22 жовтня 1956 року Микита Хрущов визнав призначення Владислава Гомулки на посаду першого секретаря Польської компартії в обмін на обіцянку нового керівництва зберегти вірність соціалізму та членство Польщі у Варшавському договорі. А передували цьому криваве придушення в червні народного повстання в Познані, повернення на владний олімп Гомулки, відстороненого внаслідок інспірованої Кремлем «чистки» 1951 р. (одночасні «чистки» зачепили тоді Р. Сланського в Чехословаччині, Л. Райка в Угорщині, Т. Костова в Болгарії, але, на відміну від Гомулки, їм не вдалося вціліти). 13 жовтня 1956 р. Гомулка провів перше засідання політбюро. Тоді ж позбувся посади кремлівський «смотрящий» — радянський маршал польського походження К. Рокосовський, ще в 1949 р. нав’язаний Варшаві як міністр оборони. Якийсь час Кремль вагався між інтервенцією та переговорами. Розташовані в Польщі совєтські танкові частини розпочали рух до головних міст країни, а 19 жовтня до Варшави прилетіли Хрущов, Каганович, Мікоян і Молотов. Але, зрештою, полякам удалося переконати візитерів, що вони йтимуть до соціалізму власним шляхом. Польщі тоді пощастило уникнути агресії. Угорщині — ні. Але до угорського повстання 1956 року ми ще повернемося, бо воно тривало з 23 жовтня до 6 листопада.
23 жовтня 1991 року до депутатів Верховної Ради звернулися зі спеціальним посланням президент СРСР М. Горбачов та вісім керівників тодішніх союзних республік, які закликали Україну приєднатися до нового союзного договору. Автори звернення наголошували, що не уявляють Союзу без України. Власне, в цьому немає нічого нового: в Кремлі й досі не уявляють себе без України, як не уявляли себе без України російські царі, адже імперія без колоній — не імперія. Але цікавішим видається інше: тодішнє українське керівництво не пішло на поступки, мотивуючи це тим, що 1 грудня мав відбутися національний референдум; а от як повелося б у такій ситуації керівництво нинішнє?
25 жовтня 1939 року начальник гестапо, групенфюрер СС Генріх Мюллер надіслав циркулярного листа всім постам поліції та інспекторам поліції безпеки і служби безпеки, в якому, зокрема, зазначалося:
«Укладення німецько–радянського пакту вимагає зміни в ставленні до російських, українських, козацьких і кавказьких емігрантських організацій, що існують на території Райху... Тому наказується до нових розпоряджень: організаціям емігрантів і їхнім членам заборонено виражати усно чи письмово вороже ставлення до Радянського Союзу...» От і міркуй після цього, хто тоді були друзями, а хто — ворогами нацистів.
25 жовтня 1958 року московська «Літєратурная газєта» вийшла з редакційною статтею «Провокаційна вихватка міжнародної реакції». Так — за вказівкою згори! — було оцінено присудження Нобелівської премії Борисові Пастернаку. Замість пишатися лауреатом найпрестижнішої літературної відзнаки, його піддають остракізму та публічному цькуванню, а через три дні виключають зі Спілки письменників. Але не заарештовують і не розстрілюють, бо надворі, бач, не 1937 рік, а хрущовська «відлига». Все, як у старому одеському анекдоті про труну, в якій можна ворушитися.
26 жовтня 2006 року міністр юстиції Грузії Г. Кавтарадзе оприлюднив перелік провокативних дій Росії проти його країни за період з 30 вересня до 5 жовтня. Лише за п’ять днів таких відверто ворожих дій з боку різних російських структур було 13, зафіксованих фактів ксенофобії — 25. Наведу лише один — оголошення, що з’явилося 4 жовтня на будівлі школи міністерства оборони Росії в Тбілісі: «Шановні батьки! З 4 жовтня 2006 р. навчання дітей громадян Грузії у середній школі № 9 МО РФ припинено». Такими щоденними провокативними кроками Кремль ішов до серпневого конфлікту 2008 року з однією метою — відторгнути частину грузинської території та залишити за собою військові бази на території Грузії, забратися з яких російські вояки мусили давним–давно, згідно з рішенням саміту ОБСЄ.
27 жовтня 1937 року почалися розстріли в урочищі Сандармох на півдні Карелії т.зв. «Соловецького етапу» (1111 в’язнів), які було продовжено з 1 по 4 листопада — напередодні 20–ї річниці більшовицького перевороту. Жертвами капітана Матвєєва та його підручних тоді стала велика група (майже 300 осіб) української інтелігенції, і серед них — 3 листопада — Микола Зеров, Михайло Яловий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Валер’ян Підмогильний...
Далі буде.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник