«Господь iз дитинства кликав мене»

Його мирське ім’я — Іван Володимирович Зоря — навряд чи багато скаже широкому загалу. Проте коли назвемо нашого співрозмовника владикою Євстратієм, більшість одразу зрозуміє, що йдеться про речника глави Української православної церкви Київського патріархату, секретаря Священного Синоду, а з січня цього року ще й очільника Чернігівської єпархії. 21 жовтня архiєпископу Євстратію виповниться 35 рокiв, і ми вирішили скористатися нагодою, щоб дізнатися більше про одного з наймолодших і перспективних церковних ієрархів УПЦ КП, який зазвичай від імені Церкви та Патріарха коментує події духовного життя. Адже офіційна біографія єпископа з відкритих джерел досить лаконічна: народився, закінчив духовну семінарію, прийняв чернечий постриг... Отже, знайомимося ближче.

Робочий кабінет владики Євстратія на Лаврській, 14 виглядає досить аскетично. Із благ цивілізації — лише комп’ютер та обігрівач, одну стіну займають стелажі з книгами (читання — одне з його захоплень ще з дитинства). На стіні — портрет Патріарха Філарета, в кутку — ікона. На робочому столі — деревце з бісеру, зроблене мамою, та дерев’яна фігурка хлопчика, вирізана покійним батьком, — таким він уявив свого сина. В усьому іншому — звичайне робоче місце офісного працівника...

«Я прийшов до церкви і там залишився»

— Владико, що вплинуло на ваш вибір вступати після закінчення школи в духовну семінарію? Двадцять років тому це було не зовсім звичним рішенням для юнака...

— До семінарії я вступив навіть не по закінченні школи, а раніше. Коли твердо вирішив іти в духовний навчальний заклад, а це було в 9–му класі, я не хотів гаяти часу на шкільну науку. Звичайно, в такому віці без атестата зрілості мене ніхто не хотів брати до семінарії, яка є вищим навчальним закладом. І для мене зробили виняток — дозволили вступити в семінарію після десятого класу з умовою, що в Києві, у вечірній школі, я протягом року отримаю атестат.

— А з чого почався ваш шлях до Бога?

— Дещо складно про це розповідати... Я виріс у родині, яку не можна назвати ані релігійною, ані атеїстичною. Звичайна родина радянського часу. Мама — інженер, тато — теж технічний працівник, усе життя мав справу з електрообладнанням. Єдиною дуже набожною людиною в моїй родині була прабабуся, але вона померла за два роки до мого народження. Також дві тітки моєї прабабці були черницями в Красногірському монастирі, що біля Золотоноші на Черкащині. Оце і весь безпосередній зв’язок моєї родини з релігією.

Тепер, оглядаючись назад, я розумію, що Господь кликав мене до себе з дитинства. Пам’ятаю, в молодшій школі мені дуже захотілося мати іконку, попросив бабусю, щоб купила. Це була зовсім маленька, трохи більша за коробку сірників іконка в пластмасовій оправі, зате моя, власна. Також пригадую, яке надзвичайне враження на мене, малого, справив храм у селі Мошни на Черкащині. Його збудував місцевий пан у пам’ять про те, що на сусідній річці Вiльшанці він запустив пароплав. Тож ця церква своїми обрисами нагадує корабель. Коли вперше туди зайшов, мені здалося, що по­трапив у казку. Вже дорослим я знову там бував і розумів — це звичайний храм, який потребував реконструкції... Таке ж надзвичайне враження на мене справив кафедральний собор у Житомирі, де побував, гостюючи в родичів.

Зрештою, остаточний злам стався через два випадки. Перший: у своєї однокласниці я побачив удома дитячу Біблію. Для Радянського Союзу це було щось нове — надрукована у Швеції на хорошому папері, яскраво ілюстрована. Я прочитав її за два дні, враження були неймовірні. У мене одразу склалася в голові цілісна канва біблійної історії, я легко запам’ятав, хто такі Авраам, Яків, Давид, Соломон, усіх пророків... А потім неподалік від дому, де жила моя бабуся в центрі Черкас, відкрили храм. Назвати його храмом — це було б дуже сміливо. То був старий одноповерховий будинок на чотири квартири. І от у двох кімнатках однієї з них облаштували храм. Перше богослужіння відбулося там на Різдво 1991 року. Я прийшов на службу, потрапити всередину не зміг — люди стояли навіть надворі. Але відтоді я став туди ходити, познайомився зі священиком. Тому я завжди кажу, що точно знаю день, коли прийшов до церкви, — 7 січня 1991 року. Прийшов і там залишився...

