7 листопада 1929 року — через дванадцять літ після більшовицького перевороту — газета «Правда» друкує статтю Йосипа Сталіна «Рік великого перелому», основним пафосом якої була необхідність колективізації на селі. Відтак було дано старт кампанії, яка й справді переламала мільйони людських доль, а в Україні спричинилася до Голодомору 1932—1933 рр. — найбільшого з–поміж трьох голодоморів, до яких призвело накинуте з Росії комуністичне правління на теренах колишньої «житниці Європи».
9 листопада 1976 року в Києві було створено Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Спираючись на Заключний акт Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.) та Загальну Декларацію прав людини, Група виникла як правозахисна організація, що ставила собі за мету сприяння якнайширшому ознайомленню громадськості з цими документами та їх дотриманню владою в Україні, а також інформування урядів країн–учасниць і світової спільноти щодо фактів порушень норм зазначених документів в Україні.
Уже наступної ночі, 10 листопада, невстановлені особи закидали вікна помешкання керівника Гельсінської групи Миколи Руденка камінням. Господаря не було вдома, але була поранена член Групи, в минулому в’язень совєтських таборів Оксана Мешко. Викликана на місце події міліція відмовилася складати протокол. А 23–25 грудня на квартирах в Олеся Бердника, Івана Кандиби, Левка Лук’яненка, Миколи Руденка та Олекси Тихого були проведені обшуки працівниками... московської прокуратури, згідно з постановою прокурора м. Москви. Так під орудою «старшого брата» почалися репресії проти українських іншодумців.
10 листопада 1723 року був заарештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці гетьман Павло Полуботок, який намагався протидіяти курсу Петра І на ліквідацію української автономії, через що навесні 1723 року його викликали до Петербурга. Невдовзі розпочалися допити гетьмана в Таємній канцелярії.
У книзі першій IV тому видання «Тисяча років української суспільно–політичної думки» наведено текст промови Павла Полуботка перед Петром І. І хоча деякі історики піддають сумніву автентичність цього документа, сам факт існування такого тексту видається безсумнівним, оскільки він поширювався в двох різних варіантах. У кожному разі нас не може не захоплювати мужність гетьмана, якої так бракувало та бракує багатьом наступним поколінням українських очільників. Вслухаймося сьогодні в ці сповнені величі та самоповаги слова: «Я знаю, що на мене чекають кайдани і що мене, за російським звичаєм, кинуть у жахливу темницю, щоб я там помер з голоду. Але мене це не турбує, бо я говорю від імені моєї Батьківщини. І хай краще я помру найлютішою смертю, аніж побачу страшне видовище повної загибелі мого народу».
10 листопада 1764 року було оприлюднено маніфест Катерини ІІ «До малоросійського народу», в якому сповіщалося про увільнення Кирила Розумовського від гетьманських обов’язків. Влада в Україні переходила до Малоросійської колегії, а насправді до її голови, графа Петра Румянцева. В інструкції, власноруч написаній Катериною своєму наміснику, піддавалися різкій критиці порядки Гетьманщини, а надто те, що «Росія під час останнього гетьманського правління майже ніякої від того народу користі та прибутків досі не мала». Відтак Румянцев, як і всі його наступники — генерали–губернатори та перші секретарі ЦК КПУ, мав забезпечувати передусім дбання українців про російські інтереси. Нав’язлива ідея, якої досі не можуть позбутися ані кремлівські владці, ані певні політичні сили в Україні.
11 листопада 1996 року в Києві відбувся Конгрес української інтелігенції. В маніфесті Конгресу є, зокрема, й такі слова: «Вищі урядовці замовчують недружню, а останнім часом відверто ворожу, агресивну щодо України політику офіційної Росії. Чому? Значна частина державних проводирів сама виступає захисниками національних інтересів Росії в Україні, підпорядковує свої дії стратегічним планам Кремля. Ці ще донедавна засекречені плани цинічно задекларував президент РФ у своєму Указі № 940 від 14 вересня 1995 р. про стратегічний курс Росії щодо країн СНД, згідно з яким Україна вже розглядається фактично як російське генерал–губернаторство, «зона національних інтересів Росії».
Прикро усвідомлювати, що ці слова могли бути написані й 300 років тому, і сьогодні, на двадцять другому році Незалежності.
Далі буде.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник