Нестабільний «попит» на гетьманів

На фініші виборчих перегонів вочевидь для мобілізації патріотичного електорату спостерігалося пожвавлення довкола імен колишніх українських гетьманів та інших впливових провідників нації. Лише в Івано–Франківській області впродовж жовтня «забронзовіли» Іван Виговський, Пилип Орлик та ініціатор створення ОУН і її перший керівник Євген Коновалець.

Останнім із цієї авторитетної трійці на Прикарпатті вшанували гетьмана Пилипа Орлика, котрий уклав «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» — найдемократичніший для свого часу правовий документ. Пам’ятний знак гетьману Орлику встановили в Івано–Франківську поруч із будинком, де мешкає старійшина вітчизняної історичної науки академік Володимир Грабовецький.

Під тим дубом «сміттярка» стояла

За підтримки відомого прикарпатського вченого на початку дев’яностих років минулого століття цю вулицю в середмісті Івано–Франківська, названу в повоєнні роки на честь радянського генерала Васильєва, перейменували на Пилипа Орлика. У 2010–му, до 300–річного ювілею Орликової Конституції, презентуючи свою нову книгу досліджень, академік Грабовецький зробив сенсаційну заяву про те, що наступник Івана Мазепи не тільки бував у Станіславові (тепер — Івано–Франківськ), а й обмірковував тут тези найпрогресивнішого в тогочасній Європі закону. Одним з його пріоритетів було політичне й церковне відокремлення України від Росії.

У Станіславові 25 років мешкала гетьманова дружина Анна з доньками, про що науковець має незаперечні відомості, знайдені ще півстоліття тому в «Актах гродських і земських», які зберігаються в львівському історичному архіві. Сам Пилип Орлик під час подорожей Галичиною зупинявся також у прикарпатському селі Угринів та в монастирі при церкві святого Іллі під Галичем.

Академік Грабовецький нині вельми втішений матеріалізацією своїх ідей щодо увічнення на Прикарпатті пам’яті Пилипа Орлика, проте в душі історика залишається гіркуватий осад. «Не знаю, що й робити з цими зарозумілими чиновниками, — бідкається «УМ» учений, якому невдовзі виповниться 85 років. — Я ось власним коштом виготовив мідну таблицю з портретом Пилипа Орлика (показує її, дістаючи з кутка своєї вітальні), приготував металеві ланцюги, аби на подвір’ї обгородити дуба, що височіє над нашою п’ятиповерхівкою. Про те, що це могутнє дерево пам’ятає гетьмана Орлика, мені давно розповідав відомий композитор Анатолій Кос–Анатольський, посилаючись на перекази старожилів. Та міська влада, ніби на зло, обладнала тут, за кілька метрів від історичного дуба, майданчик із контейнерами для відходів. Тепер сюди звідусіль зносять сміття. Це — варварство ХХІ століття. А дехто з нашої мерії хизується тим, що Івано–Франківськ уже нібито сягнув висот справжнього європейського міста. Мабуть, далеко куцому до зайця».

За наполяганням академіка сюди якось навідався один із заступників міського голови, але на прохання перемістити смітник десь в інше місце відреагував своєрідно. Мовляв, версії щодо 300–річного віку цього дерева і його «причетність» до персони Пилипа Орлика не мають точних документальних підтверджень. Отже, якщо історик і далі буде занадто набридати з тим дубом міській владі, то прискіпливий чиновник пообіцяв створити комісію і розвінчати «міфи Грабовецького». «Хоч би вони не додумалися зрізати дуба, аби за кільцями пенька вираховувати його вік», — сумно жартує Володимир Васильович.

«Росіянам і полякам можна було, а нам, українцям, — зась»

— На відміну від політиків, українськими гетьманами ви, наскільки мені відомо, цікавитеся не епізодично, а впродовж тривалого часу.

— Вивчати козаччину почав ще на зорі своєї наукової діяльності, а тепер, як зауважив відомий науковець Валерій Смолій, я став найстарішим фахівцем у галузі історії України доби Середньовіччя та раннього Нового часу. Цей історичний період для нашої нації — справді феноменальний. В оточенні закоренілих монархій — царської Росії, королівської Польщі, султанської Туреччини — виникла й тривалий час успішно функціонувала демократія у вигляді козацької спільноти. На її вершині перебували обрані гетьмани й кошові, котрі очолювали національно–визвольну боротьбу. Більшість із них наклали головами у битвах із ворогами українського народу або гордо прийняли смерть від рук катів у Варшаві, Стамбулі чи завершили життєвий шлях на засланні в найглухіших закутках Російської імперії. На жаль, в цілому ми дуже мало знаємо про обставини загибелі українських гетьманів та козацьких кошових і зов­сім не використовуємо їхній безцінний державотворчий досвід.

Це я зрозумів ще наприкінці п’ятдесятих років минулого століття, коли вперше побачив у московському соборі мармурові саркофаги російських царів. Попри комуністичну ідеологію та більшовицьку нетерпимість до коронованих осіб, там не знищили царський некрополь. Ще шанобливіше до місць вічного спочинку титулованих представників нації, навіть у часи тотальної політичної залежності від СРСР, ставилися поляки. Пригадую, як кілька десятиліть тому в Кракові професор Ягелонського університету Антоні Подраза запропонував мені оглянути підземелля замкового комплексу Вавель. Туди ж, обганяючи нас, поспішали з квітами воїни війська польського. Куди ж вони, подумалося, їх несуть? Може, Яну Собеському, котрий своїми подвигами у протистоянні з турками вершив славу Польщі в ХVІІ столітті? Аж ні, вояки прямували і клали квіти до розміщеного посеред великої підземної зали саркофагу з написом «Вєрному колєзі маршалові Юзефу Пілсудському». І це відбувалося за комуністичного режиму. Отже, росіянам і полякам можна було вшановувати своїх царів, королів, воєначальників, а нам, українцям, своїх гетьманів, за невеликим винятком, — зась. Це ще Тарас Шевченко зауважив у поемі «Гайдамаки», закликаючи згадати «праведних гетьманів» і їх могили. Тоді я дав собі слово ретельно дослідити цю тему.

Цензуру «подолав» лише Богдан Хмельницький

— За тих часів неупереджений інтерес до гетьманщини, мабуть, міг зашкодити вашій науковій кар’єрі?

— Історичні джерела про некрополь гетьманської України без зайвого розголосу я почав збирати в 60–ті роки минулого століття, проте за радянської влади зміг опублікувати лише статтю «Перший і останній день Богдана Хмельницького» в сьомому числі журналу «Жовтень» за 1982 рік. І тільки через чверть століття вперше у вітчизняній історіографії я спромігся видати невеликим накладом (через брак коштів) окрему книгу про долю відомих і забутих могил тридцяти семи українських гетьманів та славних кошових Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Калнишевського. Дещо пізніше побачили світ «Гетьманські могили» доктора історичних наук, співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України Сергія Сегеди.

— Про кого з перших українських гетьманів розповідається у вашій книзі й де вони поховані?

— Одним із перших був Іван Свирговський. Знаємо про нього небагато. Відомо, що він зі своїми козаками успішно протистояв експансії зі сходу, зокрема на початку сімдесятих років ХVІ століття допомагав молдавському народові боротися проти турецького гніту і завдав османцям кілька дошкульних поразок. Проте під час вирішальної битви у червні 1574–го через зраду козацько–молдавське військо зазнало важкої поразки, а поранений гетьман потрапив у полон. Йому яничари відтяли голову і розірвали тіло. За деякими свідченнями, кров’ю гетьмана, аби перебрати його силу і мужність, турки змащували вістря шабель. Місце поховання Івана Свирговського невідоме. За народною думою, він покоїться десь у «глибокій могилі, біля города, біля Килії».

Наступником Свирговського був Богдан Ружинський, два роки перебування при владі якого вважалися золотими козацькими часами. Загинув він у 1576 році, підірвавшись на пороховій «міні», при штурмі турецької фортеці Аслан–Кермен, яку його соратники потім зрівняли із землею. Наступним гетьманом став більш відомий загалу Іван Підкова, страчений поляками 16 червня 1578 року на площі Ринок у Львові. Його тіло побратими перевезли до Канева й поховали на території тамтешнього монастиря.

Квартиру — в музей

Уточнюючи цитати, мій співрозмовник час від часу підходив до стелажів із безліччю книг. Його простора квартира справді схожа на щось середнє між бібліотекою і музеєм. Тут зберігається чимало цінних книг, архівних документів, творів мистецтва, зокрема картини відомих українських художників. Не так давно доктор історичних наук Василь Марчук, ретельніше ознайомившись із цим оригінальним зібранням, видав солідний путівник–довідник «Домашній музей академіка Володимира Грабовецького». Експонатів було ще більше, та майже всі з тих, що стосувалися карпатських опришків, Володимир Васильович передав у створений ним 17 років тому Івано–Франківський історично–меморіальний музей Олекси Довбуша, який згодом удостоївся статусу державного.

Нині господар переймається тим, аби не розвіялася, як дим, його матеріальна спадщина. «Відчуваю, що моє земне життя наближається до фінішу, і ставлюся до цього по–філософськи спокійно, — каже він. — Не для старечої похвальби зазначу, що залишаю після себе майже півтори тисячі наукових і науково–популярних праць, зокрема 57 монографій. Все це збережеться у бібліотеках. Якщо десь у чомусь помилявся — нащадки–науковці поправлять. Та боюся одного: аби моя оселя разом з експонатами, які збирав понад шістдесят літ, не потонула в хаосі ринку нерухомості. Так склалися обставини, що мої діти давно оселилися за кордоном, мають там свої сім’ї та помешкання, а я залишився на рідній землі сам, як перст. Проте ні на що не нарікаю. Хочу лише, аби мою квартиру, яку я викупив власним коштом, удалося на правах філії приєднати до музею Олекси Довбуша, позаяк нічого святішого, ніж цей музей, у мене немає. Сподіваюся, що міська влада поставиться до цього заповіту людяніше, ніж до «невизнаного» дуба за вікном моєї квартири».