Хто пам’ять змив,
як дощик акварельку?
Все менше рук,
що вмiють сiять хлiб.
Все бiльше рук,
що тягнуть все у пельку!
Слова цiєї поезiї Лiни Костенко прийшли в моє серце i душу, як iшла повз будiвлю Андрушiвського цукрового заводу. А там «хазяї» розрiзали–терзали на металобрухт устаткування. Пригадала я багатьох землякiв, хто там працював...
Завод на моїй рiднiй малiй батькiвщинi вистояв революцiйнi битви, пережив вiйну. Навiть при нiмцях вiн працював. Вистояв 20 рокiв пiсля розпаду СРСР. А тепер не встояв — вiд яничар i манкуртiв своєї землi.
А на гербi Андрушiвки лелеки — символ мудростi i розуму, цукровий буряк i два шматочки цукру–рафiнаду. Два столiття завод давав роботу всiм людям та їхнiм дiтям. Так кому ж вiн став такою кiсткою в горлi ненаситнiм, яке нiколи не буде наїженим? Стоїть бiдний завод iз розбитими вiкнами, виламаними стiнами i волає до неба: «Люди, схаменiться, що лишаєте нащадкам?»
К. КОНДРАТЮК
Андрушiвка Житомирської областi