Транзит із Галичини до Провансу тривалістю життя

Якщо набрати в пошуковику «Ґуґл» «Юрій Кульчицький», з’явиться багато інформації про героя облоги Відня турками 1683 року — того Юрія–Франца Кульчицького, якому перекази приписують відкриття у Відні першої кав’ярні. Але є й інший Кульчицький — «французький». На відміну від «австрійського» тезки, він до свого прізвища міг додати «Сас». Про це пан Юрій розповів 20 років тому під час нашого знайомства в Мужені, в колишній садибі глави уряду УНР Володимира Винниченка «Закуток», коли ми отримали як дарунок Україні робочий кабінет визначного письменника й державного діяча. Казав, що Сас — давній герб української шляхти Галичини.

Учора виповнилося 100 років від дня народження українського художника Юрія Сас–Кульчицького, земний шлях якого почався на Дрогобиччині, а закінчився — в містечку Мужен на півдні Франції.

Шлях митця

Юрій Кульчицький народився 18 грудня 1912 року в селищі Підбуж. До початкової школи ходив у Дрогобичі, до середньої — в Самборі. Був студентом Краківської академії мистецтв, яку закінчив 1938 року завдяки родинній стипендії імені Пісцьоровського.

Під час навчання в академії Кульчицький став членом мистецького об’єднання «Зарево», пізніше — Української спілки образотворчих митців у Львові, брав участь у різних краківських і львівських виставках. Його перші самостійні роботи — графіка на козацьку тематику. Якраз у той час дуже популярним був уро­дженець Самбора письменник Андрій Чайковський, автор численних прозових творів про козаччину (роман «Сагайдачний», повість «На уходах» та ін.).

По закінченні академії Кульчицький викладав малювання у школах Самбора. Під час воєнного лихоліття познайомився з Олегом Ольжичем, якого родина Кульчицьких деякий час переховувала. «Це був хтось значущий для нашого підпілля, — а я з певністю знав, — і для нашої культури… Незабутні наші короткі розмови, незабутні теж і ситуації тодішніх днів… Відтоді мене супроводить мала збірка його поезій «Рінь» — книжка, яку поет із задоволенням побачив у моїй бібліотеці та глибина якої супроводила не одного з нас тоді і веде, напевно, ще й тепер», — згадував Юрій Кульчицький.

Йому були близькі різні поети, зокрема, один із найстаріших наших майстрів слова, 94–річний уродженець Крут, не дуже «розкручений» в Україні Ігор Качуровський. Кульчицькому особливо припали до душі його рядки з «Осінніх септин»: «…І ми при першім сонячнім промінні / Любили йти, не знаючи куди, / Через поля задумані, осінні, / Де на іскристім, легкім павутинні, / Мов ланцюжок, лишилися сліди, / Де, під зітхання вітру тиховійне, / Не снились нам іще ніякі війни».

Романтичні поривання, пошук нових художніх ідей і, мабуть, не в останню чергу через «непевний час» — а Кульчицький не мав ілюзій щодо «найсправедливішої» і «соціально відповідальної» радянської влади, особливо після «золотого вересня» 1939–го і масових репресій українців Галичини, митець вирішив емігрувати в західному напрямку. Було це 1944 року. Як і Іванка Нижник–Винників, пан Юрій потрапив до табору переміщених осіб. А вже невдовзі по війні, у 1946–47 роках, брав участь у колективних виставках у Баден–Бадені, Зальцбурзі, Інсбруку, Мюнхені, інших містах.

У 1948–му Юрій Кульчицький переїхав до Франції, спочатку в Париж. То був інтенсивний період його творчості. Як згадував канадський художник українського походження Павло Лопата, Кульчицький малював ікони на замовлення, ними прикрасив кілька іконостасів для українських церков у Бельгії, ілюстрував твори українських письменників. В одному з емігрантських календарів–річників Павло Лопата знайшов дуже вдалий портрет Олега Ольжича роботи Юрія Кульчицького.

Провансальський період

У 1961 році митець переїхав до Мужена. Тут його супутницею стала художниця Іванна Нижник–Винників, яка приїхала до селища біля Канна на кілька років раніше за пана Юрія. Про їхню спільну місію йшлося в моїй статті «Хранителька «Закутка» з «УМ» від 11 липня ц. р. Саме їм дістався у спадок знаменитий маєток Винниченка в Провансі.

Не пригадую точно, хто розповідав, що у дворі стояла криниця, з якої колись пили воду воїни Наполеона. На цьому обійсті Кульчицький знайшов камінь римської доби, який надалі зберігався в музеї мерії Мужена.

