Життя в листах: коли вже поставлена крапка...

      Епістолярний жанр сьогодні — прерогатива відділу листів якогось сумлінного видання, що ще не втратило хисту і потреби підтримувати зв'язок зі своїми читачами. У житті ж буденному ми, на відміну від, наприклад, Тетяни з «Євгенія Онєгіна» чи бідолашного Ваньки Жукова, дедалі рідше схиляємося над аркушем паперу, вкладаючи в слова свої думки й образи. Швидкості нині значно стрімкіші, та Інтернет свою комунікативну функцію виконує — словом, не до епістоляріїв. Альберт Герні жив трохи раніше, а тому одну зі своїх п'єс він назвав «Листи кохання». І ні на йоту не відійшов від заданої вже в заголовку форми подачі цієї сумної історії про те, як кохали, але розминулися у цьому житті Меліса Гарднер та Ендрю Мейпіс.

      Вистава має кілька пікантних особливостей своєї появи. По-перше, спектакль за цією п'єсою для театрального Києва не новина, «Листи кохання» не перший рік і не без успіху йдуть у театрі Валентина Шестопалова «Актор». По-друге, Театр драми і комедії до свого репертуару цю річ брав спеціально для подружжя Світлани Золотько та Олександра Ганноченка, заслужених артистів України. Словом, зіграти потрібно було так, щоб вистава вийшла абсолютно відмінною від тієї, «акторівської», ну і, звичайно, аж ніяк не гіршою за «Листи кохання», а ще зіграти так, аби пережити почуття двох людей ніби вперше, забувши про спільні роки під одним дахом і штамп у паспорті. Навіть сімейний досвід у роботі над цією виставою навряд чи згодився — цей матеріал справді потрібно грати тільки iз чистого аркуша.

      Двоє акторів стають перед мікрофоном: два чорних пюпітри, кілька стільців, типова обстановка радіостудії. Радіовистава? Можливо, лише спочатку, оскільки далі вируватимуть шалені життєві пристрасті... «С чувством, с толком, с расстановкой», наче на святі в дитсадку, ці двоє, Меліса й Ендрю, починають своє листування. Їм ще дуже небагато років, а тому й проблеми, про які пишуть, відповідні: дитячі, смішні, наївні... Ідуть роки, принизливішими й відвертішими стають листи цих двох, які довіряють одне одному свої перші почуття, перші роздуми стосовно того, що світ, у якому вони живуть, не такий уже прекрасний, як здавалося спочатку. Та й вони самі також уже не ті наївні дітлахи, слова в листах — цинічніші й різкіші, вже чути розпач, страх, зневіру... Домагаючись пояснень від подруги, кричить та істерить герой Ганноченка, та так, що у своєму гніві сам актор стає схожим на знак запитання. А потім вона, у свою чергу, також у чомусь звинувачує Ендрю, і він, аби не було так боляче від її слів, ховається під парасолю... Одного разу Меліса розуміє, що справжній Ендрю і Ендрю в листах — це дві різні людини. Але й після цього він залишився найдорожчим.

      Меліса й Ендрю розійшлися кожен своєї дорогою. Вона вийшла заміж, народила двох доньок, стала художницею, а потім... розлучилася і не встояла перед спокусою підтримати свою підірвану нервову систему алкоголем. Балансувала над прірвою недовго й свою «кар'єру» продовжила у психіатричній лікарні. Він став успішним сенатором, батьком трьох синів і чесним чоловіком, але продовжував писати своїй Мелісі. Спершу — щиро, а потім пішли ксерокопії з вихваляннями й привітання з Різдвом «під копірку». Йому ніколи побувати на її виставках, але не писати, хоча б зрідка, він їй не може.

      Вони таки стануть по-справжньому, а не лише в листах близькими вже після сорока років знайомства. Точніше, усвідомлять, що є один для одного найдорожчими у світі. І навіть матимуть потім інтимні стосунки. Пристрасні, але недовгі, гарно законспіровані — статус сенатора якщо й передбачає коханку, то значно молодшу й симпатичнішу... А тут іще й журналісти щось прознали... Навіщо ризикувати тим, що маєш, подумав Ендрю, і... «люблю... Меліса» — такими були її останні слова перед тим, як поставити крапку в своєму земному житті.

      Очевидно, режисер вистави Едуард Митницький не мав особливого клопоту з підготовкою прем'єри — вистава вийшла емоційна і нефальшива. Справжня. Позбавлена шумового супроводу у вигляді шурхоту фольги від шоколадок та прикритого або й не дуже позіхання. Проживанням, посиленим серцебиттям у «Люблю... Меліса» наповнене кожне слово і те, що залишилося між рядками цього листування-марафону: докірливий погляд, стриманий зойк, крик, який так і не вирвався на свободу.

      До прем'єри також було приурочено презентацію книги перекладів американської драматургії ХХ століття «Листи кохання» Андрія Гасюка з передмовою художнього керівника Театру драми i комедії Едуарда Митницького. Це не перший приклад співпраці «лівобережців» та Андрія Гасюка, якому перекладацька діяльність не заважає працювати першим секретарем Посольства Російської Федерації в Україні. У Києві на різних сценах були і залишаються вистави, автором перекладів п'єс до яких є саме Гасюк. Кілька років у репертуарі Театру драми і комедії була вистава «Білий джаз Кароліни Ешлі» за п'єсою Моема «Недосяжна», в театрі «Браво» за п'єсою Джо Ортона йде вистава «Ярмарок безумства», а в театрі «Актор» — уже згадувані «Листи кохання» Альберта Герні, які грають Лідія Яремчук та Валентин Шестопалов. Нещодавно Андрія Гасюка прийняли до Спілки театральних діячів України. Цікаво, що за фахом пан Гасюк не філолог, а спеціаліст iз міжнародних економічних відносин. Але цей факт зовсім не заважає йому розумітися на якісній драматургії і бути досить популярним перекладачем. Перекладав і продовжує перекладати Андрій Гасюк для театрів Москви, Петербурга, Києва, Калінінграда, Курська, Магнітогорська, Миколаєва, Новосибірська, Ставрополя, Севастополя...

      Виставою «Люблю... Меліса» на малій сцені Театр драми і комедії восени відкриє свій черговий сезон.