Їх єднає Мельпомена

Від останнього, 5–го, з’їзду Спілки театральних діячів минуло більше чотирьох­ років. За цей час інформаційних приводів для зустрічі накопичилося стільки, що учасникам нинішнього зібрання можна було б сміливо оголошувати кількаденні збори. Але оскільки живемо ми в часи максимальної економії, то понад сто делегатів 6–го з’їзду Спілки, які представляли театри з усієї України, вклалися у кілька годин. І того ж дня на вечірніх потягах вирушили додому — виконувати рішення та рекомендації з’їзду.

У своїй вступній промові голова СТД Лесь Танюк пройшовся по найболючіших точках українського театру. Якщо визначити жанр його розвитку, то, за Танюком, це, безумовно, драма. У першу чергу тому, що театр сьогодні не може протистояти наступу «олігархії та охлократії». Сама ж Спілка намагається тримати удар і за можливістю давати відсіч цим масованим атакам. Серед перемог СТД — відстояно статуси театрів. «Уже були майже готові до реалізації відповідні пропозиції фінансистів, — говорить Танюк. — Економлячи на культурі, владоможці обурювалися, що акторам багато платять! При цьому за середню цифру заробітку... бралися показники по національних театрах!». Були спроби перекинути частину культурного бюджету на здешевлення ліків, але й ці ініціативи вдалося присікти, аргумент від Об’єднання творчих спілок про те, що фармацевтичні фірми мають прибуток у 2600 відсотків, виявився переконливим. За цей час довелося відбиватися від бажаючих привласнити приміщення, в яких працюють творчі інституції (ще свіжа в пам’яті епопея з Центром Курбаса, куди приходили рейдери і говорили: «А де цей Курбас, позвіть, треба з ним «перетерти»). Завдяки Спілці майже 70 людей стали Президентськими та Кабмінівськими стипендіатами, але затверджені суми надходять на їхні рахунки з перебоями.

Серед позитиву, озвученого на з’їзді, велика кількість мистецьких форумів, які відбуваються в Україні. Якщо за радянських часів їх було до десяти на рік, то нині СТД проводить щорічно понад 80 фестивалів, оглядів, конкурсів, близько ста «круглих столів». При цьому, вважає Танюк, «Україні катастрофічно не вистачає одного мегафестивалю — всесвітнього, на зразок того, яким був «Березіль–1993». І хоча бюджет такого масштабного форуму сягає кількох мільйонів доларів, виступаючий висловив упевненість, що принаймні раз на два роки його проводити можна. Щодо творчих проблем українського театру, то тут, говорить Лесь Степанович, очевидний дефіцит вистав стратегічного звучання (як «УБН» чи «Солодка Даруся» або ж «Нація»). «Ми втручалися, і небезрезультатно, у драматичні колізії навколо Одеського театру, Севастопольського, Кіровоградського, і активна позиція української театральної громади дозволила розрубати ці гордієві вузли», — заявив Танюк.

На з’їзді також оголосили лауреатів мистецьких премій, якими опікується Національна спілка театральних діячів. Лауреатом премії імені Панаса Саксаганського стала Раїса Недашківська, премію імені Віри Левицької (США—Україна) отримала Ада Роговцева (до речі, 17 грудня Аді Миколаївні вручатимуть також орден святої Варвари), премію імені Сергія Данченка — режисер Андрій Білоус, премію імені Федора Нірода в галузі сценічного мистецтва — художник Тетяна Медвідь... Невизначеною залишається ситуація з премією імені Леся Курбаса. Цю відзнаку, засновану Кабміном понад десять років тому, вручали всього шість разів. У 2008–му влада її «заморозила». Спілка наполягає, щоб цю премію поновили як державну і фінансували на рівні Державної премії імені Довженка. «Олександр Петрович часто повторював, що він учень Леся Курбаса, і нашому чиновництву не завадило б усвідомити, хто є хто в українській культурі», — резюмував Лесь Танюк.

Головою СТД з’їзд переобрав Леся Танюка. А першочерговим завданням на майбутнє визначив проведення «круглого столу» з приводу авторських прав. На згадку про цю зустріч усі делегати отримати збірку «Театральні обрії», в якій описана діяльність Спілки протягом 4 років. Видання вийшло солідним — майже на 300 сторінок. Серйозність викладеного у цьому звіті «розбавила» обкладинка. На ній зображений один із найвідоміших персонажів світового театру, веселий Панталоне, та процитована його проста і життєрадісна пісенька:

Хто дорогою цією

Не зітхаючи, іде,

Той щасливий, бо до храму

Ця дорога приведе.

Наша мати — рідна сцена,

Наша зброя — сльози й жарт;

Нас єднає Мельпомена, —

Тож нехай живе театр!