Найвідоміша з офіційних пропагандистських фотографій «про битву за Київ» 1943 року. (з сайту usiter.com.)
Окупація Києва тривала трохи більше двох років. За цей час 850–тисячне місто спорожніло: киян залишилося всього 180 тисяч. Місто було сильно поруйноване. Як розповів «УМ» науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Сергій Кот, від зими 1942 року Київ був кинутий нацистами на знищення. «Окупанти робили все можливе, аби прискорити вимирання цивільного населення, — каже Сергій Іванович. — Ставили кордони патрулів довкола міста, аби не дозволити городянам потрапити до сіл, щоб виміняти харчі. Кому ж вдавалося проникнути крізь «живу загорожу», все одно не вдавалося донести пожиток додому — його забирали собі гітлерівці».
У вересні 1943–го німці почали відступати, знищуючи комори і житла, криниці, урожай. Україна вдруге зазнала тактики «випаленої землі» — спершу в 1941–му від червоних, тепер — від нацистів. Тим часом радянське командування при плануванні наступальних операцій думало не про полегшення долі «цивільних», а про важливі дати в історії радянської держави. Визволення Києва мали звершити неодмінно до 7 листопада — річниці Жовтневої революції. Причому місцевість для бойових дій, за допомогою географічної карти, обирав сам Генералісимус Сталін. Командувачів підбирав також він. Маршал Рокоссовський запропонував план визволення Києва «малою кров’ю»: форсувати Дніпро з Ясногородського і Чорнобильського плацдармів, ударити у фланг ворога і розбити німецький фронт між поліськими болотами. Однак талановитий репресований воєначальник польського походження не годився у визволителі столиці Радянської України.
Поки в Москві вирішували, як виганяти німців із Києва, фельдмаршал Еріх Манштейн майже без втрат перевів чотири свої армії і бойову техніку на правий берег Дніпра і зруйнував міст. «Німецькі автори наголошують на гуманізмі фельдмаршала, який спочатку пропустив санітарні машини (поранених, за німецькими підрахунками, було близько 200 000), а потім усю армію та стільки ж мирного населення», — зазначає відомий історик Другої світової війни, завідувач кафедри Київського університету імені Бориса Грінченка Фелікс Левітас. Досі достеменно не відомо, чи населення йшло добровільно, не бажаючи залишатися «під совєтами», чи було використане нацистами як «живий щит». Утім, здається, ніхто не прагнув перешкоджати німцям посісти вигідніші позиції перед наступом червоних. Радянські літаки з’явилися на обрії, коли переправу було завершено.
Наступ на Київ розпочали 22 вересня з плацдарму неподалік села Великий Букрин. Попереду виставили «штрафників» і щойно мобілізованих. Їх, чоловіків від 16 до 60 років, «польові військкомати» поспіхом набирали у звільнених від німців селах і містечках. Ці чоловіки два роки жили поза впливом радянської пропаганди, вірогідно, втратили «ідеологічну підкутість» і становили потенційну загрозу для радянської влади. Такій от «чорній піхоті» не видавали обмундирування, їх не навчали стріляти. Гвинтівку доручали «роздобути в бою». Спереду цих хлопців і стариків убивали нацисти, ззаду зброєю підганяли «заградотрядівці».
«Противник, раскрыв планы советского командования, сконцентрировал на этом участке огромные силы», — писали про це в радянських посібниках. А от червоноармійцям не було на чому переправлятися, плавати вміли далеко не всі. Отож були поширені спеціальні інструкції, як використовувати для переправи діжки, дошки, сіно й солому. Це у крижаній воді Дніпра, коли температура становила не вище 5 градусів!
