Обрання в 1993 році Гунтіса Улманіса на одну з найвищих державних посад Латвійської Республіки, а потім майже безальтернативне переобрання в 1996 році не тільки засвідчили його авторитет як політика. Останнім президентом довоєнної Латвії був його дядько Карліс Улманіс, тому після відновлення назалежності прихід на ту саму посаду члена його родини став яскравим символом збереження традицій національного державотворення.
У жовтні Гунтіс Улманіс побував в Україні, де взяв участь у низці заходів до Днів Латвії у Львівській області та в міжнародному економічному форумі. Попри насичену програму, він виділив час для того, щоб дати інтерв’ю «Україні молодій».
«Ми йшли до Євросоюзу, як на велике свято»
— Пане Улманісе, перед від’їздом в Україну в інтерв’ю радіостанції Baltcom ви сказали, що розчаровані вступом Латвії до НАТО та ЄС. У чому полягає це розчарування?
— Не зовсім так. Спершу давайте розділимо: НАТО — це одне, Євросоюз — це інше. НАТО — це питання безпеки. При вступі до Північноатлантичного альянсу визначається, скільки ти повинен за свою безпеку платити, тобто обов’язки кожного і пайова участь. І це нормально, всі країни НАТО з цим згодні. Уже кілька років у зв’язку з цим ми жодних проблем не відчуваємо.
Інша справа — Євросоюз, який сьогодні має дуже багато труднощів. Моє розчарування в тому, що при вступі до ЄС ми не прогнозували такого різкого зниження виробничих обсягів, фінансових дотацій і кредитування. П’ять–шість років тому в усьому світі владарювало гасло «Беріть більше кредитів, усе вам буде забезпечено: в молодості треба споживати, на старості буде вже пізно». А потім виявилося, що позики і споживання набагато перевищили можливості виробництва, і, як наслідок, кризова хвиля накрила всі країни Євросоюзу. Латвія першою отримала удар, але нам вдалося вийти з кризи набагато краще, ніж низці інших країн, — завдяки і тому, що наші обсяги виробництва не такі великі, й тому, що ми все ж таки зуміли затягнути паски. Так, зараз ми живемо важко, довелося скоротити багато витрат, починаючи із суто індивідуальних і закінчуючи державними — в освіті, охороні здоров’я та інших важливих галузях. Довелося згадати старі добрі традиції наших предків: якщо заробляєш, то відклади на чорний день, на погані часи, а не намагайся витратити більше, ніж заробив. Найважчий удар, якого ми зазнали, — це те, що багато людей стали виїжджати з Латвії в пошуках роботи. Ми не чекали, що перед нами постане таке випробування.
Свого часу, будучи президентом, я організовував цей вступ і підготовку необхідних документів, ішов до Євросоюзу, як на велике свято. Але тепер ми дивимось на його розвиток із побоюванням, уже немає колишнього захопленого сприйняття.
— Але, крім розчарування, є, очевидно, і великі плюси від вступу до ЄС?
— Без сумніву! Звичайно, це налагодження економіки в частині виробництва, відкритого ринку, фінансова допомога, прихід на наш внутрішній ринок іноземних інвесторів, підвищення всіх рейтингів тощо. Але великий плюс ще й у тому, що налагоджується законодавча система — вона створюється вже в унісон із законодавством інших країн. Коли ми вступили в об’єднання, то перехід законодавчої бази на мову, зрозумілу всьому Євросоюзу, зайняв три–чотири роки. І я б сказав, що то було велике досягнення. В іншому випадку ми років двадцять ішли б до того, щоб зрозуміти багато принципів сучасної економіки, ідеології та інших сфер, а так це вдалося зробити значно швидше. Я б сказав, що Євросоюз — потужний фундамент для розвитку демократичних процесів у кожній країні. У ньому неможливі якісь диктаторські замашки однієї людини чи групи людей, а також поворот країни в невідомо якому напрямку. Він був створений як стабілізатор розвитку великого комплексу, стабілізатором і залишається. Тільки одна справа — стабілізувати п’ять або сім країн і зовсім інша — двадцять п’ять. Зараз головне питання — як керувати всією цією системою. Я все–таки залишаюсь «єврофаном» у доброму розумінні і вірю, що Євросоюз переборе всі свої труднощі й знову буде провідним гравцем на світовому ландшафті. Щодо майбутнього входження України до ЄС, то, думаю, ви від нього ще досить далекі. Ми це питання цілеспрямовано вирішували десять років, поки все вийшло.
«Тепер Росія впливає на нас через економіку»
— У нинішній ситуації Росія намагається відновити свій вплив на пострадянському просторі. Здавалося б, Латвія від цього вже пішла, адже Євросоюз — це певний ступінь захисту. Чи відчуваєте ви тиск із боку східного сусіда і спроби вплинути на вашу внутрішню політику?