У садибі «Закуток» Кульчицький разом з Іванкою Нижник–Винників створив керамічну майстерню, митці мали велику піч для випалювання кераміки. Восени 1992–го, під час наших зустрічей, вони висловили побажання подарувати ту піч Львівській академії мистецтв. Коли я зателефонував до Львова, мені сказали, що радо прийняли б такий дар, але не мають коштів на перевезення. Однак символічно, що по смерті піч потрапила в українські руки — її забрала учениця митців, українка, яка вийшла заміж за француза.

Здається, Кульчицький–митець найкраще себе реалізував не в графіці, дереворитах чи маляр­стві, а саме в кераміці та емалі. До цих жанрів він прийшов у зрілому віці. Його керамічні твори вражають кольором, а ще — молодечістю, що ніби промениться з них. Аж не віриться, що сповнені енергії радості витвори — плід творчої уяви 60–80–річної людини. Як пише Павло Лопата, Юрій Кульчицький створив високохудожню кераміку з українськими народними мотивами, що подобалася всім, хто її бачив: «Переважали малих і великих розмірів тарілки, які часто наш кераміст збагачував візерунками з коней, риб, півників чи всяких птахів, баранчиків і міфологічних постатей».

За місяць до смерті, вже будучи тяжко хворим, пан Юрій зізнавався в приватній розмові: «У мене такі яскраві образи в голові крутяться, всі в ріжних цвітах». Він дуже тішився, що встиг побачити видані альбоми–каталоги творів його та Іванни Нижник–Винників (вона відчула їх появу в каннській лікарні на дотик, бо майже втратила зір), а також альбом–каталог графічних робіт відомої в Парижі української художниці Софії Левицької зі своєї приватної колекції. То був моральний обов’язок Кульчицького, і він його виконав.

Віра Вовк, українська письменниця з Бразилії, писала: «Я знаю людей, яким мистецтво править за віддих. Таким є Юрій Кульчицький… Митець свідомо–підсвідомо розгорнув полотно власної душі і ставить серед провансальських просторів на полудні Франції достойний пам’ятник українській культурі. Чого більше може вимагати людина від свого життя?»

Епілог на «Алеї азалій»

Обоє муженських українців померли в січні 1993 року, з різницею в шістнадцять днів. На відміну від старого муженського кладовища, розташованого на центральному пагорбі Мужена недалеко від мерії, де поховані Володимир та Розалія Винниченки, новий цвинтар, відкритий за кілька років до смерті митців, — за містом. Кожен ряд могил має назву якоїсь квітки. Могилу Юрія Кульчицького я знайшов на «Алеї азалій». Надгробок йому спорудили на кошти, зібрані від лотереї, яку влаштувала муженська мерія. У квітні 1993–го я якраз був присутній на цьому благодійному розіграші.

Нині в маєтку Винниченків на пагорбі мешкає мсьє Ален Мотю, який до виходу на пенсію очолював філію англо–швейцарсько–німецької шоколадної компанії. «З українськими художниками я познайомився ще в 1983 році, коли шукав будинок на Лазуровому березі. Вони опублікували оголошення в газеті «Фігаро», і я відгукнувся першим. Місце мене привабило. Ми уклали угоду, і я купив будинок. Але тоді я ще тут не мешкав. Ми домовилися, що я платитиму їм щомісячну ренту. Я не відразу переїхав сюди після їхньої смерті — лише в 2002 році».

До речі, альбоми–каталоги були видані з тих коштів, які митці одержали за продаж будинку.

* * *

Мої припущення щодо мистецьких колекцій Нижник–Винників та Кульчицького, неодноразово висловлені публічно 19 років тому, на жаль, справдилися. Їхня творча спадщина — розпорошена. Одне зі свідчень цього — те, що ні до 100–річчя Іванни Нижник–Винників, ні до 100–літнього ювілею Юрія Кульчицького не організовано виставок їхніх муженських колекцій. Якщо я помиляюся, то хай мене виправлять.

ОСТАННІЙ СПОЧИНОК

Знайти могилу Юрія Кульчицького в Мужені досить легко. А ось щоб виявити місце останнього спочинку його супутниці Йоанни Нижник–Винників, довелося чимало пошукати.

Прах мисткині в 1993 році було перевезено із Франції в Україну, зробити це випало мені. Я передав прах представникам Національного музею у Львові, й останки художниці перепоховали в місті її народження на Янівському цвинтарі. Але не одразу, а, як з’ясувалося, аж у вересні 1995 року. Місце поховання виявилося втаємниченим, але довгий пошук дав результат: спільна могила родини Бойків–Нижників на 31–му полі (захоронення №28).

Янівський цвинтар належить, разом із Личаківським, до двох найдавніших і найвідоміших кладовищ Львова. Тут похований, зокрема, поет Богдан–Ігор Антонич. Але знаменитий цвинтар понад шістьма сотнями стрілецьких могил, які за комуністичних часів були поруйновані бульдозерами.