ОРГАНічне питання

Хворі, які потребують трансплантації, зможуть розраховувати на «підтримку» померлих? Озвучена недавно ініціатива МОЗ, згідно з якою з тіл українців, які відійшли в інший світ, вилучатимуть необхідні хворим донорські органи, сколихнула українське суспільство. Як уже повідомляла «УМ», Міністерство охорони здоров’я подало на розгляд Верховної Ради положення так званої презумпції згоди, що означає: у разі смерті ви віддасте свої органи тим, хто їх конче потребує. Звісно, якщо свідомо заздалегідь (у письмовій формі) не відмовитесь від цієї місії. Наразі чинне законодавство гарантує так звану презумпцію незгоди. Що буде, коли в силу ввійде нова норма?

А раптом щось відріжуть «додатково»?

Більшість коментарів у соціальних мережах, як і під час живого спілкування, зводяться до одного: страху за своє життя та цілісність (буквально) своїх близьких. А раптом «розквітне» кілерство заради органів, якщо їх можна буде нелегально продати на «чорному ринку»? Що вдієш: люди не довіряють вітчизняним лікарям, міліції, не кажучи про втому від законодавчих ініціатив влади, яка постійно щось «покращує», а жити дедалі безпросвітніше. Аргумент, що інформацію про групу крові та стан здоров’я потенційних жертв важко дістати у поліклініці, видається слабким. Чи добросовісно лікуватимуть просту людину, яка травмувалася у ДТП, якщо її органи підходитимуть якомусь багатому клієнту? Скільки треба буде дати на лапу хірургу, аби під час видалення апендициту тобі «випадково» не вилучили чогось «додатково»? Зрештою, який сенс підвищувати рівень життя в Україні, якщо набагато вигідніше торгувати органами та тканинами громадян? Таке похмуре майбутнє пророкують деякі співвітчизники у разі, якщо презумпція згоди набере чинність. І ці побоювання небезпідставні. Чому?

Скандали були, хоча криміналу... не підтвердили

Резонансні скандали останнього часу поєднали в свідомості українців слово «донор­ство» з висловом «чорні трансплантологи». Понад рік тому в Боярці на Київщині працівників місцевого моргу звинуватили в тому, буцімто вони незаконно вирізали у мертвих рогівку очей. Згодом слідство підтвердило майже 200 випадків незаконного продажу біологічного матеріалу. У вересні 2011 р. справу передали до суду.

Так само дражливою виявилася тема «чорного трансплантолога» Міхаеля Зіса. У жовтні 2007 року цього громадянина Ізраїлю арештували в Донецьку, підозрюючи у незаконній торгівлі людськими органами. Щоправда, медики з Інституту ім. Шалімова пояснювали ситуацію так: спочатку «команда» лікаря Зіса підшуковувала бажаючих продати свою нирку, потім — багатих клієнтів з Ізраїлю, які були згодні цей орган придбати. Посередники отримували «левову частку» коштів, а пересадку органу здійснювали в Азербайджані, де закон дозволяє трансплантацію не від членів родини пацієнта. І хоча самі медики переконані: у їхній діях — нічого протизаконного, адже операції здійснювали на замовлення азербайджанських клінік, зерно сумніву в душі українців було посіяно. Навіть попри те, що суд над Зісом перекваліфікував статтю звинувачення зi 149 «Торгівля людьми» на ст. 143 «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини», за якою порушник мав лише сплатити штраф розміром 850 грн.

А через два роки, 2009–го, Україна опинилася в центрі міжнародного скандалу. Згідно з річним звітом компанії Tutogen, яка займається виготовленням та продажем імплантатів iз тіл померлих, головним постачальником біологічного матеріалу назвали Україну. Дані оприлюднив німецький тижневик «Шпігель», пов’язавши незаконний експорт з українською компанією «Біоімплант». «Шпігель» допускав: компанія, що працювала тоді при Міністер­стві охорони здоров’я, має обороти близько мільйона євро за рік. Як дослідили журналісти видання, з трупа можна використовувати не лише внутрішні органи, а й шкіру та кістки, а вартість «розібраного» тіла вимірюється десятками тисяч доларів. Щоправда, всі звинувачення проти своєї фірми директор «Біоімпланту» Ігор Алещенко тоді відкинув, наголосивши: продукти, які вони виробляють, зареєстровані у МОЗ, відповідають міжнародним стандартам і врятували не одне життя.

Попри все, головний трансплантолог МОЗ України Олександр Ніконенко переконаний: прийняття закону не вплине на криміналізацію суспільства. Адже, за його словами, «жодна кримінальна справа про незаконне отримання дозволу на трансплантацію органів не підтвердилася».

5–6 тисяч українців потребують трансплантації органів

Водночас новий закон може дати надію тим українцям, які роками поневіряються на межі між життям і смертю, очікуючи на донорський орган. Як зауважив Руслан Салютін, директор Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ, де розробили документ про презумпцію не­згоди, нині, за найскромнішими підрахунками, трансплантації органів у нас потребують 5–6 тисяч осіб. Крім того, трансплантації рогівки чекають 2–3 тисячі. «Більшість iз них —це молоді люди», — наголосив пан Салютін. Натомість торік в Україні зробили трохи більш як сотню трансплантаційних операцій. Незабаром, за словами Руслана Салютіна, в Україні можуть створити державну систему трансплантації з реєстром потенційних донорів, і це допоможе вирішити цю вкрай важливу проблему в Україні. Руслан Салютін переконаний: суспільству нині нав’язується дискусія про згоду чи незгоду громадян на вилучення органів у випадку їх смерті. «Презумпція згоди чи незгоди — це питання риторичне, і не воно зараз головне. Насамперед необхідно інформувати громадськість про проблеми трансплантації», — певен він. Поки що резонансний документ передали на розгляд Верховної Ради, аби «отримати висновки і написати остаточну версію».

Що скажуть законодавці, спрогнозувати важко. Проте зрозуміло одне: проект закону про «презумпцію згоди» слід розглядати обережно і не приймати нашвидкуруч. Голова парламентського комітету з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва вважає: сьогодні Україна не готова до закону про презумпцію згоди на трансплантацію органів після смерті. Свою думку вона озвучила в ефірі одного з телеканалів. «Кожен повинен в індивідуальній формі це вирішити», — дипломатично відповіла депутат на запитання, чи погодилась би вона на донорство своїх органів після власної смерті. Також Тетяна Бахтєєва не заперечує небезпеки криміналізації. «Питання криміналізації можуть бути не тільки в нашій країні, це загрожує всім країнам», — наголосила депутат.

ЮРИДИЧНИЙ АСПЕКТ

Правозахисник Євген Захаров переконаний: презумпцію згоди вводити не можна. «Я ще не знайомився детально з усіма аспектами запропонованого законопроекту, але вважаю, що тіло є власністю людини, і лише вона сама може розпоряджатися ним. Навіть після своєї смерті. Тобто, якщо людина хоче дати дозвіл на донор­ство після своєї смерті — це благородно, і вона повинна мати можливість про це заявити. Але до таких речей ніхто не може зобов’язувати», — зауважив пан Захаров у коментарі «УМ».

Натомість адвокат Тетяна Монтян не вбачає у введенні презумпції згоди жодної загрози. «Даний законопроект не суперечить законодавству, — каже правник. — Кожен може вирішувати самостійно, як розпоряджатися власним тілом. Тому людина, яка не хоче допомогти комусь після своєї смерті, має можливість написати відмову. Звісно, зловживання є і будуть, але кількість трупів не збільшиться. Щодня трапляються нещасні випадки, загибель під час автокатастроф, і ці загиблі могли би врятувати чиєсь життя, натомість вони згнивають без користі. Якщо законно дозволити використовувати органи загиблих, чорній трансплантології не буде чого робити. Розголос навколо цього законопроекту піднімають ті, кому не вигідно, щоб Україна стала конкурентоздатною на ринку трансплантології поруч зі США, Ізраїлем, Німеччиною».

ЩО ДУМАЄ ЦЕРКВА

«У християнстві мертве тіло залишається живим простором особистості, — коментує ініціативу МОЗ архієпископ Лука, медик за освітою, керуючий Запорізькою єпархією УПЦ. — Повага до померлого пов’язана безпосередньо з повагою до живого. Прагматичне використання трупів у медицині, як правило, призводить до посилення споживацького ставлення до людини. Лише у презумпції незгоди є реальний механізм протистояння цьому... Водночас пожертву органів слід розуміти як прояв любові до ближнього (християнського обов’язку). Щоб збільшити кількість пожертвувань органів, потрібен не стільки закон, скільки розробка державної програми з достойним її фінансуванням. Але найважливіше — це широке залучення суспільства — разом iз медиками і священиками — до вирішення проблеми. Можливо, все відбудеться не так швидко й однозначно не легко, але це буде морально, етично виважено, без порушення головної цінності людини —особистої свободи, що дасть потрібний надійний ефект».

А ЯК У НИХ?

Презумпція незгоди діє сьогодні у 64% країн світу, зокрема, в США, Німеччині, Великій Британії, Франції, Канаді, Португалії. Водночас американські медики щорічно роблять близько 10 тисяч пересадок нирок, 4 тисячі — печінки, 2 тисячі — серця.

У Сінгапурі донорів підтримують на державному рівні. Люди, які погодилися поділитися органами після своєї смерті, мають соціальні пільги, а їхні рідні — після смерті родича–донора — отримують 50–відсоткову знижку на лікування у державних клініках протягом п’яти років.

Водночас презумпція згоди діє, зокрема, в таких країнах, як Росія, Австрія, Бельгія, Іспанія, Англія, Чехія, Білорусь, Угорщина. В Ірані людина має право продати свої органи.

Цікаво, що середня кількість трансплантацій органів у країнах з презумпцією згоди приблизно така ж, як і в країнах, де діє закон, заснований на презумпції незгоди: 32,8 та 28,9 випадків на 1 мільйон жителів. Згідно з цією статистикою, в Україні мають робити 1000 — 1500 пересадок органів щорічно.