«Наше здоров’я — в наших руках. На 70 відсотків...»

Він допоміг народитися тисячам нових життів. Тож має свій особливий погляд на життя і здоров’я. Микола Федорович Цюх належить до тих лікарів­практиків, для яких навчання — спосіб життя. Навіть тепер, коли за плечима вже сорок років медичної практики, не може дозволити собі перепочити. Бо вважає: лікар, який зупинився в розвитку, перетворюється на ремісника.

Він завжди мав бунтарську натуру. Хлопець із рівненської глибинки, випускник медучилища вступав до Львівського медінституту сім років поспіль! Тільки через те, що дружив із вільнодумними людьми. 1989­го відважився кинути виклик тодішній системі, пішовши з престижної роботи в Луцькому пологовому будинку, де пропрацював акушером­гінекологом понад два десятиліття і де одним iз перших на Волині освоїв ультразвукове дослідження. На зламі епох йому хотілося вирватися за рамки усталених медичних стереотипів і догм. Вважав: та система неефективна, оскільки втрачена мотиваційна складова, яка так необхідна для самовдосконалення. Микола Цюх одним iз перших організував в області приватний медичний центр.

«Інфекційні хвороби — не кара, а стимул для організму»

— Миколо Федоровичу, як вважаєте: в умовах бідності, соціального розшарування можливо винайти ще якийсь велосипед у царині реформування медицини?

— На жаль, ми не маємо системної стратегії в цьому напрямi. Ідеї та пропозиції витають різні, але врешті все повертається до того, що було. Адмініструванням та переставлянням стільців результату не досягнеш. Говоритиму, можливо, дещо незрозумілі, філософські речі, однак... У процесі будь­якого еволюційного розвитку автоматично зростає відповідальність кожного члена суспільства. І наші медичні програми повинні працювати на те, щоб людина усвідомила свою відповідальність. А держава має простимулювати цю зацікавленість, тобто дати мотивацію. Щоб кожен розумів, наскільки твоє здоров’я важливе насамперед для тебе, а вже потім для країни.

Що таке здоров’я? Є десятки варіантів відповіді. Здоров’я — це середовище, в якому людина може максимально виконати покладену на неї біологічну функцію. Візьмемо, для прикладу, вагітність. Кожна жінка має свою особливу функцію — дати життя й відповідати за нього протягом виношування. Вона має усвідомлювати, що спосіб її життя, доброзичливість, сльози, агресія, стреси, ризики впливають на майбутню дитину. Подумайте: чому народилися ви, а не хтось інший? Адже жіноча яйцеклітина така перебірлива — з­поміж мільйонів чоловічих клітин вибирає для запліднення лише одну! Тільки природі відомий механізм цього відбору. І нічого організованішого, ніж цей відбір, не існує. Природа його відшліфувала, відбираючи найоптимальніший варіант з безлічі альтернативних. Вона вибрала вас. Не ми своє життя вибирали, а життя вибрало нас, кожного зі своєю місією.

Щоб виконати цю місію, ми повинні мати той оптимальний стан самопочуття, який закладений природою. Ми не можемо додати собі ні тривалості життя, ні сили, можемо лише раціонально користуватися тим, що дала нам природа. Але з віком системи нашого організму зношуються. На них постійно впливають фактори, що створюють їм супротив. Когось життя змушувало перевтомлюватися, хтось занадто піддавався впливу шкідливих звичок, додайте екологію, радіацію, електромагнітні хвилі тощо. Але водночас природа продумала й цілу систему самозахисту людського організму — самопочуття, сприйняття, інтуїція, досвід, які допомагають розширювати наші біологічні й соціальні можливості. Тобто коли ми говоримо, як берегти здоров’я, кожна людина уявляє: її відчуття — це віддзеркалення стану організму. Власне, вона так і живе, опираючись на свої відчуття. Сприйняття розумом, логікою — це теж відчуття зовнішнього середовища. Якщо все перевести на побутовий рівень, то життя — це забезпечення біологічних і соціальних потреб. І саме ці потреби дають розвиток еволюції — як біологічної, так і суспільної.

— Виходячи з вашої філософії — що ж таке хвороба?

