Мало хто з львів’ян увечері звертає увагу на кажанів. Ще менше знає, що кажанів у Львові аж 18 видів. Тим паче мало хто з містян ними захоплюється. А дарма, адже рукокрилі — дуже цікаві і симпатичні створіння. Львівських кажанів уже другий рік поспіль вивчає молодий науковець Ігор Івашків. Учений є аспірантом Інституту екології Карпат НАН України і вже другий рік займається дослідженнями рукокрилих на території міста Львів та й загалом на заході України.
«Вітчизняні» кажани ніякі не «кровосісі»
Це лише на перший погляд робота науковця сконцентровується в бібліотеках за книжками. Насправді пан Ігор досліджує кажанів і вдень, і вночі; і влітку, і взимку; і в будь–яку погоду. «От, після розмови піду по своїх маршрутах спостерігати кажанів у польоті», — каже він.
Ідемо разом. Побачити кажана в сутінках нетренованому оку не так і легко. «Ось де він полетів! — показує науковець, я ж тільки окуляри протерла. — Цей прилад (ультразвуковий детектор. — Авт.) вловлює їхні сигнали і записує на диктофон. А потім я їх розшифровую і точно знаю, який вид кажана тут полює». Поки можемо глянути на ультразвуковий детектор іншого типу. Він уловлює ультразвуковий сигнал кажана, перетворює цей сигнал на звук, який чує людина, і зразу показує його частоту на екрані. Найчисельнішими з рукокрилих Львова є кажан пізній і вечірниця руда. Їхні сигнали мають частоту 27 кГц і 20 кГц відповідно. У різних видів — різні частоти, проте трапляється, що в деяких видів частоти перекриваються, (наприклад, у нічниць). Це і зумовлює певні труднощі у їх визначенні з допомогою детектора.
Перше, що спадає на думку, — маленькі чіпкі лапки кажана, тож одразу питаю, чи може кажан вчепитися у волосся. «Це найрозповсюдженіше запитання, — усміхається дослідник. — Друге: «чи п’ють кров?» Відповім одразу на обидва — «ні». Кажани не мають на меті вчепитися комусь у волосся, а якщо такі випадки траплялися, то їм є цілком зрозуміле пояснення. Навколишній світ рукокрилі сприймають, в основному, з допомогою ультразвуків. Вони подають сигнал і орієнтуються, де що розташоване, по тому, як він відбивається. Від твердих поверхонь хвилі відбиваються, а от у волоссі вони можуть «загубитися». В екстремальній ситуації, коли, наприклад, кажана розбудити і він змушений тікати, пославши сигнал, тварина може вирішити, що вихід там, від чого ультразвукова хвиля не відбилась, полетіти і заплутатись у волоссі. Але це — виняток, а не правило. А щодо смоктання крові, то і справді в Південній Америці живуть кажани, які нею харчуються. Але на наших теренах таких точно не зустріти, тож боятися нічого — «вітчизняні» кажани їдять тільки комах».
Лечу по пам’яті, а не за радаром
Хоча ультразвукові хвилі дозволяють кажану досить точно орієнтуватися в середовищі, що його оточує, є у цих симпатичних ссавців кумедна вада. На так званих місцях «прольоту», де тварина часто буває і пам’ятає, що і де тут розташоване, кажан летить по пам’яті, ігноруючи перешкоди. «Так було в селі Залісся на Тернопільщині, — розповідає хіроптеролог (так називають учених, що досліджують кажанів). — Там є відомі на всю Україну печери (Млинки, Угринь), і дуже довго вхід до них був відкритим. Печери — ідеальне місце для життя кажанів. Там живуть цілі колонії деяких видів рукокрилих. Але заради безпеки вхід до печер довелося закрити. Для кажанів у дверях залишили отвір. Але, з розповіді очевидців, не всі тварини змогли потрапити усередину. Багато з них вдарялися об двері, деякі так загинули».
Знаючи цю особливість кажанів, дослідникам вдається ловити цих тварин. З цією метою розставляють спеціальну сітку на місцях «прольоту» або полювання. «Влітку ми розставляли сітку над водою, — пригадує пан Ігор. — По–перше, над озером ввечері багато комах літає, по–друге, кажанам у спеку також пити хочеться. Так цікаво спостерігати, як вони п’ють воду, зачерпуючи її мордочкою на льоту. Але головне – в таких обставинах рукокрилі почувають себе в безпеці і літають «по пам’яті». Щоправда, буває і таке, що кажан підлітає до сітки, гальмує, зависає в повітрі, вивчаючи перешкоду, далі облітає і зависає з іншої сторони сітки».
Різні види рукокрилих, потрапивши у пастку, поводяться абсолютно по–різному. Нічниці і широковухи заплутуються і чемно чекають, поки їх звідти дістануть, а от кажан пізній щодуху намагається виплутатись. «Коли я бачу, що втрапив саме він, то одразу одягаю дві пари шкіряних рукавиць, — зізнається Ігор Івашків. — Цей кажанчик прогризає сітку навколо себе, куди тільки зможе дістати. А для того, щоб його звідти виплутати, спочатку чекаю, поки він прикусить рукавицю і триматиметься за неї, поки його не розплутаєш».