«Ніколи не шкодував, що постригся в ченці»

— У 20 років ви прийняли чернечий постриг. Чи не доводилося потім про це шкодувати? Адже, будучи звичайним священиком, могли б створити сім’ю...

— Те, що я буду йти чернечим шляхом, відчув ще тодi, коли вирішив іти в семінарію. Це, мабуть, можна назвати покликанням, коли людина не розмірковує, що так буде краще, простіше чи вигідніше, а точно обирає саме цей шлях, єдино правильний для себе. Звичайно, церковне керівництво таким моїм бажанням опиралося, це звичайна практика. Бо я вперше звернувся з проханням постригти мене в ченці, коли мені не було ще й 20 рокiв. Патріарх тоді сказав: «Ви не знаєте, чого просите. От я виконаю прохання, а ви через два роки оженитеся... Ідіть звідси».

— А буває й таке?

— Звичайно, в житті всяке буває. Нечасто, але є такі, що й не витримують обітниці. От загорівся, засвітило навколо, а якщо нема чим той вогонь підтримувати, то він і згасає. Людина розуміє, що то була помилка. Тому до таких рішень треба дуже зважено підходити. І я вдячний і Святійшому Патріарху, й усім, хто не одразу прислухався до моїх прохань і дав час остаточно утвердитися в правильності рішення. Відтак пройшло майже два роки відтоді, як я почав звертатися зі своїм проханням, і нарешті прийняв постриг. Це сталося 12 квітня 1998 року, а 16 квітня Патріарх рукоположив мене на диякона. Так почалося моє безпосереднє церковне служіння.

Шкодувати не доводилося, навпаки, за ці 15 років я мав багато приводів порадіти тому, що обрав саме цей шлях.

— Батьки не заперечували проти такого рішення?

— Ні, як і проти мого рішення навчатися у духовній семінарії. Вони завжди й у всьо­му говорили так: це твій вибір і ми його поважаємо. Хоча, як на початок 90–х років, обрана мною життєва дорога справді була дещо незвичною.

—  Тоді ж ви отримали і нове церковне ім’я — Євстратій. А мирським вас зараз часто називають?

— Дуже рідко, хіба що йдеться про якесь офіційне оформлення документів. А так — мама називає або найближчі родичі.

«Я залишився зі своїм Предстоятелем»

— Тривалий час ви є речником Патріарха Філарета. А пам’ятаєте вашу першу зустріч?

— Дуже добре пам’ятаю. Влітку 1991 року тоді ще митрополит Київський і Всієї України Філарет приїхав, щоб звершити богослужіння в єдиному повноцінному храмі в Черкасах — Різдва Богородиці. А після цього заїхав у наш храм iз двох кімнаток. Подивився «церкву» і запитав священика: «І ви тут служите?». Там же така тіснота була, навколо престолу можна було тільки боком пройти... За церковним звичаєм, всі хто був у храмі, підходили до Патріарха за благословенням. В мене й досі перед очима його рука, якою він нас благословляв. Тоді, звичайно, я й подумати не міг, що колись працюватиму поряд з цією людиною. Для мене він був недосяжним. І ось у листопаді буде вже 10 років, як я є речником Патріарха.

Коли мене зараз запитують, як я опинився в Київському патріархаті, відповідаю, що я не опинився, я лишився. Я був хрещений у єпархії, яку очолював митрополит Філарет, прийшов до віри в храмі, який належав до його канонічного відання і який відкрився завдяки його сприянню... І тому я залишився зі своїм Предстоятелем.

— Невже, коли церква розділилася, не було жодних сумнівів, як бути далі?

— Жодних. Я виховувався в патріотично налаштованій родині. Як тільки почалися перші мітинги на підтримку демократiї, незалежності, моя родина їх відвідувала. Ми були дуже скептично налаштовані до радянського ладу і тієї ідеології. А коли почали відкривати всю правду про тоталітарний режим, стали тільки укріплюватися в правильності своїх думок.

І оті патріотичні налаштування моєї сім’ї, вважаю, теж відіграли свою роль. Я й зараз є прихильником незалежної України, де має бути Українська церква. Я був підлітком, коли ми пікетували обласну владу, щоб нас зареєстрували як громаду УПЦ КП, бо цьому був шалений опір. З усієї Черкащини з тих парафій, які були у віданні митрополита Філарета, залишилося, здається, тільки дві — в Черкасах і в Чигирині, можливо, ще десь, про якi не знав тодi. Всі решта відійшли від Предстоятеля. Хоча, коли Філарет був митрополитом Російської церкви, багато хто готовий був тінь його цілувати — таке було ставлення до цього архієрея...

Сьогодні у Черкаській єпархії — понад 120 парафій. Це одна з міцних єпархій Київського патріархату.

«Підтримуйте тих, хто буде дбати про незалежність України»

— Зараз уся країна живе виборами. А ви ходите голосувати?

— Так, намагаюся не пропускати ці важливі в житті країни події. Тому навіть коли був прописаний у Черкасах, завжди їздив додому, щоб проголосувати. Бо як я можу закликати парафіян зробити свій вибір, якщо сам цього не роблю? Зараз як чернігівський архієрей я зареєстрований у Чернігові і, відповідно, проголосую там. І всіх закликаю: прийти і свідомо, зважено віддати свій голос, адже від цього залежить доля нашої держави у найближчі роки. Не продати за гречку, яка вже стала синонімом політичної корупції, не продавати за солодкі, але нездійсненні обіцянки. Нещодавно прочитав в iнтернеті хороший вислів iз цього приводу: обіцяти всім все — легко, але всіх багато, а всього мало.

— За якусь конкретну політсилу агітуєте?

— Ні. В мене є свої політичні переконання, як і свої політичні розчарування. Але ніколи нікого не закликав, використовуючи свій церковний авторитет, обирати того чи іншого політика. Як громадянин і церковнослужитель можу сказати лише одне: при виборі керуйтеся принципами, підтримуйте тих, хто буде дбати про незалежність України, хто стоятиме на державницьких позиціях. Не знаю, в яких ще країнах можливi такі феномени: щоб при владі були люди, для яких ці речі не є цінністю і пріоритетом. Навіть у тій же Росії хіба знайдеться політик, який буде говорити, що незалежна Росія не потрібна? Вони говорять про об’єднання, про союзи, але лише навколо них, де вони є в центрі.

— Ви ведете свій блог на «Фейсбуці» і в «ЖЖ» російською мовою. Чому не українською?

— Причина одна: і «Фейсбук», і «ЖЖ» виходять далеко за межі України, і переважна більшість аудиторії, яка їх читає, не є україномовною. Свої сторінки я розглядаю як ще один спосіб донесення інформації про УПЦ КП до тих, хто про неї знає лише з якихось пропагандистських джерел. Бо за межами нашої країни правдивої інформації про нашу церкву — дуже мало. Я ж бачу, що ця стратегія себе виправдовує, тому свідомо намагаюся подавати російською мовою якісь новини, думки. Хоча в повсякденному спілкуванні, безперечно, здебільшого послуговуюся українською.

І як українець послідовно виступаю за те, щоб в Україні була єдина державна мова. Адже ніде у світі, окрім України, українська мова не є вдома. І хто як не Україна має турбуватися про її збереження, розвиток і підтримку? Це моя принципова позиція. У моєму рідному місті, коли я навчався, було 33 загальноосвітні школи. З них лише одна — з українською мовою навчання. Це в Черкасах, у столиці Шевченкового краю! Сам виростав у російськомовному середовищі. У вивченні ж української мені дуже допомогла духовна семінарія, де навчання проходило українською, та й більшість студентів у той час були вихідцями із західних областей України, а отже, й спілкувалися рідною мовою.

МАЙТЕ НА УВАЗІ

— Коли подорожуєте за кордоном, відвідуєте храми інших конфесій?

— Звичайно. Я був у мечеті, у католицьких, англіканських храмах, у синагогах. Я мав багато можливостей бувати в різних країнах — Ізраїлі, на Святій Землі, в колиш­ньому Константинополі (Стамбулі), у різних європейських країнах, Канаді, США. І завжди мене цікавила історія архітектури, зокрема й сакральних пам’яток. Також цікаво як священнослужителю спостерігати за релігійністю інших народів.

— Коли я бувала за кордоном, виникало запитання: чи можу як православна хреститися або ставити свічки, наприклад, у католицьких храмах?

— Хреститися можна завжди і навіть треба. А якщо заходимо в християнський храм, то безперечно не буде ніякого гріха запалити свічку, адже там прославляють Христа. Зрозуміло, що брати участь у таїнствах — сповідатися, причащатися — православні не повинні в інших конфесіях, бо тут уже є глибинні сутнісні питання, які людина не повинна відкидати. Але в будь–якому разі у християнському храмі, в місці молитви мусульман, іудеїв слід виявляти повагу до віруючих іншої конфесії, тому що саме через повагу до людей християнство перемогло.

КОРЕНІ

— Ви маєте красиве українське прізвище Зоря? Не намагалися з’ясувати, від кого воно вам дісталося?

— Якихось глибоких досліджень не проводив, але дізнався таке. Всі носії цього прізвища, з якими мені довелося стикатися в житті (а своїх однофамільців я зустрічав не так і багато), походять з одного місця — Зорівки Золотоніського району на Черкащині. Гадаю, що свого часу якийсь козак із таким прізвиськом заснував там хутір, згодом Зорівка розрослася, а вихідці з неї стали носити це прізвище.

ДУМКА З ПРИВОДУ

— Зараз у всіх на слуху історія з «Пуссі райот». Ваше ставлення до витівки цих дівчат і до покарання, яке вони отримали?

— І те, й інше є неадекватним. Тому що покарання перетворило цих, по суті, хуліганок на героїнь. Переважна більшість аудиторії судить про те, що відбулося, лише з одного епізоду в храмі Христа–Спасителя і судового рішення. Але треба дивитися в корінь і згадати, які речі вони робили до цього і які акції влаштовували. Мені як священнослужителю і просто людині соромно про це й говорити, бо то поза межами традиційного уявлення про мораль.

При всій несхожості наших сумнозвісних дівиць (із руху «Фемен». — Авт.) із цими дівчатами, мені здається, що ідейне коріння у них одне. Прояви агресивного секуляризму нині спостерігаємо по всій Європі. У Ватикані зараз якраз відбувається засідання синоду єпископів, одна з тем якого — наступ агресивного секуляризму та як Католицька церква може цьому протистояти.

Зараз у Росії говорять про те, що ці дівчата символізують свободу. Наші «феменістки» на підтримку цієї так званої свободи спиляли хрест. Але свобода, яку вони декларують, неправдива — це свобода гріха. Це та свобода, про яку один із героїв «Братів Карамазових» Достоєвського сказав: якщо Бога нема, тоді все можна.

Розмірковуючи над цим, варто повести мову про події сторічної давності. В колишній Російській імперії, до якої належала й Україна, тоді теж виступали за свободу, за права людини, робітничого класу, свободу думки, совісті... Що ми отримали від боротьби пiд цими гаслами? Море крові, сліз, гори трупів і величезне страждання народу протягом усього XX століття. Коли кажуть, що під релігійними гаслами знищували людей, то я думаю, що за всю історію людства всіма фанатиками релігій не було вбито стільки людей, скільки знищили два атеїстичні по суті режими — сталінський і гітлерівський. За все XIX століття у Російській імперії було засуджено до страти і покарано менше ста осіб. І цей режим вважався жорстоким, таким, який треба змінити заради свободи! А більшовики лише за перші місяці свого перебування при владі знищили сотні і тисячі людей. І далі лише нарощували кількість страчених. Гітлер вчився у більшовиків створенню концентраційних таборів і масових розстрілiв! Тому там, де починають говорити про свободу, діючи ось такими провокаційними методами, де виступають вже не тільки проти якоїсь особи, а проти релігії, церкви як iнституцiй, я ставлюся до таких речей дуже обережно. Те, що в Росії була неадекватна і неправильна реакція церкви на ці події — це очевидно. Бо своєю реакцією і церква, і держава поставили цих дівчат на один щабель із традиційним християнством. Ці дівчата стали противагою всій Російській церкві. А Російська церква — це не лише Патріарх Кирил і парафіянин Путін. Це і Сергій Радонежський, і Серафим Саровський, і тисячі мучеників та просвітителів. І розмінювати весь цей скарб на те, щоб змагатися з цими дівицями та підвищувати їхнiй авторитет, гадаю, було неправильно.

Вважаю, що реакція нашої церкви та інших церков на спиляний на Майдані хрест була більш зваженою. Ми засудили цю провокацію, але вимагати покарання не стали. Їх Бог покарає. Прийде час, і ті, хто зараз пиляють хрести та влаштовують дебоші, сподiваюся, розкаються.