За наказом зі Ставки головнокомандувача, для боротьби з ворогом кинули повітряні десанти. Згодом про цю дивну операцію воліли не згадувати в історичних книжках. «Замість того, щоб допомогти військам на Букринському плацдармі, десантники через погану підготовку самі опинились у критичній ситуації, — пише Фелікс Левітас. — Десантування відбувалося в темряві, пілоти літаків навіть не були попередньо ознайомлені з маршрутами і районами десантування. Багато задіяних воїнів ніколи в житті не стрибали з парашутом: бібліотекарі, військові музиканти, штабний персонал. Через брак підготовки десантників скидали просто на німецькі позиції, під гусениці танкових колон, на дерева і просто в річку чи болото. За німецькими підрахунками, із 7000 десантників тільки 2300 вирвались із оточення і з’єдналися з партизанами».
23 жовтня Москва наказала командувачу 1–го Українського фронту генералові Миколі Ватутіну змінити план київської операції. Тепер Сталін обрав Лютізький плацдарм, за 200 кілометрів від Букринського, на протилежному березі Дніпра. На нього перебиралися надзвичайно таємно. Лив дощ, задраєні танки під водою переправлялися через ріку, а на їх місці встановлювали фігури з фанери. Також розставили чимало макетів гармат. По них завзято гатила німецька авіація й артилерія. Утім радіостанція була залишена справжня, отож нацисти, підслуховуючи ігрові перемовини, вважали себе поінформованими стосовно військових планів «росіян». На Букрині задля конспірації залишили також частину солдатів, які й гадки не мали, що місце переправи перенесено. Вони викликали вогонь на себе, не відаючи, що підтримки не буде, що їхня місія — відволікати ворога і померти.
Переправа на Лютізькому плацдармі теж не далася легко. За спогадами очевидців, із кожних 20 тисяч солдатів, що намагалися перебратися через Дніпро, на протилежний берег виходило 5 тисяч... «На місці найбільших боїв відразу по війні, не знаю, з якою метою, були створені штучні водосховища, — розповів керівник пошукового загону «Дніпро–Україна» Сергій Распашнюк. — Київське і Канівське водосховища приховали більшість переправ через Дніпро». Утім під водою ще можна знайти останки солдат або хоч іменні речі — каски, казанки, ложки, підписані солдатами. Пошуковий загін шукає тих, хто числиться «зниклими безвiсти». А такими були більшість загиблих у страшних боях при взятті Києва. Офіційна кількість загиблих на Букринському плацдармі — 200 тисяч. А на меморіалі в Букрині написані прізвища всього 4,5 тисячі воїнів.
На цьому людські втрати від «Київської операції» не закінчилися. Відразу по взяттю Києва нова адміністрація почала масштабні чистки населення. Виловлювали киян, запідозрених не те що у співпраці з нацистами, а просто в нелояльності до радянської влади. Для цього використовували, зокрема, архіви гестапо, де були заведені «справи» на учасників антигітлерівського націоналістичного підпілля. «Люди, які перебували на окупованій території, аж до розвалу СРСР були під підозрою у влади, — розповідає Сергій Кот. — Десятиліттями їхні діти і внуки мали вказувати в анкетах імена своїх родичів, які вижили під окупацією. І це потьмарювало радість від падіння гітлерівського режиму».
Букринський плацдарм розташований на правому крутому березі Дніпра, в районі села Великий Букрин за 80 км на південний схід від Києва. Лютізький плацдарм — один із найважливіших плацдармів на правому березі річки Дніпро, в районі села Лютежа за 30 км на північ від Києва. Захоплені військами Червоної армії в ході Києво–Дніпровської операції у жовтні 1943 року.
Про Букринський плацдарм тривалий час мовчали. Національний музей — меморіальний комплекс «Букринський плацдарм» — було відкрито лише в 1985 році (с. Балико–Щучинка Кагарлицького району).
Письменинк Анатолій Дімаров, один із тих, кого мобілізували у «чорну піхоту»
«Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий — не важливо — стали брати до війська. Нас «озброїли» — дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я як справжній солдат зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило.
Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: «По хохлам пройдьом!». Коли років п’ять тому я лежав у шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!»
(З інтерв’ю «УМ» 8 травня 2012 р.)
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