Голими руками краще не ловити
Вкусити тваринка і справді може. Хоча маленькі за розмірами види шкоди не завдадуть, а от трохи більші можуть і до крові покусати. Тому, якщо кажан потрапив до квартири, голими руками його краще не ловити. Кажани переносять сказ. «І вірус хвороби в крові рукокрилих особливий, — пояснює науковець. — Вони самі від нього не вмирають, але заразити людину смертельною недугою цілком можуть».
Стійкість до сказу мають усі рукокрилі. А от звичайний грибок для них може стати смертельним. Багато американських кажанів гинуть від грибкової хвороби, а от львівські кажани, як, зрештою, і всі європейські, стійкіші до цих захворювань.
По кажанiв — хоч на край світу
Щоб спостерігати за суб’єктами своїх досліджень, Ігорю Івашківу часто доводиться ночувати в парках або лісах. «Річ у тім, що кажани вилітають на полювання через півгодини після заходу сонця, — пояснює пан Ігор. — Це для них оптимальний час. Тому і підлаштовуюсь. Тепер вирахувати потрібний момент неважко — зайшов в інтернет, подивився, коли сонце сідає, додав тридцять хвилин і — вперед, на дослідження! До речі, у світлі ночі, коли місяць у повні, деякі види кажанів на полювання не вилітають. У такий час їх добре видно, і сови, що на них полюють, опиняються у дуже вигідній ситуації. Певні види пристосувались до цього і перечікують повний місяць «удома».
За словами науковця, в різних частинах міста можуть селитися різні види кажанів. Для того щоб достеменно знати, які саме види і де мешкають, Ігор Івашків розробив більше двадцяти маршрутів, головний критерій яких — тип забудови і рівень озеленення. Центральні вулиці зі старими австрійськими будівлями, новобудови у спальних районах, особняки чи території лісів і парків міста — за такими параметрами поділив Львів у своїх дослідженнях науковець.
«У Львові колись кажанів було більше, — продовжує пан Ігор. — Про це свідчить хоча б той факт, що після Другої світової з вежі Корнякта (дзвіниця Успенської церкви) вивезли вантажівку з послідом цих тварин. Крім того, звичним місцем проживання для кажанів завжди були міські горища. Я часто знаходжу там сліди їх присутності. Проте тепер такі «квартиранти» там — рідкість. За два роки досліджень я не знайшов на горищах жодного живого кажана. Можливо, вони кудись «переселились», проте сказати напевно ми наразі не можемо».
Однією з причин такого «переселення» можна вважати те, що кажанів «виживають» з їхньої території люди. Ремонти на горищах виганяють кажанів, і тварини змушені шукати іншого прихистку. «Хоча часто люди навіть не знають, що на їхніх горищах мешкають кажани, — каже Ігор Івашків. — Нам не раз люди казали, що у стіні щось шарудить. А це рукокрилі залізли в отвір між стіною і утепленням».
«У мене є дозвіл Львівської греко–католицької єпархії на відвідини всіх церковних горищ, — продовжує науковець. — Дозвіл дуже колоритний. Написаний на гербовому папері. Ніколи раніше такого не зустрічав. У пошуках рукокрилих побував і на горищі лікарні по вулиці Кульпарківській. Для цього також брав дозвіл у головного лікаря. Здавалося б, там для цих тварин ідеальні умови: високі стелі, стара будівля, багато дерев навколо. Але там також жодного кажана не знайшов».
А зловіть мені кажана... для сови
Під час досліджень був помічений ще один цікавий факт — життя у місті пристосувало кажанів до того, що взимку вони не мігрують, а залишаються у теплих підвалах та щілинах багатоповерхівок. Це ще раз доводить, що кажани — надзвичайно розумні тварини. Тому дуже шкода, що їх стає все менше.. «Польські науковці, до прикладу, розповідали, як їхні синиці облюбували полювання на кажанів, — продовжує дослідник. — Взимку, як відомо, тварина впадає у сплячку, її серцебиття та метаболізм уповільнюються. З такого стану кажан виходить не одразу. І траплялися випадки, коли кажан падав донизу і його з’їдали миші, пацюки і... навіть синиці. В нас я про таке ще не чув».
Але головним природнім ворогом рукокрилих є люди, які ставляться до цих тварин здебільшого з відразою. «Кілька показових випадків можу розповісти. Нещодавно нам зателефонувала жінка і попросила спіймати для неї кілька кажанів. Вона ними, виявляється, годувала свою сову, — каже науковець. — «Своїх» кажанів, які жили під вікном, вона вже згодувала птахові. А коли ми були в Тараканівському форті, то нам розповідали жахливі історії про те, як бідолашних кажанів узимку, коли вони сплять, живцем випалювали».