— Якщо вести мову про те, яким цей тиск був у 1990–ті роки і десь так до 2002–го чи 2003–го, то ні. Росія має великий вплив та авторитет, і хоча час від часу з’являються заяви політиків Америки чи інших країн, що, мовляв, Росію поставимо на місце і не будемо брати до уваги, в житті це не так. В управлінні світовою картою Росія є дуже серйозним гравцем. Це чинник, який змушена визнавати кожна людина незалежно від того, любить вона Росію чи ні. Сьогодні в балтійських країнах ми не відчуваємо, щоб Росія нам щось нав’язувала. Але змінились і практика, і тактика поведінки всіх держав. Економіка Росії дуже сильно входить у наш ринок, через економічні важелі дедалі більше впливає. Ми не можемо цього заборонити, адже економіка завжди є ліберальною, тому повинні уважно стежити за податковою системою, регулювати своє законодавство, щоб потужні економічні концерни і підприємства не стали керувати тими справами, якими їм керувати не можна. І ось тут якраз наше членство в Євросоюзі має дуже важливе значення. Скажімо, Латвія ніколи не буде підтримувати Росію в її імперських глобальних устремліннях. А от Україна для Росії дуже важлива, та й жити при поганих стосунках із Росією невигідно, ви повинні бути добрими сусідами. Правда, треба відчути, на якій основі будувати добрі взаємини: чи за рахунок поступової втрати свого суверенітету, чи за рахунок того, що завдяки союзу вдасться збільшити свою державну могутність. Але Латвія тут вам не порадник, бо у нас інші габарити та принципи, інші відносини. Ми — історично країна Північного Заходу Європи, а Україна за своїм територіальним розташуванням — усе–таки східна країна.
«Я був наймолодшим засланцем»
— Ви й самі в дитинстві жили в Росії, в Сибіру, коли вашу сім’ю через родинні зв’язки з колишнім президентом Карлісом Улманісом репресували. Що вам запам’яталося з того часу?
— Сам Карліс Улманіс помер під час війни на території сучасного Туркменістану, в місті, яке називалось Красноводськ. А що стосується родичів… Тоді діяла дуже жорстка система розділення: чоловіків відділяли від жінок, старих від молоді, дітей забирали від батьків і відправляли в дитячі будинки. Рвали всі зв’язки, ніякі сім’ї не повинні були зберегтися. Мою сім’ю теж розірвали: матір відправили в одне місце, батька — в інше, в табір поблизу В’ятки, де він помер 1942 року. А мені дивом пощастило: якимось чином мене зуміла взяти з собою бабуся, яку вислали в Сибір, і я жив із нею в російському поселенні. Я був, напевно, наймолодшим засланцем — мені було неповні два роки, а повернувся на Батьківщину в сім з половиною років. Звісно, спогади є, але людина так створена, що погане забувається, а в пам’яті відкладається добре. У мене немає ні злості, ні ненависті, ні чорної пам’яті, мої особисті переживання відійшли в минуле, вони моїми діями не керують. Мною керує бажання, щоб подібного більше не повторилось. Україна не менш постраждала, ніж Латвія. Голодомор — узагалі унікальна чорна пляма на світовій карті, це не вкладається в голові… Та все–таки я оптиміст, зараз уже інші люди, з іншими поглядами, і, гадаю, такі нелюдяність і цинізм більше не повторяться.
Віктор МЕЛЬНИК
«Я закоханий в українські традиції»
— Як вам збоку бачиться розвиток ситуації всередині України?
— Я не експерт по вашій країні, але знаю працелюбність і серйозність українців, гордий характер, який склався історично, — варто згадати Запорізьку Січ і те, що свого часу Європа пишалась першою конституцією і демократичним управлінням державою. Їдучи звідси, я із зацікавленням чекаю результату виборів, коли український народ підтвердить своє рішення, адже країною управляє таки народ. Дехто, звичайно, думає, що то він управляє, але це помилкове уявлення: рано чи пізно народ скаже своє слово. І кожний політик повинен рахуватися з тим, що в будь–якій країні не він є найголовнішим. Мені подобається Україна, я закоханий у багато українських традицій, в мистецтво, культуру, народний характер, із великою симпатією спостерігаю за вашою країною і бажаю, щоб вам вдалося зробити те, чого хочете ви, а не ваші сусіди.
«Коли гуляю по Львову — забуваю про все!»
— Мої друзі, які живуть у Ризі, вважають, що між столицею Латвії і Львовом дуже багато спільного. А як ви сприйняли одне з найкрасивіших українських міст?
— Я багато подорожував по всьому світу, люблю Японію, Ісландію, бачив багато міст, і кожне унікальне по–своєму. Але Львів ні з чим не хочу порівнювати — він особливо унікальний. Цікаво, що він, по суті, ровесник Риги — в масштабах тисячоліття різниця в пару десятків років ролі не грає. В ньому так само переплелося багато культур. Кожна національність, що жила тут, вкладала свою особливу любов і свою ідентичність: поляки — польську, німці — німецьку, українці — українську. Це така неповторна барвиста мозаїка! Коли гуляю по Львову, не хочеться ні обідати, ні вечеряти, про все забуваю! Так що я ще повернусь до Львова, але спочатку зберу компанію — дітей, онуків, друзів, можливо, запрошу директора Ризької опери, щоб показати йому Львівську оперу. І я прекрасно розумію тих людей, які кажуть: зі Львова у своєму житті нікуди не поїду.