П’ятнадцять років тому наша країна відкрила нову сторінку своєї космічної біографії — в незвідані світи полетів перший (і, на жаль, поки що єдиний) український космонавт Леонід Каденюк.
…Небо, зорі й загадковий космічний простір стали манити десятирічного хлопчика після знаменитої події 12 квітня 1961–го й відомого гагарінського «Поїхали!». Та хіба міг подумати, що й справді сам колись «поїде» далеко за межі Землі? Мрія збулася 19 листопада 1997 року, коли в складі інтернаціональної команди з шести осіб на американському шатлі «Колумбія» Леонід Костянтинович, долаючи гравітацію зі швидкістю 7,9 км/с, відправився в космос. І пробув там майже 15 діб і 16 годин. Хоча сьогодні таку тривалість перебування в космосі вже називають короткотерміновим польотом. За ці роки космонавта, напевно, вже замучили запитаннями на кшталт: «Ну, як відчуття?», «Як там панорама?». Одначе якщо є привід, чому б не розпитати про це ще раз?
«Коли адаптувався до невагомостi, було так добре»
— Леоніде Костянтиновичу, кажуть, побачивши Землю з космосу, ви сказали командиру корабля Кевіну Крігелу: «Тепер я бачу, що вона кругла». Невже раніше сумнівалися?
— Та, ні (посміхається). Дивлячись на Землю, я згадав шкільний глобус — один на всю Клішковецьку школу (у рідному селі космонавта в Чернівецькій області. — Авт.), за яким навчалося не одне покоління моїх односельців. Наша класна керівник приносила його тільки на урок географії. Може, підсвідомо саме це й стало причиною моїх перших слів. Крім того, глобус можна було крадькома від учителя покрутити і таким чином на подив самому собі продемонструвати, що Земля — така в нашій уяві величезна та ще й чомусь обертається довкола своєї осі.
— В організмі людини під впливом земної гравітації, обертання Землі, температури відбувається близько 300 біологічних процесів. Як вас «прийняла» невагомість?
— При потраплянні в неї нейронна система людини починає сприймати нові, до цих пір не відомі їй, зовнішні сигнали і починає пристосовуватись до них. Це давало привід думати про гнучкість людського організму, зокрема центральної нервової системи, психіки як її відображення. Згадавши думки провідних фахівців у галузі космічної медицини про те, що сучасна наука перебуває лише на самому початку розуміння цих процесів, я дійшов думки, що й вона (наука) поки не в змозі пояснити все, що відбувалося в моєму організмі. Тобто тих знань, яких мені не вистачало, насправді ще не існує. Так чи інакше — невагомість спочатку є стресом для організму, і те, що відбувається в ньому, — не піддається поясненню. Однак мою швидку адаптацію до невагомості можна пояснити тим, що майже 30 років я літав на реактивних літаках–винищувачах, в яких іноді створював короткочасну, по 2—3 секунди, невагомість. Ще одним припущенням може бути те, що перед народженням в утробі матері людина перебуває в рідині (з точки зору фізики — в гідроневагомості). Може, саме тому, коли я адаптувався до стану невагомостi, здалося, що це колись давно зi мною вже вiдбувалося. Було так добре!.. Але найсміливішою, майже фантастичною (і, я вважаю, небезпідставною) є думка, що людина, можливо, колись прилетіла на Землю з космосу. Тому стан невагомості, на генетичному рівні, «записаний» природою в кожного з нас.
«Дивитися в ілюмінатор і не вірити в Бога — немислимо»
— Про неймовірні види на Землю з космосу написано і сказано немало. Невже все так ідеально?
— Відверто кажучи, товща прошарку атмосфери мене неприємно вразила і навіть змусила замислитися і засмутитися. Подумалося: невже життя на Землі існує в такому тонкому прошарку атмосфери? І не тільки на Землі, а й у Сонячній системі і далеко за її межами. В прошарку, який у порівнянні з розмірами Сонячної системи, а тим більше з безкінечністю Всесвіту — ніщо. І з цим «ніщо» ми так нерозумно поводимося.
— Не дивно, що в багатьох людей, які побували в космосі, часто змінюються думки щодо світобудови...
