У нас є свої національні герої!

Він сидить на баскому коні, тримає хоругву й прямує на Київ — саме такий вигляд має пам’ятник останньому козацькому ватажку, кошовому Запорозької Січі Петру Калнишевському. «Нам треба відстоювати свою столицю, а не рівнятися на чужі», — скаже хтось у виступі на урочистому відкритті пам’ятника. І не раз відзначатимуть: добре, що цей пам’ятник є, що Петра Калнишевського повернуто з вікового забуття, що люди сьогодні знають його ім’я. «Дуже важливо, що у нас є свої національні герої. Не павлики морозови; не леніни, бо саме на цьому місці стояв пам’ятник радянському ідолу; не якісь чужі заброди, а наш національний герой», — говорив на зібранні третій Президент України Віктор Ющенко.

А зібрання було велелюдним. До приїзду Святійшого патріарха Київського і всієї України–Руси Філарета на майдані біля церкви вже зібралося чимало люду — з прапорами і прапорцями — синьо–жовтими та помаранчевими, з урочистим настроєм. «Ну от, — чую від людей, — влада казала, що тут три інваліди зійдуться, а бач, скільки зібралося!..»

У церкві Святого багатостраждального Петра Калнишевського відбулася літургія на честь славного козака. А потім урочиста хода вирушила до центральної площі Недригайлова. Саме тут, під світлим полотнищем, чекає новий пам’ятник — останньому кошовому.

Уже сказані потрібні слова, вже починають зривати покривало, як виходить раптова заминка: тканина не спадає. Певно, через осінню негоду закріпили її надто міцно. Тож замість легко зісковзнути, вона потребує зусиль. А вже коли сповзає, на пам’ятникові залишаються мотузки, від яких його швидко звільняють. Проте не настільки швидко, аби не виникло моторошне відчуття символічності: так само невільним був наостанку свого життя Калнишевський; так само довго не позбувалася своїх пут Україна та й нині вона навряд чи справді вільна.

І про це — слова Патріарха. Чому церква кілька років тому віднесла Петра Калнишевського до лику святих? За його страждання в ім’я своєї батьківщини. «Навіть коли цар Олександр готовий був випустити Калнишевського, він відмовився виходити з каземату, — нагадує святійший, — бо вважав: поки Україна в неволі, не може бути вільним і він... Петро Калнишевський є зразком любові до України. А її треба любити, особливо у наш час, коли вона проходить випробування, бути чи не бути їй незалежною державою. І кожен із нас має вибрати — жити йому в новій державі чи в неволі... Зараз іде наступ на українську мову, а ми повинні розуміти: захистимо мову — буде нація, захистимо націю — буде Українська держава...»

Святійший дякує і за зведення храму, і за пам’ятник Калнишевському братам Ющенкам — Віктору та Петру. Саме їх ініціативою та зусиллями до проекту були залучені небайдужі меценати, українські майстри, автори пам’ятника — академік, народний художник України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Гайдамака та скульптор Петро Дроздовський.

Петро Ющенко говорить про долю і місію Петра Калнишевського, той внесок, який зробив він у розвиток України, власне, у її незалежність від милості російського царського двору. Лунають промови від гостей–запоріжців, від народного депутата Григорія Омельченка, керівників козацтва... Й складається одностайне розуміння того, що з’ява пам’ятника саме сьогодні є невипадковою. «Він повернувся, щоб сказати нам, що ми не безбатченки, не байстрюки, що нам є чим пишатися у своїй історії».

Віктор Ющенко не раз щиро дякував людям, які зібралися на недригайлівському майдані. Бо ж розпочалася негода, та вони не розходилися. І як кілька років тому лунали вигуки «Ющенко!». А третій Президент напередодні виборів радив: «Не вибирайте хліб, не вибирайте пенсію, яку чи й дадуть потім такою, як обіцяють нині, — вибирайте свободу». І закликав здобувати те, чого нам бракує сьогодні: єдності, братолюбія і єдиномислія.

Так, українцям нелегко, сказали на мітингу, але ж варто уявити: а як було Калнишевському? Тож сьогодні слід міряти все єдиним мірилом: любов’ю до України і правильним вибором — за її майбутнє.