Дванадцять років боротьби

«Кат, що виринув із пекла» — так називалася стаття у газеті «Вечірні Черкаси», що побачила світ ще 10 грудня 2003 року. Її підзаголовок — «Розшукуваного Інтерполом ката упізнав офіцер Черкаського СІЗО» — морозу по шкірі додавав ще більше. Йшлося у тій публікації про Андрія Жуковського, одного з синів доволі відомого черкаського медика, нині вже покійного. А висновок авторки статті на двозначність не претендував: «У Черкасах на лаву підсудних він потрапив, маючи за плечима страшний багаж, кривавий слід від якого тягнеться чи не від краю землі — засніженої тундри, а також перебуваючи у розшуку Інтерполу… Він готовий був убивати й далі, бо нічого іншого не вмів робити».

«Я вперше в житті бачив і труп, і вбивцю із закривавленим ножем»

На тлі такої журналістської безапеляційності все інше залишалося за кадром. Інакше б довелося принаймні засумніватися хоча б з огляду на те, що образ ката асоціювався з персоною Андрія Жуковського, щонайменше виходячи з журналістської фантазії. Адже йдеться про інкриміноване йому вбивство на теренах Республіки Саха (Якутії), яке сталося, коли хлопцеві ледь виповнилося 18 років. До того ж життєва доля молодого українця на чужині, куди вирішив поїхати до тітки, складалася якнайкраще. Там хлопець і школу закінчив, і вступив до медичного інституту, став мешкати разом з коханою дівчиною. І тут, справді немов грім серед ясного неба, «кат, що виринув із пекла», готовий убивати й далі.

«Провина моя в тому, що я опинився не в тому місці і не в той час, — це рядки з листа, якого я отримав від Андрія Жуковського, того самого «ката». — Мені тільки виповнилося 18 років, коли я опинився один у цьому місті, вступив до медінституту, закохався у студентку цього ж вузу, стали жити разом, знімаючи квартиру. Тоді ж сталася біда — у котеджі по вулиці Чайковського, 2/2 у п’яній бійці було вбито людину. Той, хто це скоїв, спершу мене поставив перед фактом, а потім, погрожуючи мені і моїй подрузі позбавленням життя, як свідків, запропонував допомогти вивезти труп. І як мені цього не хотілося, адже вперше у житті бачив і труп, і вбивцю із закривавленим ножем, і скажений погляд 36–річного рецидивіста, я змушений був вживати заходів, бо іншого виходу не було, і я мусив транспортувати труп туди, куди наказав убивця... Пізніше мене зі слідчого ізолятора випустили на підписку про невиїзд. А вбивцю засудили до 15 років позбавлення волі. Я ж відразу виїхав в Україну. Тут мене згодом засудять (на догоду Росії) на 14 років позбавлення волі. Відтоді, вже 12 років, веду нерівну боротьбу, намагаючись довести свою непричетність до вбивства у чужій державі».

Андрію Жуковському було пред’явлено звинувачення у скоєнні злочину на території Російської Федерації. При цьому доводити його провину у вбивстві, здійсненому за тисячі кілометрів від Черкас, виявилося справою вельми непростою. Хоча б тому, що практично неможливо доставити до суду свідків та й самого вбивцю–рецидивіста. Зрештою, було вирішено вдатися до так званого перехресного допиту свідків, тобто це було доручено відповідним російським органам. Апеляційний суд Черкаської області такі, з дозволу сказати, докази визнав цілком достатніми для вироку підсудному Жуковському, за яким він дістав 14 років позбавлення волі. Відтоді молодий чоловік разом із матір’ю намагається дзвонити в усі дзвони, доводячи свою непричетність до вбивства на теренах далекої Якутії.

Без вини винний...

Після того як вища касаційна інстанція залишила вирок Апеляційного суду Черкаської області від 29 липня 2003 року без змін, засуджений Андрій Жуковський став шукати справедливості у Європейському суді з прав людини, де його справу розглянули тільки 15 вересня 2011 року. У Страсбурзі дійшли однозначного висновку про порушення права обвинувачуваного на належний захист, а саме — позбавлення його можливості поставити запитання свідкам на тих же умовах, що й свідки обвинувачення, яких прокуратура допитувала безпосередньо у Якутії.

Отож Європейський суд акцентував увагу на тому, що Жуковського засудили за особливо тяжкий злочин здебільшого на основі показань свідків, жоден з яких не був присутній під час судового розгляду кримінальної справи в Україні. Тобто незаперечних доказів провини Андрія, що свою провину у вбивстві на теренах Якутії категорично заперечував, суд як таких не мав. Також у Страсбурзі наголосили на тому, що питання допустимості доказів у справі — це насамперед предмет регулювання національного законодавства і, як правило, національні суди мають давати оцінку наявним у справі доказам.

У свою чергу, кримінальну справу Жуковського переглянула й колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка ухвалу Верховного Суду України від 18 листопада 2003 року та вирок Апеляційного суду Черкаської області від 29 липня 2003 року скасувала і справу направила на новий розгляд.

Тепер справу «ката, що виринув з пекла» вже мають переглядати у Придніпровському райсуді Черкас. Однак тут стало відбуватися щось незбагненне. Суддя Андрій Бурлака, починаючи з 10 серпня цього року, вже чотири рази переносив судові засідання з малозрозумілих причин — то підсудного не доставили, оскільки помічник судді не подав заявку, то в самого служителя Феміди виникли якісь «сімейні обставини»... Вінцем цього стало чергове перенесення справи — немовби на самісінький кінець грудня нинішнього року. При цьому на клопотання про зміну запобіжного засобу стосовно Андрія Жуковського, як і на численні інші, суддя уваги не звертає.

Мати Андрія Марія Олексіївна, яка є його захисником, тепер звернулася зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, де заявляє про те, що на її сина чиниться моральний тиск, щоб він зізнався у скоєнні чужого злочину. Адже Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод наголошує на судовому розгляді впродовж розумного строку чи на звільненні до початку судового розгляду. Тут же людина, чия провина дотепер не доведена, перебуває під вартою вже 12 років. І кінця–краю цьому поки що не видно...