— Дивлячись на Землю із космосу, з особливою гостротою розумієш, що ми маємо дякувати Вселенському Розуму й Силі, які створили умови для народження нашої планети, за ті обставини, завдяки яким це колись трапилося. Одна з найбільших загадок Всесвіту — природа всесвітнього тяжіння. Адже до цих пір фізична сутність гравітаційних процесів залишається таємницею. Більше того — на сьогодні існують два протилежних погляди на його природу. Можливо, гравітація — одне з проявів постійної присутності Вищого Розуму у Всесвіті й на Землі зокрема. І цю присутність ми повсякчас відчуваємо, існуючи в ньому. Американський астронавт Джон Гленн (до слова, перший серед американців, хто здійснив 20 лютого 1962 року орбітальний тривитковий політ на «Меркурії–6» і який в 1998 році в віці 77 років (!) злітав у космос вдруге), якось сказав: «Дивитися в ілюмінатор космічного корабля, бачити сотворене і не вірити в Бога — для мене немислимо».
«Один із нас не витримав — почалися галюцинації»
— Чим займалися на орбіті?
— Біологічними експериментами над рослинами. Такі дослідження дозволяють радикально покращити технологію розвитку сільськогосподарських культур. Експерименти вдалися. Всього їх було 10, і всі непогано вийшли. Без зайвої скромності зазначу: деякі з них свого часу проводилися космонавтами на орбітальній станції «Мир». Тоді результати експериментів виявилися не зовсім задовільними, а в мене все вийшло. Окрім усього іншого, проводив експерименти над собою щодо реакції організму на різні ступені навантаження.
— Жартують, що навантаження на космонавта — ніщо в порівнянні з тим, як стати ним...
— Що й казати, якщо з 3000 льотчиків–винищувачів, з якими я проходив відбір, визнали придатним тільки дев’ятьох. Після зарахування в загін космонавтів почалися інші ризики. (Першим Леонід Костянтинович вважає сам факт проходження численних медичних досліджень. Адже їх глибина дозволяє знайти такі «дефекти» в організмі, що взагалі можуть «списати» з льотної служби, і такі випадки були. — Авт.). Це безперервне навчання зі складанням іспитів не нижче «четвірки». Вимагали високих знань десятків бортових систем космічних кораблів і орбітальних станцій, а також медицини, біології, астрономії, геології, екології, астрофізики тощо. Такий жорсткий розпорядок життя космонавта потребує жертв.
А ще ж були спеціальні тренування, які не всі витримували. Наприклад, у центрифузі випробовували десятикратними перевантаженнями, що на межі людських можливостей. Це означало: якщо моя вага в той час була 75 кг (і зараз вона приблизно така ж), то під час такого перевантаження вона становила 750 кг! Сучасні літаки–винищувачі розраховані на максимально допустиме перевантаження в 9 одиниць. Тобто десятиразову навіть метал не витримує! А люди мали витримати!
— Психологічні випробування, напевно, були не менш жорсткі?
— Безумовно. Наприклад, провести одному в сурдокамері при повній робочій зайнятості сім діб. Під повним контролем зовні, та таким, що навіть якщо скажеш щось пошепки, все чують! Із цих семи діб три проходили в режимі безперервної дії без сну. Мовляв, така ситуація може виникнути під час космічного польоту й треба бути до неї готовим. Це неймовірне навантаження на психіку і нервову систему. Один із нас не витримав — почалися галюцинації, його списали. Найскладніше було після другої безсонної ночі, коли спати хотілося страшенно. Тричі на день знімали електроосцилограму мозку. Перед цим я сам собі встановлював датчики в області голови, серця, ніг, рук. Сідаєш у крісло, треба повністю розслабитися. Вимикаю світло, прилад записує твої параметри. Ну як тут не заснути! І як тільки крива лінія плавно переходить у пряму — бемц! Вмикають сирену, в очі б’є яскраве світло... Контроль над тобою відбувався щохвилини, в тому числі й під час сну: «На п’яту добу ви тричі перевернулися уві сні: що вам снилося?»; «А от тут ви висловилися пошепки про що вголос зазвичай не говорять. Чому?».
— Чому ви залишаєтеся єдиним українським космонавтом, насправді зрозуміло. Та все ж… Скільки на космос у нас виділяється коштів?
— На жаль, дуже мало. 120 мільйонів гривень. Для порівняння, в Росії ця сума становить близько п’яти мільярдів доларів, а в США — майже вісімнадцять.