Поліграф: що нам іще бреше ШІ?
Якщо почитати новітню «Історію української літератури» (присвячений сучасному письменству том вийшов торік), то такого автора, як Владислав Івченко, ніби й не існує. >>
Покараний правдою в епоху брехні
16.11.2012
25 листопада 1956 року пішов із життя український режисер Олександр Довженко. Дата не «кругла», але постать Довженка варта того, щоб згадати життя цієї великої людини. «Ми любимо Довженка насамперед за те, що він наш учитель. Він вчить нас життю, незламності духу, — зауважив дисидент і філософ Євген Сверстюк на вечорi пам’ятi «Довженко. Втечі з полону», що вiдбувся днями у столичному Будинку вчителя. — Після Шевченка найбільшим будителем був Довженко. Саме він доводить нам те, що навіть в умовах сталінських репресій, жорсткої культурної політики можна бути мислячою людиною і висловлювати свої думки за допомогою мистецтва».
Олександр Довженко був лауреатом Сталінської та Ленінської премій, але залишався відданим своїй Батьківщині, яка для нього починалась із образу батьківської хати і закінчувалась безкраїми степами, лісами, озерами. «Олександра Довженка можна сміливо назвати першим у СРСР дисидентом. Він зумів сказати у своїх фільмах те, про що ніхто до нього не наважувався говорити. Довженко мав дивовижний дар правдивості. Це кара Божа в епоху брехні», — вважає Євген Сверстюк.
Але така завуальованість не могла тривати вічно, а сам режисер прагнув щоразу сказати все більше і все одкровенніше про те, що боліло у серці роками. Таким одкровенням стала кіноповість «Україна в огні». Пізніше Олександр Петрович скаже: «Мені би дуже хотілось, аби ця кіноповість була вигадкою, але «Україна в огні» — це ніщо інше, як правда». У щоденнику залишився запис Довженка: «Сьогодні мені наснився Ленін, він мене так обіймав і цілував... Видно, мені буде дуже тяжко». Вже зовсім скоро Сталін прочитав уривок цієї кіноповісті, назвав її антирадянською, а самого Довженка «хворим українським націоналістом». Довженко був врятований із концтабору боротьбистом Василем Блакитним, після чого сценарист поринає у царство вільної думки, веде щоденник, у якому кожна сторінка — філософія.
За оту непокору вже покійного Довженка було покарано. Йому, навіть мертвому, не було дозволено повернутися на рідну землю. Пом’янути його, упокоєного на чужині, організатори заходу запропонували гостям яблуками, кошики з якими впродовж вечора стояли на сцені. Адже їх так любив Довженко...
