Він народився в Прусії у протестантській родині, але замолоду переїхав до Києва — тут прийняв православ’я і постриг. Освіту здобував у Києво–Могилянській колегії. Як згадували сучасники, «цей худорлявий юнак вирізнявся з–поміж своїх ровесників незвичайними здібностями і талантом до філософських наук». І до колегії вступив, уже маючи солідний запас знань, яким наділили батьки. Студентом був неординарним — активно долучався до філософських диспутів, вражав професуру та друзів–спудеїв умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Святого Письма, а й на людський інтелект. Аналізував явища природи, цікавився гуманістичними категоріями моралі, які виробляла просвітницька Європа. Тож не дивно, що такий студент привернув увагу «батька колегії» Петра Могили. Саме за його протекції і фінансової підтримки Гізель поїхав навчатися за кордон — «удосконалювати науку». Слухав лекції в Замойській академії та університетах Англії, вивчав не лише богослов’я, а й історію, юриспруденцію.
Повернувся вже в ранзі вчителя, спершу ділився набутими знаннями з учнями київських шкіл, які відкрив Петро Могила, 1645–го став професором філософії в альма–матер, а з 1647 — її ректором. На цю місію — очолити колегію — як переказували сучасники, Петро Могила благословив Гізеля на смертному одрі. Ось як цю овіяну легендою мить доносить журнал «Київська старовина». «Збережи... Академію», — Петро Могила поклав слабіючу руку на чоло Інокентію. Він навмисне сказав «Академію», хоч колегія не мала цього статусу. Польський король Владислав ІV уперто відмовлявся узаконити те, чим фактично вже стала Київська колегія... і це коротке слово в устах умираючого її фундатора було останнім наказом новому ректору. У Петра Могили не було сумнівів, що він передав колегію в надійні руки, що справа його не вмре...»
Й Інокентій Гізель виправдав сподівання свого наставника, спрямовуючи багато часу і сил на процвітання альма–матер.
Не менше зусиль доклав він і до оновлення Київської церкви, імпульс якому надав Петро Могила. Митрополит Могила всіляко заохочував православну науку засвоювати західні зразки мислення та філософствування, що були поширені в католицьких освітніх закладах. Адже усвідомлював доволі низький рівень освіти православного священництва, неспроможність «конкурувати» з представниками католицького світу та займати відповідне становище у суспільстві. Однак засвоєння це відбувалось зі збереженням слов’яно–візантійської основи Київського християнства.
Тож Гізель принципово обстоював автономію українського духовенства. Після Переяславської угоди 1654 року особисто поїхав до російського царя Олексія Михайловича з петицією від митрополита і всього українського духовенства про утвердження прав і привілеїв, подібних тим, які монастирі й архієрейські доми мали від польських королів. Суть прохання — зробити Київську митрополію, єпископів, архімандритів, ігуменів виборними (а не призначати «згори»). Хотів, аби Київська митрополія мала право безапеляційно судити українське духівництво, а не відправляти їх для цього в Росію. І хоча місія та успіху не мала, Інокентія Гізеля, як свідчили сучасники, зустріли і провели з великим почестями та повагою.
Ті ж сучасники згадували проповіді Гізеля як запальні й образні, він активно долучався до диспутів із католиками. Розгорнув видавничу діяльність, допомагаючи українським вченим і письменникам видавати їхні твори. Це за його сприяння побачили світ твори архієпископа Лазара Барановича, ієромонаха Антонія Радзивіловського. Тоді ж, в 1660—70 роки, з ініціативи Гізеля вийшло кілька гарно ілюстрованих видань, зокрема, «Патерик Печерський», «Акафісти».
Московський бібліофіл Борис Розенфельд захоплювався тогочасним розмахом книговидавництва в Україні. «Майже до самого кінця ХVII століття Московська типографія дуже мало випустила книг світського змісту, і основну масу складали видання релігійного напрямку, — пише він. — І зовсім іншу картину маємо в Україні, де головними центрами книговидавництва були Львів і Київ. Першу типографію в Києві заснували 1616 року при Києво–Печерській лаврі. Очолювана освіченими людьми з вищого духовенства, які отримали освіту переважно на Заході, київська типографія випускала книги більш різноманітні за змістом, ніж московська. З часу свого заснування типографія ніколи не обмежувалася виданням лише богослужебних видань, а друкувала літературні праці, церковно–полемічні матеріали, книги латиною і польською мовами. Тут друкувалися, скажімо, хвалебні слова, іноді віршовані твори».
Найбільшого розквіту типографська діяльність Києво–Печерської лаври сягнула тоді, коли нею опікувався Інокентій Гізель, архімандрит Києво–Печерської лаври.
Гізель і сам створив блискучі твори, що залишили слід у культурі. Найпомітніший з них «Мир з богом чоловіку» — глибокий трактат про мораль, який вимальовує стан українського суспільства у другій половині ХVІІ століття, насичений цікавими побутовими сценами. Пізніше цю книгу московський патріарх Іоаким назве злісною за «трактування в католицькому дусі деяких спірних релігійних питань».
Трактат «Мир з Богом чоловіку», який став своєрідним підручником для духівництва, дає аналіз окремих категорій християнської моралі і створює «шкалу гріхів» для кожної професії. Досить детально описує Гізель гріхи духівництва, не минаючи ні рядових ченців, ані владик. Тут Інокентій виступає і як педагог, вказуючи на гріхи батьків у ставленні до дітей і навпаки. Не оминув він моральних провин монархів і князів, бояр і челяді, суддів і митників, писарів і адвокатів, учителів і учнів, багатих і бідних. Дуже високі вимоги ставив Гізель до духівника, сповідника. І намагався відповісти на одвічні питання про сутність людини: «Хто я? Звідки я? Куди йду?».
«Інокентій Гізель не тільки одним iз перших підійшов до питання про сутність людської природи з позиції раціонального осмислення та застосування інструментарію схоластичного філософствування, а й уперше звернувся до створення на засадах православної догматики раціонально осмисленого морального вчення», — пише у вступі до українського видання «Мир з Богом чоловіку» його упорядник Лариса Довга.
Вирізняється серед робіт Гізеля і «Синопсис» — коротке зібрання від різних літописців: про витоки свого народу і перших київських князів, особливо про житіє великого князя київського Володимира. Цю книгу вважають першим нарисом історії України. «Слід зауважити, що виклад її доволі пишномовний, сповнений похвал і перебільшень, багато байок, наївних, нічим не виправданих гіпотез, особливо щодо життя князів. Але, попри недоліки, підручник Гізеля став помітним явищем того часу. Ця книга, без сумніву, — плід усвідомлення своєї національної особливості», — переконаний Борис Розенфельд. «Синопсис» довго залишався однією з найпопулярніших книг: від часу першого виходу у світ, 1674 року, пережив понад 20 перевидань. Її використовували в школах як підручник аж до середини ХVІІІ століття, коли на зміну прийшли інші — краще складені — навчальні посібники.
Український освітній і церковний діяч, учений–богослов, історик, одна з найосвіченіших постатей України ХVІІ століття.
Народився 1600 року — точнішої дати історія не вказує.
1642 року закінчив Києво–Могилянську колегію. За дорученням православного київського митрополита Петра Могили керував друкарнею Києво–Печерської лаври.
Читав курси історії, психології, філософії у Києво–Могилянській колегії, де був професором, а згодом — ректором.
Із 1656 року — архімандрит Києво–Печерської лаври. Боровся за незалежність української православної церкви. Вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату антиканонічним і гріховним діянням.
Помер 28 листопада 1683 року в Києві.
«Треба знати, що святотатські помисли не від людини походять, а сам диявол їх навіює, і мусить чоловік ці помисли перемагати зневагою, за ніщо їх маючи, немов якусь найоблуднішу примару, а не справжнє лихо. Та й мусить чоловік себе потішати подобами святих, бо ж багато з них саме такі скверні богохульства зносили, проте не позбулися святині, ані не віддалилися від благодаті Господньої. Терплячи ці страсті, чоловік навіть не повинен проявляти слабкодухість чи журитися, бо ж не погоджується він на ці помисли богохульні. І навіть якби комусь здавалося, наче він на них згоджувався, то нехай знає, що позаяк ненавидить їх, значить їх не хоче. Отже, згоди на них немає, тому будь, чоловіче, вповні безжурним. Та й не печалься цими думками злими, що напастують тебе, бо щойно зажуришся, одразу ж зрадіє ворог твій — диявол, адже ж саме задля того й навіює він хульні думки чоловікові, щоби ними засмутити та завдати журби людині. І щойно побачить диявол смутного та зажуреного, одразу тішиться. Коли ж чоловік нехтує ці думки богохульні й не побивається ними, а ще й кпить собі з них, то посоромлений диявол геть утікає. Отож не повинен чоловік бентежитися й зневірюватися, коли посідають його хульні помисли, бо за це терпіння чекає на нього вінець...» З книги «Мир з Богом чоловіку» (частина 3, глава 5)
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
