Формула небайдужості

Дмитро Кулічковський народився у багатодітній сім’ї, яка невдовзі втратила найдорожчу людину — неньку. Тож хлопець залишився без матері у восьмирічному віці. Після школи відслужив у армії, працював різноробом у колгоспі. Ті перші життєві труднощі гартували характер і водночас підказували дорогу до Бога. Дияконом він став у 1987 році, тобто в радянські часи, коли такий вибір декому видавався навіть «крамолою». Саме тоді направили служити Богу в російське місто Кіров. Через три роки висвятили у сан священика. Після закінчення Одеської семінарії та Київської духовної академії «поріднився» з Полтавщиною. Тут практично одразу взявся за відновлення дзвіниці церкви Різдва Івана Хрестителя у селі Марківка Кобеляцького району. Храм цей збудували у перші роки ХІХ століття, а на початку ХХ войовничі безбожники зруйнували його. Тільки в 1996 році стараннями настоятеля і парафіян дзвіниця воскресла на місці руїни.

Свою стежку до храму почав торувати ще тоді, коли в Україні офіційно діяла тільки одна православна церква — Російська. Пізніше, по суті, її «відгалуженням» стала УПЦ Московського патріархату. Та змиритися з тим, що в багатьох принципових питаннях духовного і світського життя вона, м’яко кажучи, «забувала» про свою «українськість» бодай у назві, отець Дмитро не міг. За це й потрапив у немилість до промосковських попів. У березні 2005 року вони через свою газету навіть розповсюдили повідомлення про… зняття з нього священицького сану нібито за якісь «канонічні злочини». Певно, «найтяжчий» серед них полягав у тому, що за кілька тижнів до згаданої «кари» релігійна громада Марківки на своїх парафіяльних зборах вирішила перейти у підпорядкування УПЦ Київського патріархату. Разом із настоятелем їхньої церкви, для якого ті «громи» від повпредів МП уже не мали жодного значення.

Зрештою, й сьогодні для нього набагато важливішою є довіра прихожан двох храмів, у яких служить священиком, мешканців Кобеляцького та кількох сусідніх районів, що утворюють підпорядковане йому благочиння, багатьох людей не лише в Україні. Адже свого часу він брав участь у ліквідації наслідків страхітливого землетрусу у Вірменії. Своїми руками розбирав там «апокаліптичні» завали й водночас як духовний наставник знаходив для вцілілих у тому пеклі людей найнеобхідніші слова розради та підтримки. А коли наприкінці 2004 року політично «трусонуло» вже Україну, одразу вирушив на столичний Майдан, щоб захистити народний вибір. Причому тоді, пригадує, його молитва та слова, можливо, навіть більше, ніж «помаранчевим» однодумцям, були потрібні деяким «біло–блакитним» опонентам, які підходили до священика, бо не вірили вже нікому.

Про свої переконання завжди воліє говорити відкрито. Як і про те, що був і залишається членом партії «Наша Україна». Тож як кандидат у народні депутати саме від цієї політ­сили у «рідному» окрузі №149 закликає виборців «змінити діючу владу і не голосувати за Партію регіонів та кандидатів, яких вона підтримує». Як «узгоджуються» подібні тези його передвиборчого звернення зі статусом священика? «Про політику ніколи не говорю у храмі, під час богослужінь, — наголошує отець Дмитро. — А за його межами маю такі ж права громадянина України, як і всі решта. То хіба можу мовчати, коли сьогодні в нас, українців, знову хочуть відібрати рідну мову і навіть власну державу?».

Хоча земляки більше знають його як духовного отця, будівничого та фундатора храмів. Саме за його ініціативою у центрі Кобеляк постала перша в районі новозбудована церква УПЦ Київського патріархату, яка одержала назву «Святого Юрія Переможця». Про те, як зводили її «всім миром», «УМ» уже розповідала. Власне, завершальні будівельні роботи тут тривають і досі, але в храмі вже правиться служба Божа, з’явився чудовий іконостас. Згодом треба буде спору­джувати дзвіницю. І — нові церкви, молитовні будинки у селах. Бо ж тільки в Кобеляцькому районі, крім Марківки, Бутенок, Біликів, де осередки Київського патріархату започатковані раніше, релігійні громади справжньої Української церкви віднедавна з’явилися й у Світлогірському, Іванівці.

До речі, на будівництво та відновлення культових споруд о. Дмитро залучає й зароблені ним самим «фермерські» кошти. Почав він господарювати на землі ще в 1997 році. Щоправда, не без допомоги «доброзичливців», із «тодішніх» 25 гектарів землі в обробітку нині в нього залишилося тільки трохи більше 6 га. За таких умов нещодавно зареєстрував нове фермерське господарство «Кулічковський із синами», маючи намір, за його словами, «повернути ту землю». Тож проблеми селян і фермерів священику знайомі.

А от такий «гріх», як байдужість, йому, здається, взагалі не відомий. Скажімо, минулого року їхав своєю автівкою місцевою «дніпропетровською» трасою. І побачив, як двоє міліціонерів намагаються втихомирити міцного чолов’ягу. Зупинився й одразу почув од правоохоронців прохання допомогти затримати злочинця. Утрьох вони швидко «скрутили» його. Вже потім з’ясувалося, що то був один із чотирьох членів озброєної травматичними пістолетами й бейсбольними битками зграї донецьких «братків», які тільки–но викрали дорогу іномарку в Кременчуці… Такими ж небайдужими до долі України й кожного «ближнього свого» разом із дружиною Стефанією завжди виховував і трьох синів, які вже стали дорослими, та наймолодшу доньку Ольгу. Для них особистий приклад батька став життєвим дороговказом.