Жертва заради життя

Ще донедавна головною прикметою столичного скверика, що навпроти кінотеатру «Київська Русь», був пам’ятник Станіславу Косіору. У 2008 році обурена громадськість зібрала підписи і таки домоглася демонтажу погруддя одного з організаторів Голодомору 1932–1933 років в Україні. А постамент, на якому він стояв, досі стирчить посеред парку. Проте є надія, що і його незабаром відправлять на звалище історії, — кілька патріотичних молодіжних організацій підписали звернення до Київської міської держадміністрації з вимогою назвати сквер (до речі, безіменний) на честь доброчинців, які рятували в роки Голодомору людей.

Як має виглядати сквер після отримання нового імені, молодь показала минулої п’ятниці під час своєї акції. На одному з дерев було пов’язано траурні стрічки та почеплено фігурки янголів, що символізують душі врятованих людей. Крім того, кожне дерево у сквері отримало ім’я, поки що у вигляді паперової таблички. «Єфремов Павло Прокопович. Село Володимирівка Миколаївської області. Був головою місцевого колгоспу. Для допомоги колгоспникам, які голодували, наприкінці 1932 року організував видачу зерна. 2 січня 1933–го його заарештували за «опір хлібозаготівлям, розбазарювання зерна». Засуджений на 10 років». «Бабенко Іван Федорович. Село Новомиколаївка Херсонської області. Голова колгоспу. У 1933 році, незважаючи на заборону влади, скосив жито та роздав опухлим з голоду селянам»... Таких табличок активісти прикріпили в парку загалом майже 60. Хоча людей, які в голодні роки ділилися останнім, рятували селян, ризикуючи бути засудженими до страти, було значно більше. Одначе встановлювати імена цих доброчинців стає дедалі важче. «Від часів Голодомору нас сьогодні відділяє 80 років, — каже Володимир Теліщак, упорядник книжки «Людяність у нелюдяний час». — Ті люди, які свідчили, в 1932—1933 роках були дітьми. Вони пам’ятають той шматок хліба і ту картоплину, якою з ними ділилися сусіди або незнайомі люди. Але, на жаль, вони не завжди пам’ятають повні імена та прізвища своїх рятівників. Значно легше встановити імена місцевих керівників, які все робили для порятунку рідних сіл. Одне з джерел інформації про них — кримінальні справи, адже порятунок приречених на голодну смерть людей у ті часи — це був злочин». Пан Володимир згадує священика Микиту Морозовського з Одещини, який ділився з людьми останнім, а навесні разом із дружиною і донькою загинув голодною смертю. Ця самопожертва і здатність залишатися людиною в будь–якій ситуації і є основним чинником того, що український народ вижив, підсумовує історик.

«Якщо цей сквер назвуть сквером Доброчинців — це буде гідне вшанування тих людей, які рятували інших, — каже Олена Подобєд–Франківська, одна з організаторів заходу. — Чому саме цей сквер? Бо хочемо, щоб пам’ять жила про людей, які рятували, а не які вбивали».