Застукали сердешну волю

4 грудня 1917 року більшовицький верховний головнокомандувач, прапорщик М. Криленко передав радіотелеграфом до Києва підписаний Леніним і Троцьким ультиматум Раднаркому Центральній Раді. Телеграма починалася запевненням у визнанні Раднаркомом Української Народної Республіки та в її праві відокремитися від Росії.

«Усе, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою народних комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно», — зазначалося в документі. Однак то було лише димовою завісою, покликаною приховати хижацькі наміри більшовиків. Визнання УНР не означало визнання більшовицькими узурпаторами Центральної Ради як репрезентативного органу українського народу. Перед Центральною Радою в ультимативній формі було висунуто заздалегідь неприйнятні вимоги, причому наголошувалося, що в разі їх неприйняття протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

6 грудня 1917 року з’їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів України дав відповідь на ультиматум Ради народних комісарів, однозначно розцінивши його як замах проти УНР, що брутально порушував права українського народу на самовизначення. Розуміючи неминучість більшовицької агресії, з’їзд звернувся з відозвою до народів Росії, в якій відкидав звинувачення в «буржуазності» Центральної Ради, роз’яснював її народний всеукраїнський характер, викривав підступну позицію Ради народних комісарів, закликав російських трудящих не брати участі у братовбивчій війні. Не допомогло.

Готуючись до повномасштабної агресії проти законної влади в Україні, петроградський Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. В. Антонов–Овсієнко стягнув до Харкова великі збройні сили. В ніч на 9 грудня українські війська в Харкові були обеззброєні, а 10 грудня більшовики та ліві есери сформували в місті військово–революційний комітет. 11–12 грудня більшовики похапцем зібрали в Харкові всеукраїнський (звичайно ж, псевдо. — Авт.) з’їзд рад і проголосили Україну совєтською. По суті, це була окупаційна влада, що не заважає деяким нерозбірливим політикам і не надто обізнаним журналістам вважати Харків першою столицею України.

5 грудня 1965 року (в роковини ухвалення «найдемократичнішої в світі» сталінської Конституції) вперше невеличка група дисидентів зібралася біля пам’ятника Пушкіну в Москві. Найкрамольнішим гаслом мітингувальників було «Поважайте власну Конституцію». Гасло це залишається актуальним донині.

5 грудня 1994 року під час Будапештського саміту ОБСЄ президенти Росії та США і прем’єр–міністр Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Згідно з цим документом, три ядерні держави зобов’язалися «поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України», «утримуватися від погрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України», «утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підпорядкувати своїм інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету» тощо. А тепер поміркуймо, скільки разів відтоді Росія порушувала надані Україні гарантії, скільки разів різні російські структури та високопосадовці ставили під сумнів існуючі кордони, погрожували силою, здійснювали економічний тиск. І ще одне запитання: чому ті, хто б мали це зробити, жодного разу не винесли питання про порушення Росією умов Меморандуму на розгляд Генеральної асамблеї ООН чи саміту ОБСЄ?

10 грудня 1994 року до Чечні були введені федеральні війська. В Кремлі переважив силовий підхід. Офіційно метою операції проголошувалося роззброєння бандформувань і відновлення на території республіки конституційного ладу та правопорядку. Однак невдовзі з’ясувалося, що «бандформуванням» є чи не весь чеченський народ, а відновлення конституційного ладу шляхом повномасштабних бойових дій, які до того ж тривали понад 20 місяців, викликало хвилю обурення в усьому світі. Кажуть, Єльцин–пенсіонер постфактум шкодував про тодішнє рішення Єльцина–президента. Чого не скажеш про Путіна, підтримуваного генералами–яструбами, які навіть Медведєву теж пост­фактум закидали недостатню рішучість щодо Грузії.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник