Андрій Охрімович: «Будь–який російськомовний телевізійний продукт, а особливо якісний, укорінює у пересічного українця відчуття меншовартості, яке нав’язувалося роками». Фото з власного архіву.
На вітчизняному телебаченні дуже складно знайти проекти, в яких iдеться про українську історію. Один iз небагатьох — історико–документальний цикл «Машина часу», який два роки виходить в ефір «5–го каналу». З автором і ведучим програми — журналістом Андрієм Охрімовичем — наша розмова.
— Пане Андрію, телеменеджери великих комерційних каналів нав’язують думку, що історичні проекти цікаві малій кількості глядачів. А ваш колега, телеведучий Юрій Макаров, не раз цитував тезу Карла Маркса з його «Економічних і філософських рукописів» про те, що саме «пропозиція формує попит», а не навпаки. Чому, на вашу думку, мало історії на вітчизняному ТБ?
— Напевно, усе залежить від установки власників і редакторів, які формують стилістику каналів. З деким iз таких стилістів я свого часу зустрічався і чув їхні філософеми, які звучали приблизно так: «Телебачення має бути «дебілостiйким». Я не згоден iз цим, не вважаю глядачів «дебілами».
Інтелектуальні проекти і фільми на українському ТБ були достатньо рейтинговими у 90–х роках. Тоді показували картини Фелліні і дискусійні клуби. На «Плюсах» Михайло Бриних, наприклад, вів «Останню барикаду». Незважаючи на те, що виходила вона за північ, її досить активно дивилися глядачі. Люди цікавилися історією. Не було підстав говорити, що «дебіли забезпечать нам рейтинги». І зараз їх немає. Рейтинги випусків «Машини часу» на «5–му каналі» перевищують тільки новини.
Контент нинішніх телеканалів залежить від тих, хто світ бачить саме таким, яким його показують. Мені особисто як глядачеві не цікаві ефіри, де без упину танцюють, грають у казино, паряться у лазні, а в перервах між цими заняттями хихотять, називаючи все це елітним життям. Якби я був лікарем–психіатром, можливо, мені було б цікаво досліджувати вплив нашого «маскультурного» телебачення на глядачів.
— Чи привернули вашу увагу останнім часом нечисельні нові історико–документальні проекти інших телеканалів, скажімо, «ДНК. Портрет нації» Іларіона Павлюка?
— «ДНК. Портрет нації» — цікавий проект. Є багато теорій стосовно походження української нації. Часто зустрічається твердження, що «украінского народа нє било, і украінскій язик — ето діалєкт руссково язика». Щоправда, ніхто при цьому не згадує, що було на території сучасної Росії за часів Ярослава Мудрого. Що там було, крім лісу, ведмедів і постоялого двора на місці, звідки згодом почали розбудовувати Москву?! І як так потім вийшло, що у них «язик», а у нас «діалект»?.. Відповіді на частину таких запитань дає проект Павлюка і дещо пояснює. Добре було б, якби проекти такого штибу частіше з’являлися на українському телебаченні.
— І рейтинги проекту «ДНК. Портрет нації» були навіть вищими, ніж очікували на ТРК «Україна».
— І це закономірно. Бо глядач голодує від нестачі в телеефірі історії та розумних людей, яким є що сказати. «Локшина» і хіхікання наших так званих «віпів», одягнених у дорогі «шмотки», набридли. Багатьох від них просто нудить.
— З ефіру Першого Національного більше двох років тому зникли програми «Далі буде», ведучим яких ви були. Коли намагаються спільно з Росією писати підручники з історії для українських шкіл, чи може з’явитися на державному каналі подібний вашому незаангажований телепроект?
— Я дуже рідко дивлюся Перший Національний. Інколи, вмикаючи, натикаюся на радянські фільми, які нормально сприймаються на російському каналі «Ностальгія». Наш державний канал якоюсь мірою перетворився на пострадянську ностальгію. Відповідно, через такий фільмопоказ і не тільки переважно інтерпретується там і історія.
Свого часу, після приходу на Перший Національний Єгора Бенкендорфа, мене звідти «пішли». Чому? — можна лише здогадуватися. Можливо, з ідеологічних причин. Бо в програмі «Далі буде» без ненависті говорили про Степана Бандеру, розповідали про українську історію, яку за радянських часів замовчували.
— Для вас має значення, на якому каналі робити історичну програму?
— На «5–му каналі» я роблю програму іншого формату, але її суть така ж, як і проекту «Далі буде» — розповідь про історичні події. Працювати на «5–му каналі» значно комфортніше, ніж на державному каналі. Тут значно менше бюрократії і більше творчої свободи. Зараз у мої справи ніхто не втручається. Я роблю справді авторську програму.
— Якими б могли бути випуски історико–документального циклу «Машина часу», якби ви мали необмежене фінансування?
— Ми б робили більше реконструкцій подій. Можна було б частіше їхати знімати за кордон. Минулого року ми були у відрядженні у Римі, коли робили програми про Папу Іоана Павла ІІ. Зняли натуру, записали коментарі — звичайно, мали цікавіший результат. Щоб робити постановки на виїзді — треба більше грошей.
— Які з тем за часи роботи на телебаченні над проектами «Далі буде» і «Машина часу» давалася вам найскладніше?
— В історії, особливо українській, немає легких тем. Наприклад, Холодний Яр. З цією темою я познайомився, прочитавши роман Юрія Горліса–Горського, написаний 1936 року. Щоб зробити кілька програм, ми виїжджали на Черкащину, вдихнули повітря Холодного Яру, дух непокори. Розібратися у темі допоміг Роман Коваль, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття і письменник. Ми брали інтерв’ю у Василя Шкляра, який написав роман «Залишенець. (Чорний ворон)». Допомагали нам і місцеві краєзнавці. У Холодному Яру щороку відбувається реконструкція подій, лунають кулеметні черги, і народ розважається тим, що «стріляє» у чоло доблесним чекістам.
Навіть до тих тем, про які ми вже розказували, можна повертатися. Бо кожна з них багатогранна — ніби своєрідна формула нескінченності.
— Чи плануєте ексклюзивні нові теми?
— Хочемо поїхати у Прибалтику, щоб показати, як їхні лісові брати воювали з червоноармійською навалою, їхній музей окупації; розказати про литовців, які стягнули у парк пам’ятники Леніна–Сталіна й інших мерзотників і зробили з цього розвагу. Хочемо показати, як прибалти вирішували свої мовні проблеми, входили до Європейського Союзу. У Латвії відносно недавно відбувся референдум стосовно статусу російської мови. Здається, 73 відсотки людей сказало їй «ні». Треба подивитися, як люди вирішують, чи вже давно вирішили проблеми, які для нас, на жаль, актуальні. Всі давно пішли вперед, а ми тупцюємо на місці. Більше того — нас за поли намагаються відтягнути назад, чи у брежнєвські часи, чи у царські, коли українську мову нарікали «діалєктом».
— Як ви ставитесь до російських телевізійників, які розказують про історію: Леоніда Парфьонова, Ніколая Сванідзе, чиї «Історичні хроніки» останнім часом показує кабельний канал ТВі? Узагалі, як ставитесь до присутності в ефірі вітчизняних телеканалів російського телепродукту?
— Незважаючи на те, що Парфьонов — дуже грамотна людина, професіонал і має імідж демократа й опозиціонера російської влади, він залишається росіянином, який у кулуарах погоджується з тим, що український народ — це «вєтвь». Це видно з його робіт. Саме такі люди атакують підсвідомість пересічного українця Петренка чи Нетудихати, який не може визначитися, якою мовою йому розмовляти. Українці настільки втратили самоповагу, що їм важко вимовляти українське слово. І будь–який російськомовний телевізійний продукт, а особливо якісний, укорінює відчуття меншовартості, яке нав’язувалося роками. Самоповаги, гонору нам треба повчитися у поляків.
На місці керівника каналу я б не ставив в ефір російськомовні нехай і якісні «Історичні хроніки», а пробував би знайти українського «Сванідзе». У нас є мізки, таланти, своя історія. Хоча, безперечно, дешевше купити російський старий телепродукт, аніж зробити власний український.
— В Україні є багато нішевих, вузькоспеціалізованих каналів, зокрема і «БТБ» Нацбанку, і «Хокей». Чи можна прогнозувати, що колись (і коли) з’явиться вітчизняний телеканал «Історія»?
— Щоб зробити історичний телеканал, треба, щоб з’явився той, хто готовий платити за таку «музику». А наші бізнесмени не будують перспектив собі і своїм дітям в Україні. І тому, образно кажучи, не відгороджуються «великою китайською стіною» від впливу російських псевдонауковців, які нав’язують свої погляди на історію України. Вони не розуміють, що, здаючи українську мову — основу–основ традицій і культури, ріжуть гілку, на якій сидять. Бо якщо Росія сюди зайде, то i Ахметову, і Януковичу скажуть: «Халоп должен знать свойо мєсто». Не може бути культура, мова, телебачення — окремо, а бізнес — окремо.
— Після року ефірів «Машини часу» на «5–му каналі» ви казали, що маєте більше глядачів на сході країни. Ця тенденція зберігається?
— Рейтинги на сході постійно вищі. Напевно, тому, що регіональні й місцеві ЗМІ говорять про українську мову як про діалект, про бандерівців як про звірів, а люди хочуть чути альтернативну інформацію. Навіть російськомовне населення Луганська чи Донецька відчуває голод за своїм, українським. Людям на сході країни набридла «совкова консерва», в якій їх змушують жити.
— Пане Андрію, чи не думали знімати документальне кіно?
— Ми часто в одну 20–хвилинку не вміщаємо всього тематичного матеріалу. Скажімо, про Холодний Яр показали чотири випуски. Якщо «збити» їх докупи — за часом маємо документальний фільм. Звичайно, треба ще додати постановочні зйомки, частину зйомок зробити не телекамерою, а зняти на плівку — це було б цікаво. Але це може статися тільки тоді, коли знайдеться спонсор. Зробивши такі капіталовкладення, він не прогадає: таке кіно можна показувати на міжнародних фестивалях. Цікаві документальні фільми можна робити про Холодний Яр, митрополита Андрея Шептицького, останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського.
Народився на Волині, у мiстi Дубно.
Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.
1991—2003 р. — працював над авторськими програмами на радіо «Свобода».
2005—2010 р. — ведучий програм Національної телекомпанії України. Автор історико–документального циклу «Далі буде».
З 2010 р. — автор і ведучий проекту «Машина часу» на «5–му каналі».
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