— Як на мене, це відображення зовнішнього впливу в нашому самопочутті. Саме слово «хвороба» фіксує статичну оцінку біологічного стану людини, але насправді це безперервний процес, в якому працюють механізми, спрямовані як на руйнування, так і на захист. Ми чомусь ці захисні ресурси називаємо недугою. Скажімо, інфекційні хвороби дехто сприймає як якусь кару, а в біологічному сенсі — це адаптація організму, пов’язана з відсутністю імунного захисту. Через те дитячі хвороби можемо назвати своєрідним періодом адаптації дитячого організму до зовнішніх впливів, коли включаються не тільки ті механізми, що працюють ідеально в біологічному режимі (розпад глюкози до вуглекислоти та води, що дає енергію), а й створюються нові — захисні. Людський організм має масу саморегулюючих механізмів, що не дають його знищити.

Хворий організм вимагає не стимуляції, навіть не якихось позитивних емоцій, як похід у кіно чи на концерт, а відпочинку. Природі треба дати перепочити, щоб відновити рівновагу. Навіть комп’ютер потребує перезавантаження. Тому людина, яка хворіє, нічого не хоче, бо вся енергія йде на подолання тих чи інших шкідливих факторів. І коли ми змушуємо хвору дитину їсти, то таким чином забираємо у неї частину життєвої енергії на другорядні цілі, зменшуючи її біологічний самозахист. Коли відійти від традиційного підходу до здоров’я і хвороб, прийдемо до розуміння: людина здатна підтягнути своє життя до вікових рамок, закладених у її генетичному матеріалі. Саме це треба пояснити людині, і я роблю це в спілкуванні з кожним своїм пацієнтом.

«Пацієнт виходить з кабінету лікаря, «завантажений» на перспективу»

— Але ж кожному лекцію не прочитаєш? Аби це пояснити людині, потрібен час...

— Інколи достатньо поспілкуватися з пацієнтом, доки роблю ультразвукове обстеження. Розповідаю про те, що його може чекати в майбутньо­му, вказую на індивідуальні ризики, раджу методи профілактики. Прийшовши з якоюсь конкретною скаргою, людина виходить iз кабінету лікаря, «завантажена» на перспективу. Хтось дослухається і виконає рекомендації, а хтось ні — і через деякий час знову прийде на прийом, але вже з більшими проблемами.

Щоб доступно змоделювати ситуацію, мусиш вийти на рівень знань і сприйняття кожного пацієнта, хто б це не був: проста селянка чи професор університету. Тільки усвідомлення своєї відповідальності робить людину не байдужою до свого здоров’я, і вона не довіряє його ні лікарям, ні політикам.

В електронному реєст­рі нашого центру нині — понад 70 тисяч пацієнтів. Це люди, які періодично у нас обстежуються, тобто ми можемо оцінювати стан їхнього здоров’я в динаміці. Це вже ті пацієнти, які відповідально ставляться до власного здоров’я, вони не біжать у лікарню тоді, коли припече, а приходять до лікаря, маючи нормальне самопочуття. І що більше буде таких людей, тим здоровішим ставатиме наше суспільство.

— Пропонуєте відповідальність за здоров’я українців перекласти на них самих?

— Певною мірою так. Передбачаю іронію скептиків, мовляв, коли на медицину не вистачає грошей, знову всю відповідальність перекладають на плечі людей. Просто альтернативи немає. Здоров’я кожного з нас лише на 10—15 відсотків залежить від високотехнологічної медичної допомоги, а на 70—80 відсотків воно — в наших iз вами руках. Тож обговорення всіх цих проблем у засобах масової інформації, просвітницька робота у школі, впровадження інституту сімейних лікарів зможуть у майбутньому дати відмінні результати в оздоровленні наших громадян.

ДОВІДКА «УМ»

Микола Федорович Цюх — акушер­-гінеколог вищої категорії, лікар ультразвукової діагностики з більш як сорокарічним досвідом. 13 років очолює Волинську асоціацію підприємців медицини та фармації. Член правління Української асоціації фахівців УЗ­діагностики в акушерстві та гінекології, віце­президент Спілки орендарів і підприємців. Має власну цілісну концепцію про те, що таке здоров’я і як його зберегти в непростих сучасних реаліях. З нею ознайомив українських колег­медиків на п’ятому з’їзді організаторів охорони здоров’я, що відбувся у Житомирі восени цього року.