Ранком 30 листопада 1939 року, о 8.30, кількасоттисячна Червона армія перейшла радянсько–фінський кордон по всій його довжині. Почалася війна, що тривала до 13 березня 1940 року. В підручниках її називають Радянсько–фінською або Зимовою. Серед учасників тієї війни був і Родіон Степанович Князь із Сімаківки, що на Житомирщині, який згодом пройшов і через лихоліття Другої світової та нещодавно зустрів своє 95–річчя.
Холмські Князі
Рід Родіона Степановича походить із колишньої Холмської губернії, нині територія Польщі. Саме місто Холм у ХІІІ—ХIV століттях було резиденцією Галицько–Волинських князів Данила Романовича і Лева Даниловичів та їхніх наступників.
Родіон Князь народився у 1917 році. Батько воював на фронтах Першої світової війни у лавах російської армії. А в час німецького наступу російська влада вивезла матір із дітьми із Холмщини на Кубань. «На Козаччину», як каже Родіон Степанович. Хоча на Кубані, як розповідали рідні, жилося дуже добре, все ж Князі вирішили повертатися на рідні землі.
Однак новий кордон із Польщею, який тепер уже провели неподалік Новограда–Волинського, перекрили. І Князі з маленьким синочком вирішили зупинитися у Сімаківці, що розташована якраз на середині шляху між Новоградом–Волинським і Коростенем. «Спочатку ніби було все спокійно, а потім почалася колективізація, розкуркулення, виселення куркулів і пішло–поїхало... Голодомор, репресії, війна. Нічого доброго потім уже не було...», — підсумовує Родіон Степанович.
Пізньої осені 1939 року червоноармієць строкової служби Родіон Князь готувався до «дембеля». Служив він аж на Уралі, у Свердловську. І вже у мріях і снах бачив, як повернеться в Україну, до рідних. Утім несподівано, серед ночі його частину підняли по тривозі і залізницею доставили до Петрозаводська. Далі на фронт йшли пішки. Навкруги — ліс. Місцевість була болотистою, усе довкола скувала крига. «Того року в Фінляндії стояли небувалі 40–50–градусні морози. Утім протягом трьох місяців війни жодної хвилини не довелося зігрітися десь у хаті, у будь–якому житловому приміщенні, — розповідає Родіон Степанович — відступаючи, фіни знищували за собою все дотла»...
Жахи Приполяр’я
Із цивільним фінським населенням Родіонові Князю зустрічатися не довелося. Фіни дуже не хотіли потрапляти в полон. Спалені села, ніякої живності — ні кіт не нявкне, ні собака не загавкає. Навіть ями з картоплею, яку фіни не змогли забрати з собою в неокуповану частину країни, були розкопані й посипані якимось білим порошком. Червоноармійці побоювалися, що отрутою.
«Теплого одягу та їжі солдатам у Фінляндії вистачало, не так як пізніше у Вітчизняну, — згадує дідусь. — Були тілогрійки, довгі білі кожухи, які часто обсмалювали ззаду, присівши погрітись біля вогню».
Фронту, як такого, не було. Найкращі фінські снайпери — їх називали «кукушки» — сиділи на високих соснах і ялинках, маскувалися на інших точках, тому ніколи не можна було передбачити, звідки ушкварить черга з пістолета–кулемета «Суомі» чи пролунають поодинокі постріли зі снайперської гвинтівки. Проте основні втрати були не від боїв, а від морозів. Незважаючи на добрий одяг та гарячі страви польової кухні, тисячі солдатів замерзали.
«Жахлива темрява Приполяр’я, де зимовий час перетворюється в саму суцільну імлу без ранку і вечора, позбавила багатьох червоноармійців, які приїхали з України, розуму. А краса північного сяйва сприймалась нами як зловісні примарні вогні», — писав у спогадах один з учасників тієї війни. Родіон Князь згадує, що солдати спали, викопуючи ями у снігу. Головне було не заснути надовго, бо вже не прокинешся. Тому, коли лягали спати, обов’язково ставили вартового. Не так для захисту від «місцевих», як для того, щоб будив щогодини, не давав замерзнути на смерть.
Кожен боєць мав спеціальну стопку — «бичок», у яку регулярно видавали по 100 грамів спиртного. Та горілка була такою, що зігрівала, а не дурманила, проте часто траплялося, що розморений, виснажений безсонням солдат прихилявся десь до дерева і замерзав. Із Західної України, як тоді казали — з Польщі, яку кілька місяців тому зайняла Червона армія, привезли добірних, дивовижно гарних коней для офіцерів. Усі вони за одну ніч одубіли, прив’язані на 50–градусному морозі.
Після прориву лінії Маннергейма і ліквідації вогневих точок війна закінчилася. У березні, коли червоні частини залишали Фінляндію, можна вже було на галявині погрітися на сонечку.
«Німці хотіли побачити, на що здатна Червона армія, а наші хотіли «у лоб взяти», довго топталися на місці. От німець і побачив, що Червона армія не така вже й страшна і скоро й сам пішов на нас війною», — переконаний Родіон Степанович. Поверталися з Фінляндії через Латвію. Пройшли її без жодного бою аж до морського узбережжя. Адже СРСР анексував її ще в червні 1940–го.
Страшніше за війну
Після Зимової фінської війни незабаром демобілізувався, повернувся у Сімаківку. Невдовзі одружився, побудував хату — здавалося, життя налагоджується. Та через рік знову почалася війна. І призвали до армії.
У перші дні війни біля М’яколовичів (нині Миколаївка на Житомирщині), що неподалік нинішньої автотраси Київ—Варшава, підривав залізобетонні доти і дзоти, з яких жодного разу не стріляли по наступаючому ворогу. Потім опинився під Здолбуновим, на Західному фронті. Під Малим Дивлином Лугинського району Родіона Степановича було вперше поранено.
Пройшовши через нацистський табір для військовополонених під Новоградом–Волинським, в січні 1944 року в складі з’єднання Другої ударної армії знову вирушив у північно–західному напрямку, де брав участь у Нарвській наступальній та Талліннській операціях, взятті східно–прусських Кеніґсберга та Штеттіна (нині — російського Калінінграда та польського Щецина).
Служив і в артилерії, і на «катюшах». Закінчив війну біля Балтійського моря на березі Штеттінської затоки. Після Перемоги випало побувати і в Берліні, в Рейхстазі.
Повернувшись із війни, працював їздовим, бригадиром, будівельником. Кілька десятків односельців завдячують Родіону Степановичу спорудженням своїх осель. Разом з дружиною Євдокією Василівною звели добротний дім для власної сім’ї.
«Часто згадую про події минулі. Дуже добре все пам’ятаю: як дивом вижили у 33–му завдяки лісу. Варили борщ із щавлю. Збирали жолуді, сушили їх, розмелювали й пекли дуже гіркі коржі. Яка–не–яка, а все ж пожива, — каже ветеран. — Я пройшов дві війни. Але найстрашніша війна — це голодовка, бо від неї не сховаєшся: вийдеш із хати на вулицю, а під плотом уже хтось мертвий лежить... Уже нікого з ровесників, друзів немає на цьому світі, а мені Бог дав усе це пережити. Трохи ноги вже підводять, а так ще відчуваю в собі силу».
Роман РЕВЧУК