому й картини її такі — емоційні, енергетично насичені й надзвичайно образні.

«Ми вже не перший рік шукаємо однодумців, які допомогли б врятувати унікальний будинок від руйнування, — продовжує свою розповідь Борис Еглазарян. — Я дізнався, що у Вірменії після землетрусу, коли було зруйновано багато фресок у храмах, iз благодійною місією працювали майстри з Італії. Вони змогли відновити те, що ще можна було врятувати від руйнування: знімали, акуратно розрізали на фрагменти, а потім знову збирали ці частини на жорсткому каркасі. Я вже зв’язувався зі спеціальною службою у Вірменії — виявляється, цілком реально знайти цих фахівців і домовитися про те, щоб вони за тією ж технологією відновили будинок Поліни Райко. Крім того, ми хочемо написати відкритий лист iз проханням про допомогу — це буде звернення до громадськості, меценатів та представників влади. Адже досі ніхто не взяв під свою опіку цей унікальний будинок».