Література пам’яті

Філософ Мераб Мамардашвілі називав колективну пам’ять «в’язким, злиплим тягарем світу», що тяжко піддається науковій корекції (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Інші сучасні дослідники, західні, пишуть: «Розуміння історії в суспільстві належить до явищ, які важко аналізувати як такі» (Європа та її болісні минувшини. — К.: Ніка–Центр, 2009). Коли проблема пам’яті є актуальною для Заходу, то для України — і поготів. Гоголь і Шевченко сформували таку потужну мітологію вітчизняної минувшини, а сімдесят років окупаційної радянської ідеології остаточно зневірили українців у «чесності» історії, що в масовій свідомості атрофувалася сама здатність до інструментально–наукового мислення.

Іншими словами, гіпотеза в тому, що скільки б цікаво–доказових історичних досліджень не виходило, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика. Візьмемо до прикладу тему Української Повстанської Армії. За часи Незалежності вийшло друком стільки опертих на відкриті архіви аналітичних досліджень, що жодні «аргументи» радянської пропаганди давно не тримаються купи. Інакше кажучи, камуфляж із методологічної брехні повністю осипався, але ж! Значна частина громадян і далі мислить про вояків УПА в сталінських категоріях «бандити/зрадники», ніби всіх тих історичних праць не існує.

А що ж за цих умов література? Коли пару років тому бестселерами стали романи Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон» та Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (а перед тим іще й «Солодка Даруся» Марії Матіос), тема УПА стала модною і привабливою для молодих літераторів (про що свідчить, зокрема, портфель рукописів конкурсу «Коронація слова»). Проте трьох вершинних творів замало, аби переламати спресовану десятиліттями ситуацію, та й часу на їхнє масове осмислення поки бракує. А головне, незрозуміло, що ж там у підніжжі тих вершин, на літературному ґрунті — куди і в яких формах рухатиметься літпроцес далі?

Та раптом, буває, з’яв­ляється книжка, котра замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену й уможливлює більш–менш адекватні прогнози. Таким виглядає виданий два місяці тому твір Володимира Шовкошитного «Кров — свята» (К.: Український пріоритет), означений як «історичний роман у двох книгах».

Безсумнівно, це єдиний твір, скріплений спільним часо–простором роду (в широкому розумінні: не лише родичів, а й односельців) — тобто має всі ознаки сімейної саґи. Водночас так само ясно, що дві його частини засадничо різняться — і не тому, що перша давніша й публікувалася (друга частина також писалася, як свідчить автор, з 1996–го). У кожної половини виявилася своя мета. Для першої книги її можна означити так: фіксація.

Початок дилогії складається з семи новел про буття людей підо впливом усіх катастроф ХХ століття, що не проминули непримітного села у центральній Україні: визвольні змагання двадцятих років, московська окупація, Голодомор, світова війна на два фронти. Назва всієї першої книжки — «Хресна путь» — точно визначає конфлікт кожної оповіді: зовнішньо програшний та внутрішньо переможний двобій окремої людини з навальним інородним злом. Щоразу в наступному оповіданні зустрічаємо другорядних персонажів із попереднього, які тут стають головними, — тим самим читач потрапляє до епіцентру повільної круговерті, в якій усе з усім пов’язане й утворює об’ємно–панорамне сприйняття подій. «Буттєвим Ґольфстримом» називав такий тип оповіді Роман Корогодський, маючи на оці насамперед епічні твори Валерія Шевчука. З його «Романом юрби» найперше й асоціюється «Хресна путь».

Проте це лише формальна подібність. Шевчукові — за всієї уваги до найдрібнішої побутової деталі — йдеться не так про реальний плин життя, як про його віртуальний відбиток у свідомості й подальший самостійний розвиток цього віддзеркалення. Такі вишукано–складні конструкції уможливлює те, що свої сюжети пан Валерій засновує на історичних подіях, які не мають контраверсійного сприйняття у суспільстві: його твори міцно тримаються на консенсусі колективної пам’яті. Володимир же Шовкошитний навпаки вибудовує свої новели на хисткому ґрунті суспільного непорозуміння, через що повністю пройти торованим шляхом класичної саґи йому не випадає, хоч як би хотілося. В одній з новел жінка каже «лісовим братам», які виправдовуються на поширювані про них брехні: «Та чи ж нам не однаково, що там ті іроди про вас казатимуть? Та чи ж ми не знаємо, хто ви і які ви?» Але автор не піддається на цю пропозицію–спокусу перейти на героїко–романтичний регістр казання. Він лишається, коли хочете, патологоанатомом. Бо розуміє, що «іроди» і далі — аж до шкільних підручників — без жодних ознак совісті фальсифікуватимуть минувшину.

Отже, у Володимира Шов­кошитного йдеться насамперед про ліквідацію гнізда хвороби (це, до речі, ще один його прямий фах — півтора року керував групою ліквідаторів на ЧАЕС). Аби вилікувати, треба усвідомити параметри норми, до якої слід повернутись; зафіксувати початки аномалії. Один з його персонажів просто і точно пояснює, навіщо після років мовчання відкриває онукам свою трагедію: «Щоб зберегти правду для історії». Зрештою, усі новели першої частини дилогії — це, в суті справи, фіксація усної історії. А вона часто шокує більше, аніж уявні перипетії — саме своєю очевидною невигаданістю. Візьму до прикладу далеко не найгострішу антитезу донедавна офіційній історії — ветеран УПА заперечує малому, захопленому підручниковою легендою про радянських партизанів: «Хлопче, я з німцями воював, а Ковпак по Карпатах своїх ганяв, українців».

Незважаючи на притчову оболонку, не раз натикаємося у новелах на прямі свідчення з біографії письменникового роду й переконуємося, що в основі твору — сімейна (знов–таки в широкому розумінні) хроніка. Але не тільки це спричинює якість тексту. Попри письменницький фах, В.Шовкошитний від початку не «лірик», а «фізик» (конкретно, геофізик). Коли для літераторів–«ліриків» факт, зазвичай, цікавий як джерело вібрацій та резонансів, то для письменників–«фізиків» насамперед важить сама молекула факту, максимально очищена від випадкових впливів та вторинних домислів. Мабуть, через те белетризована фіксація усної історії краще дається останнім.

На потвердження згадаю двох фахівців з інформаційних технологій, що небезуспішно пробують себе в літературі. Михайло Лобачов навесні випустив книжку коротких новел «Ноктюрн по доктору Фрейду» (К.: Спадщина), де назва першого розділу однозначно фіксує жанр усної історії: «Рассказы моей бабушки». Як і у В.Шовкошитного, тут поміж рядків ніби випаровується символ віри: нормальна людина на схилку віку не брехатиме онукові (то інше питання, скільки таких нормальних лишилося після гомункулізації «радянського народу»). І ця відвертість, оплачена болем тривало–вимушеного промовчання, стає моральним імперативом (спливає вичитане у Мирослава Мариновича: «Згадка про діда навіть у дорослому віці мала силу відкоригувати мої вчинки в бік добра»).

Другий споріднений автор — Юрій Камаєв зі збіркою оповідань «Мед з дікалоном» (К.: KM Publishing). На початку трансформував спомини очевидців у замальовки в дусі національного кітчу — у позитивному сенсі, як тлумачить цей термін академік літератури Тамара Гундорова. Далі почав влаштовувати тим свідченням «очні ставки», у кожному наступному оповіданні роздивляючись один епізод очима різних свідків (цей прийом успішно використовує і В.Шовкошитний). Наприкінці книжки автором всуціль заволоділа нерозв’язна наразі філософська проблема, що її можна означити як «наказ і мораль». У цю ж проблему уткнувся наприкінці двотомової епопеї і Володимир Шовкошитний.

Сюжет цього другого роману вже неоднораз переповідали у пресі: 1942—1943 роки на Волині; німецька окупація і спротив повстанських загонів Бульби–Боровця, бандерівців та мельниківців; мародерство червоних партизанів та провокації польської Армії Крайової. Фіксація фактажу вже не є самоціллю, як у першій частині книги. Свідчення — як усні так і писані — переплавлено на документалізм того штибу, який вправно використовував іще Юліан Сємьонов у «Сімнадцяти миттєвостях весни». Зрештою, те саме використовує і Василь Шкляр у «Чорному вороні», до якого другий роман В.Шовкошитного вельми подібний — аж до ніби «альтернативної» назви: «Білий кречет». Але так лише на перший позір.

Сюжет «Кречета» майже до кінця розгортається за використаною й у «Вороні» Шевченковою парадигмою, де ворожі світи безкомпромісно поділено на чорне і біле. Радянські окупанти — всуціль «покидьки… До вас не можна ставитися як до людей, ви — нелюди… Ніколи не забуду! Ніколи не прощу!» Те саме, до речі, подибуємо і у Камаєва з Лобачовим («отряды одержимых фанатиков и отпущенных из тюрем бандитов») — не кажучи вже про парад антимосковських епітетів у Шкляра. І це не так ксенофобія, як захисна реакція супроти перманентної аґресії, притаманна й західним літературам; саме такими фарбами малюють арабів–терористів американські, французькі чи англійські автори.

Та наприкінці «Кречета» романний сюжет різко завертає: «Сталася біда, більша, аніж світова війна» — керівництво ОУН бандерівського напряму перебирає на себе усю повноту влади і починає роззброювати, арештовувати й навіть знищувати бульбівців та мельниківців. На цей час увага автора зосереджена на змінах у свідомості та характерах персонажів уже не так під тиском обставин, як унаслідок роздумів над природою цих тисків. Античної трагедійності набуває конфлікт наказу і моралі.

Та на цьому роман і завершується, даючи знати, що буде третя частина, де, ймовірно, аналізуватиметься «мораль абсолютної відданості меті» (Ален Безансон. Лихо століття. — К.: Пульсари, 2007). Отже, дворівнева книга Володимира Шовкошитного насвітлює два перспективні шляхи для очищення колективної пам’яті. Один — літературна адаптація здобутків двох видів історіографії, усної історії та історії повсякдення, й утворення з ними чогось на зразок сполучених судин. Другий — художні розмисли над проблемою Іншого не лише з позицій лібералізму як пошуку способів співжиття, а й з позицій консерватизму як віднайдення механізмів захисту від ґвалтівної навали цього ж Іншого.