Борис Ткаченко у своєму хатньому музеї.
Його вражаючі науково–публіцистичні дослідження не виходять великими накладами. Остання, кількасотсторінкова книга «Погром» — про руйнування музейної справи на Слобідській Україні та репресії над видатними українськими музейниками у 1920—30–тi роки — вийшла накладом усього 100 примірників. За останні 20 років письменник видав десяток книг, кожна з яких, базована на архівних джерелах, свідченнях очевидців та особистому досвіді, розкриває ту чи іншу сторінку української історії у ширшому контексті — економічному, екологічному, мистецькому, духовному і навіть — солідарності між поневоленими народами.
— Борисе Івановичу, ви всюди зазначаєте, що є агрономом. Утім ви закінчили історичний факультет університету, пишете історичні праці...
— Так. Моя дипломна робота в 1971 році була на тему «Архітектура Лебединщини феодального періоду». Для неї я обміряв і замалював чимало старих церков і хат. Коли захистив цю працю, то викладачі запросили мене до аспірантури. Я приїхав додому й хвалюся дружині: «Я вже аспірант!». А вона: «І що мені тепер робити з трьома дітьми в недобудованій хаті?». На тому моє навчання закінчилося. Утім дипломну роботу я увів у книжку «Лебедія» — історію Лебединщини до 1917 року.
— А як ви писали свою понад 700–сторінкову книгу про репресії проти Церкви на Слобожанщині?
— У Лебедині доля звела мене зі священиком Іваном Приходьком, 1900 року народження. Він воював у Махна і в Петлюри, відбув 25 років таборів і відійшов у вічність 97–річним. Хрестив моїх дітей, гостював у мене не раз, і я в нього. Я записав від нього багато спогадів. А потім у Сумському й Чернігівському архівах дослідив чимало документів про церкви в ті роки — православну, зокрема автокефальну, баптистську, — на Полтавщині, Сумщині, північній Харківщині й частині Чернігівщини. І в книжці «Важка дорога до Бога» я писав про репресію віри. За цю книгу Київська патріархія нагородила мене орденом святого Володимира Великого ІІІ ступеня.
Коли почалося у Чечні так зване «наведення порядку», а насправді російсько–чеченська війна, я підняв історію завоювання Кавказу, знайшов спогади російських полководців, які там воювали за царя–батюшки у середині ХІХ століття. І написав книгу «За горами гори. Правда про Чечню». А перша моя книга «Совість» вийшла у 1989 році. Про долю сіл, які називали «неперспективними». Наступна книга — «Поле без гербіцидів, душа без погонича» — про отруєння землі, неправильне господарювання, з прикладами конкретних колгоспів.
— Що ви, вже як агроном, скажете про колгоспне керування сільським господарством?
— Те керування було ніяк не годяще. От я приїжджаю в колгосп, де головував мій товариш. Він у розпачі: «Борисе, дощ заливає, а уповноважений із ЦК вимагає гнати в поле техніку». Усе мали робити за рознарядкою, а не виходячи з потреби. Далі, був розподіл: оце колгосп овочевий, оце насіннєвий, оце тваринницький... І от у селі Ворожба 50 гектарів землі були засаджені цибулею–сіянкою. І як прополоти стільки цибульки–павутинки? Возять студентів по 600 душ із Сум «ікарусами». Вони не знають, як полоти. Привозять інших людей, вони за бур’яни ховаються, набирають собі в торби цибулі. Під’їжджають під контору, бухгалтер підписує путівку за автобус, і, врешті–решт, колгосп — банкрот. Другий приклад — колгосп імені Карла Маркса, що в селі Бишкінь, займався садівництвом. 450 гектарів слив, яблунь. А збирать хто буде? Знову давай возити людей. Та ще й сорти завезли з Криму. А в нас же північ України. Врешті те замерзло, те пропало. І колгосп — банкрот. Така була система керування.
— Ви одним iз перших в Україні написали книжку про Голодомор...
— Найпершою була книга Володимира Маняка «Голод 33». Я йому свого часу матеріали надсилав. Бо почав збирати спогади ще в 1964 році. У 1989 році заступник редактора нашої районної газети Раїса Панасівна Кужіль, користуючись тим, що редактор був у відпустці, дала кілька моїх статей про Голодомор. У Лебедині був Демченко Микола Несторович, колишній секретар Київського, а потім Харківського обкому партії, а згодом нарком зернових і тваринницьких радгоспів Союзу. У в 1937–му його розстріляли. Я зібрав про нього багатющий матеріал. Розшукав обох його синів, записав їхні спогади. І зробив до Лебединської газети у 1989 році кілька великих публікацій — про Демченка і про те, що в ті роки тут робилося. У 1990 році Раїса Панасівна запропонувала мені видати книжку про голод. Але про це дізналися в райкомі партії, розсипали набір. Тоді ми вирішили працювати потайки. І завдяки моїй покійній дружині (вона щороку вирощувала на гектарі землі картоплю, та й пасіку ми мали) й допомозі деяких керівників господарств у 1993 році вийшла друком книжка «Під чорним тавром».
Ми роздавали цю книжку на всіх мітингах в Лебедині й у Сумах. Коли ми робили Майдан у Лебедині, приїхало 400 братків із самого Донецька і тут таке робили, що страшно! По людях стріляли. Але ми роздавали цю книжку, і вона зробила велике діло... Якось вона потрапила за кордон. І пані Марія Фішер–Слиз, меценатка з Канади, зателефонувала мені й запропонувала перевидати книжку. А я кажу по–простому: «Рада б душа в рай, так гріхи не пускають». А вона: «Я дам грошей». Утім їх не вистачало. До того ж я вирішив доповнити книжку, проілюструвати. Коли до влади прийшов Віктор Ющенко, обласна адміністрація стала більш лояльною і в 2008–му допомогла, домовившись із видавництвом.
— Коли ви записували свідчення про Голодомор, люди боялися розповідати про це? До речі, як вам здавалося — голод змінив людей?
— Так, дуже боялися — тих людей, що були ще живі й могли ще робити зло. Казали: «Вони нас з’їдять». А коли вже готував до друку, то були такі, що прибігали до мене і просили не друкувати їхніх спогадів. Після Голодомору 1932—33 років у людей була страшна апатія, боязнь, недовіра — навіть до сусіда. На Сумщині є райцентр Велика Писарівка, і там один чоловік розповідав, як він у восьмому класі написав вірша про голод, і його директор школи здав. Він відбув 25 років. І оцей поголос пішов по людях. Пригадую, як батько казав мені, школяреві: «Ти одтарабань, що нас учить рідна Комуністична партія, і ми, радянські піонери, їй дуже вдячні, а потім уже розповідай урок». Були залякані всі. Коли я збирав матеріали про Демченка, то познайомився з його племінником. Йому, 18–річному, теж дали «десятку», бо дядько був «ворогом народу». Він казав мені: «Напишеш — дураком будеш. Я відбрешуся, а ти собі заробиш...»
— Ви з дружиною Лідією Василівною записали близько тисячі пісень. Важко повірити, що всі вони — лише зі Слобожанщини...
— При тому загальновідомих пісень, що чуємо по радіо, там не знайдете. Зате є колискова, створена в 1930–х, де згадується Голодомор. Записував я і пісеньки про розкуркулення. Однак ніхто не зміг допомогти нам з нотами. І довелося в книжці «Пісні рідного краю» давати лише тексти.
— У вас чудовий хатній музей народного мистецтва. Чи пам’ятаєте найперший твір свого зібрання?
— У 1964 році я в Києві познайомився з Іваном Макаровичем Гончарем. Відтоді почав передавати для його музею рушники, старі фотографії церков, яких на той час уже не було, різьблення по дереву, ікони. Потім якось знайшов на горищі в коморі в одного чоловіка ківот із Михайлівсько–Предтечинської пустині, недалеко від Лебедина, яка наприкінці XVIII століття була «упразднєна за вєтхостью». Ікони з неї передали до церкви в сусіднє село. А там зробили з престольних та іконостасних ікон ківот. А коли і ту церкву закрили й знищили — ікони пішли по людях. Ківотну раму й ікони — Якима і Анни й інші, Царські врата я передав у Київський музей декоративно–вжиткового мистецтва. А частину ікон залишив у себе. Це був 1969 рік.
А потім у мене була «пляма в біографії». За знайомство з Іваном Гончарем, за те, що в мене знайшли роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», за збирання старовини і свідчень про голод мене звинуватили у «наклепі на радянську державу» і звільнили з посади. За ті роки я зібрав багато рушників, кілька бандур, ліру, скриню з мальованим козаком Мамаєм, деякі стародруки. Дещо з зібраного передав до Києва і до Сумського художнього музею, до краєзнавчого. Дрібніші, хоча не менш значимі витвори, я залишав у себе. Зберігаю їх у невеличкому кабінеті.
— А хто його у вас відвідує?
— Нещодавно були школярі з села Михайлівка. Ми заварили кави, пригостили їх солодощами, провели екскурсію. Учні вже були підготовлені, вчителька розповіла їм, куди вони їдуть.
Народився 18 грудня 1937 р. на хуторі Масюк (тепер хутір Великий) Гадяцького району на Полтавщині.
Батько й мати Бориса Івановича — з Лебедина, а побралися на Донбасі (туди перебралася родина лебединського діда Давида після розкуркулення). Потім переїхали до Гадяча, згодом — на малу батьківщину, в Лебедин. Там Борис Ткаченко закінчив семирічку, а потім — Висторопський сільськогосподарський технікум. Після служби в радянській армії працював у Лебедині агрономом. Публікувався у місцевій пресі на теми екології.
У 1971 році закінчив (заочно) історичний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка.
У 1972 році, в час піку репресій проти українських інтелектуалів, Бориса Ткаченка звинуватили в «антирадянській пропаганді» й звільнили з роботи. Працював водієм, комбайнером, зварником. З 1982 р. і до виходу на пенсію працював головним агрономом району.
Вивчав етнографію й історію Слобожанщини. Друкувався в «Українському історичному журналі», часописах «Народна творчість та етнографія», «Україна». У 1989–му заснував крайову організацію Руху в Лебедині. У 1989 р. вийшла друком перша книга «Совість» — низка нарисів про долю землі. Того ж року вийшла книга «Поле без гербіцидів, душа без погонича». У 1993 — «Під чорним тавром» (перевидана в 2008–му), 2000 — «Лебедія», 2003 — «Пісні рідного краю», 2007 — «Важка дорога до Бога», 2011 — «Погром».
Кавалер орденів «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
