Любов слiпа

Вибори знову довели, що Україна, на жаль, поділена навпіл — політична географія. Розлом проходить по областях Одеській, Кіровоградській, Дніпропетровській, Харківській; у цих областях, а також південніше та східніше (плюс Закарпаття) люди голосували за Партію регіонів, західніше — за опозицію. Немає єдності — важко вирішувати проблеми внутрішні (демократія, економіка) та зовнішньополітичні.

Населення Західної України до СРСР жило у складі європейських держав (Австро–Угорщини, Польщі), українці зі Сходу занадто довго перебували під владою азійської Російської імперії, потім СРСР, тому ментальності цих людей різняться суттєво. Рiч не в мові, не в політичних симпатіях, усе це похідне. Головне — у них різний світогляд. Те, що не мова є каменем спотикання, свідчать російськомовні Києва, більшість із них — українські патріоти з українською душею та ментальністю.

Населення Південного Сходу змішане, змішаною стала і його ментальність («З ким поведешся, від того й наберешся»). Комуністична влада силоміць впроваджувала «російськість», облудно називаючи її «інтернаціоналізмом», прищеплювала «совкам» ненависть до націоналістів, «бандерівців», які трималися за свою мову, звичаї.

Населення Сходу та Заходу виявило спільні негативні риси, брак активності (надія на «авось», «якось воно буде»), коли нинішні «хазяї життя» почали розкрадати народне добро, виявляють і тепер, обираючи недостойних правителів, за яких грабунок триває. Відмінності в тому, що люди з українською ментальністю ніколи не любили панів, чужих і своїх; рiч тут не в заздрості, яку в українців перебільшують, вони просто розуміють, що всі великі статки добуто неправедним шляхом. Українці не люблять ні Жеваго, ні Губського, ні Пінчука, виняток — фанатичне ставлення частини електорату до Тимошенко. Українцям як європейцям люба демократія, вони ніколи не прагнутимуть «сильної руки» над собою, не погодяться на роль «гвинтиків». Індивідуалізм має позитиви (недопущення тоталітаризму) і негативи (анархічна неузгодженість, що перешкоджає створенню сильної народної держави).

Люди з російською та змішаною українсько–російською ментальністю заради «порядку», «стабільності» мріють про «доброго царя», який гарантує добро державі та кожному. Але жоден цар не був добрим і справедливим, навіть якщо дбав про державу. Нинішня ж правляча «еліта» дбає не про державу і народ, а про себе («Межигір’я»!). Східняки надіються на бояр та панів («барин» нас розсудить», щось підкине з награбованого), люблять їх, бо вважають «своїми»; «рідна» для донеччан ПРУ — найбільш олігархічна партія. Донецькі олігархи, експлуатуючи своїх земляків, підігрівають любов подачками, святами з феєрверками, успіхами «Шахтаря» (видовища замість хліба). До речі, любов до «Шахтаря» і до місцевих можновладців дещо подібна, однаково сліпа. Східняки навіяли собі, що це «своє», «рідне». Проте у команді лічене число громадян України, фактично вона не має вiдношення ні до шахтарів, ні до України. На гроші, не додані справжнім шахтарям, хазяїн клубу накупив іноземних гравців, успіхи «Шахтаря» приносять прибуток хазяїну, гравцям, що одержують у 1000 разів більше за шахтарів, а ті натомість радіють, як діти, пишаються бразильцями, керованими румуном, що грають за великі гроші, вкрадені у рядових донеччан, — це і є донецький «патріотизм».

Рисою східняків є також сліпа любов до «старшого брата». Ціна на газ б’є не по Тимошенко чи Януковичу, а по простих громадянах, але що Росія не робила б (претендувала на нашу територію, забороняла наш експорт), її люблять, переймають її ідеологію: Сталін — не кривавий тиран, а успішний менеджер, УПА — бандити, НАТО — агресор, США та ЄС готують підступні капості проти нас. На ментальність Південного Сходу розраховує Москва; «Русский Журнал» кремлівського політолога Г. Павловського планує громадянську війну в Україні, мріючи руками східняків завоювати Україну. В матеріалі «Рождение нации, или Битва за сердце России» прямо сказано: «Спробуймо уявити собі в загальних рисах сценарій такої війни... Якщо Росія наполягатиме на оволодінні Києвом, Південно–Східна Україна має більше шансів дістати столицю... У разі несприятливих для Південного Сходу воєнних дій врятувати становище може тільки повномасштабна участь у конфлікті Росії». Звідки така впевненість, що «вітер зі сходу переважає вітер із заходу»? Насправді, незважаючи на деяке відхилення від української ментальності, Південний Схід не стане підсобником Росії в її планах втягування України в імперію. Досвід доби «руїни», коли українці, підбурювані Москвою, воювали один проти одного і втратили права та вольності, повинен чомусь навчити. Ніхто нині не схоче громадянської війни на своїй землі. Зовнішнім силам не вдасться розпалити конфлікт, а ментальності Сходу і Заходу будуть поступово вирівнюватися, світоглядна позиція щодо «рідних» олігархів і «рідної» Росії буде змінюватися. Вже ці ви­бори показали, що любов до олігархів суттєво послабшала на Сході, а значною мірою російськомовний Київ може святкувати звільнення від загарбників, поки що духовне, бо ключові позиції в економіці та політиці ще захоплені донецькими кланами. Люди почали розуміти, що мають спільні інтереси: обмеження апетитів олігархів, контроль над владою, розбудова демократії та економіки — тоді буде нормальне суспільство, нормальне життя.

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технічних наук