Двоголове безголов’я

21 грудня 1764 року Катерина ІІ скасувала гетьманський устрій в Україні. Після вимушеної відставки гетьмана Кирила Розумовського засновувалась Малоросійська колегія на чолі з генерал–губернатором Петром Румянцевим. Їдучи до України, Румянцев одержав чіткі інструкції від імператриці, яка радила своєму призначенцю «мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Головними завданнями, які поставили перед генерал–губернатором, були визиск українського населення («поряд з іншими виправленнями необхідно, під якою б то не було назвою, крім подушного, поширити на тамтешній народ і одержувати від нього в казну нашу... нам беззаперечно належні прибутки») та перетворення колись вільного краю на звичайну російську провінцію. На думку багатьох істориків, скасування гетьманського устрою було безпосередньою негативною реакцією імператриці на подане їй Прохання малоросійської шляхти і старшини разом із Гетьманом про поновлення давніх прав Малоросії. Адже просили імператрицю про неможливе: непорушність прав, решток яких Катерина ІІ заповзялася українців позбавити.

22 грудня 1943 року постановою Верховної Ради замість «Інтернаціоналу» затверджено новий державний гімн СРСР. Відтоді Сергій Міхалков кілька разів змінював тексти, а мелодія колишнього совєтського гімну поєднана тепер у російській символіці з двоголовим орлом.

Бачив я дивовижну картину —

розпочався військовий парад,

і під звуки совєтського гімну

гордо винесли царський штандарт.

І збагнув я момент цей казковий:

це тому, що орел двоголовий.

23 грудня 1777 року «народився Олександр І — імператор з 1801 року, за його правління Росія безперервно вела війни і в підсумку приєднала до себе Азербайджан, Бессарабію, Грузію, Фінляндію, Царство Польське, розпочала завоювання Кавказу (1817)... після смерті був названий Благословенним», — просвіщає читачів видання «Московія» з «Бібліотеки В.С.Черномирдіна». Ще б пак — у Росії всі, хто загарбував чужі землі й робив їх «ісконно русскімі», благословенні. А от що пише з цього приводу англійський історик Норман Дейвіс: «За 149 років, які проминули від смерті Олексія Михайловича 1676 р. до смерті Олександра І 1825 р. Романови піднесли статус своєї країни від щойно народженої регіональної держави до непереможного «жандарма Європи...» Для всіх, хто пишався такими виявами сили, історичні постаті та політика, що уможливили ці зміни, безперечно, були гідні всілякої хвали і, як писав Ключевський про Петра І, ще й «необхідні». Ну, а таку «дрібницю», що Олександр І почав царювання з убивства власного батька Павла І, видання «Московія» навіть не згадує, це ж бо звична справа.

24 грудня 1864 року обер–прокурор святійшого Синоду надіслав міністру внутрішніх справ Петру Валуєву листа, в якому висловив свої «аргументи проти дивної літературної затії» (малося на увазі, говорячи знов–таки словами обер–прокурора, прагнення деяких осіб «створити особливу малоросійську літературу і ввести в народні школи Південного краю викладання малоросійським наріччям». Особливе занепокоєння викликали «малоросійські патріоти, які не обмежуються думкою створити свою особливу літературу, але мають види на політичну відокремленість Малої Росії від нашої спільної вітчизни»).

Серед «аргументів» обер–прокурора є й такі, що їх досі використовують різного штибу ківалови–колесніченки:

— «спільна російська мова, якою до цього часу навчались і навчаються малоросійські діти, доступна їм тією ж мірою, як і дітям великоросійським;

— засуджуючи малоросійський народ на навчання за книгами, писаними малоросійським наріччям, ми позбавили б його досить істотних розумових і моральних вигод, закривши йому шлях до вельми багатої, порівняно, російської літератури... так вчинити, звичайно, треба було б, якби у нас на умі була проти Малоросії змова, мета якої — утримати її назавжди в неосвіченості».

Процитовані міркування обер–прокурора наводять на думку, що — доживи він до наших днів — міг би претендувати на місце у виборчому списку «регіоналів». А ще невимовний жаль стискає серце, коли подумаєш про бідолашних англійців, іспанців, французів, змушених від покоління до покоління обходитися власними мовами.

Втім ситуація за останні 150 років дещо змінилася. А щоб охарактеризувати її, дозволю собі ще одну епіграму:

Ті, хто клепають нам закови,

плекають хижу думку здавна,

аби у нас було дві мови –

державна та самодержавна.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник