Виноградар на ім’я Марія

18.10.2012
Виноградар на ім’я Марія

Виноградні грона від Марії Костик були найсолодшими на виставці. Фото автора.

На традиційній міжнародній виставці «Золоте гроно винограду 2012», яка нещодавно відбулася в кримській столиці, Марію Костик знову не оминула золота медаль. Торік жінка такої нагороди за внесок у розвиток вітчизняного виноградарства удостоїлалсь особисто. Нині ж «золото» отримала вже науково–впроваджувальна фірма «Ампелос», яку пані Марія зі своїми однодумцями створила і ось уже майже два десятиріччя працює незмінним її провідним фахівцем із селекції винограду. На самій виставці у сімферопольському Будинку профспілок члени журі й усі бажаючі — від журналістів до фермерів та виноробів — мали змогу посмакувати і оцінити фірмові вітамінні смаколики «Ампелоса», як, власне, й решти українських і російських номінантів.

 

Вірність великому вчителю

Як на мене, сонячні ягоди зі столу Марії Антонівни були все ж найсолодшими. Втім, перевага технічних сортів, що йдуть, нагадаю, на виготовлення вина чи, скажімо, родзинок цілком передбачувана. Адже при всіх однакових умовах вегетації й обробітку вони накопичують цукру, як відомо, більше, ніж їхні масивніші, привабливого товарного вигляду столові родичі. Фірма ж Марії Костик від початку спеціалізується на вирощуванні й розповсюдженні саме технічних й універсальних сортів, причому тих, які своїм народженням так чи інакше зобов’язані відомому вітчизняному селекціонеру Павлу Голодризі. «Можливо, це дещо пафосно звучить, — каже пані Марія, — але для нас справді дороговказною зіркою є пам’ять про учителя й людину Павла Яковича Голодригу. Власне, «Ампелос» створювався заради подальшого вивчення й повернення в Україну тієї частини створеного ним генофонду, яка збереглась в колекціях Північного Кавказу».

Фактично господарства російської Кубані, Ставропольського краю і Чечні врятували багаторічні й унікальні напрацювання завідуючого відділу селекції ялтинского інституту «Магарач», доктора біологічних наук Павла Голодриги від тотального знищення. Щоправда, не всі, а лише кілька сотень із майже сорока п’яти тисяч сіянців, які вчений зібрав і укорінив на дослідних ділянках інституту, зокрема, в селі Віліне Бахчисарайського району. Після смерті вченого у 1986 році («УМ» про це писала) керівництво «Магарача» під ширмою антиалкогольної кампанії розпорядилось ті виноградники викорчувати ледве не дочиста. Молодший науковий співробітник Марія Костик, яка тоді якраз працювала на вілінських ділянках, чи не єдина в інституті відкрито висловила свою незгоду. Реакція начальства не забарилася: її відсторонили від робіт у Віліне і перевели на передгрозовий Північний Кавказ, офіційно — на госпдоговірні роботи. «Це, зрештою, — продовжує моя співрозмовниця, — й допомогло мені зберегти деякі наші досліджені форми. Найбільше ж я їх перевезла у радгосп «Авангард» Наурського району. Директор радгоспу Віктор Яцков знав і дуже поважав Голодригу. 1992 року Яцков так само допоміг мені повернути саджанці спочатку до Ставрополя, а згодом і до Ялти».

Протистояння з академіками

Проте з подальшим доведенням до кондиції «чеченських» зразків у рідному «Магарачі» у пані Марії не склалось. Цьому всіляко «посприяло» інститутське начальство. Воно, певно, не могло пробачити молодій співробітниці її лист тодіш­ньому Прем’єр–міністру Леоніду Кучмі щодо подальшої долі повернутого генофонду. А ще дався взнаки колишній «скандальний» захист кандидатської дисертації. На той момент у Марії Костик був на руках завершений грунтовний матеріал на тему «Оцінка гібридних популяцій, виділення стійких сіянців із гібридних сімейств». Одначе поважні академіки майже п’ять років не поспішали з усталеною процедурою захисту. Тоді через знайомого журналіста пані Костик вийшла на відомого письменника–публіциста і депутата Верховної Ради СРСР Юрія Черниченка, давнього приятеля Павла Голодриги. Той зробив депутатський запит у Всесоюзну академію сільськогосподарських наук імені Леніна, звідки до Ялти відрядили спеціальну комісію. Вона цілком стала на бік Костик.

Але на цьому немилість академіків до геть «некерованої» співробітниці не вичерпалась. Марія посміла підняти «бучу» навколо нового технічного сорту Цитронний Магарача, нині доволі популярного серед наших фермерів і дачників. Авторство сорту близькі до інститутських зверхників приписали собі, хоча над ними «з нуля» працював Голодрига зі своїми учнями. Найбільше ж Костик обурило навіть не це. А те, що заявлені розробники Цитронного Магарача мало того, що у скрутну для видатного вченого хвилину геть відвернулись від колеги, а ще й безпосередньо долучились до його цькування, яке у печальному підсумку завершилось самогубством ученого–фронтовика... Спочатку жінці тонко натякнули, мовляв, це не твого розуму справа. А потім знайомий академік повідомив «по секрету», що вона у списках на найближче скорочення, бо «надто норовлива».

На вільних хлібах

Витіснення з «Магарача», якому Марія Костик віддала тринадцять років клопітких польових досліджень, мимоволі підштовхнуло її до приватного бізнесу. Удвох із таким же прихильником вчення Павла Голодриги Володимиром Юрченком із Херсонщини вони створили у 1993 році згадану науково–впрова­джувальну фірму «Ампелос». Нині у фірми в Генічеському районі, поблизу села Стокопани, — великий промисловий розсадник площею близько шістдесят гектарів. Там плекають такі винні сорти, як Рисус, Буковинка, Рубін Голодриги, Лівадійський чорний, Гурзуфський рожевий і універсальні Любительський, Шоколадний, Мускат Лівадія — загалом понад десять сортів із генофонду Голодриги. Усі вони з подачі пані Марії пройшли передбачену процедуру державного сортовипробування, а згодом були занесені й до державних реєстрів України (10 сортів), а також Російської Федерації (2 сорти). Цьому передувала цілеспрямована агітація й пропаганда, себто ознайомлення широкого загалу фахівців із потенційними можливостями нових сортів, стійких до грибкових хвороб, екстремально низьких температур, посухи тощо. Згодом їх висадили на своїх землях держпідприємства «Лівадія», «Привітне» і «Морське» з об’єднання «Массандра», миколаївське ВАТ «Радсад», севастопольські господарства «Садовод» і «Алькадар», а ще — виноградарі Закарпаття. Потім із метою подальшого агробіологічного і технологічного оцінювання були закладені колекційні виноградники. Технологічне ж оцінювання проводилось шляхом мікровиноробства під керівництвом відомих виноробів Л.Шлейгера і В.Косюри. «А починали ми з того, — згадує пані Марія, — що вдвох ходили з торбинками по кримських господарствах і пропонували їм прищепити наші сорти».

До Ялти через Чукотку

Цікаво, що плекати виноградну лозу аж ніяк не входило в плани пані Марії навіть у її свідомому, післяінститутському, житті. Ще у ранньому дитинстві вона бачила себе винятково в білосніжному халаті лікаря. Як її старший брат, що вже працював хірургом у райлікарні на Буковині. Заради майбутніх преференцій при вступі до Чернівецького медінституту Марійка перевелася до вечірньої школи і працювала санітаркою у райлікарні. Але все одно бажаних прохідних балів так і не набрала, причому два роки поспіль. Натомість вдався варіант із Московським пед­інститутом, куди україномовна абітурієтка склала екзамени краще, у тому числі й з російської мови, ніж її московські ровесники. А далі на Костик чекала далека Чукотка. Там три роки корінна буковинка викладала у середній школі біологію й хімію. Через життєві обставини довелося перевестись до Владивостока і працевлаштуватись у біологічному інституті.

Під час чергової відпустки на батьківщину Марія заїхала до Ялти і навідалась до Нікітського ботанічного саду, де ще студенткою двічі проходила практику. Дівчині відразу тут запропонували посаду, бо, виявляється, під час практики вона добре себе зарекомендувала. Понад п’ять років новоспечений науковий співробітник за сприяння дружини директора саду займалась селекцією бузку. Зібрана Марією колекція налічувала понад 150 сортів усіх видів і була другою за масштабами у тодішньому Союзі. Невдовзі директор із дружиною переїхали до Білокам’яної. А для бузкового селекціонера настають не найкращі часи, її наукові ініціативи наштовхуються на глухий бюрократичний мур.

Тому випадкова зустріч з майбутнім керівником і наставником Павлом Голодригою повністю змінила життя Марії Костик. «Це, здається, був вихідний, — поринає у спогади моя співрозмовниця. — Під вікном моєї квартири на першому поверсі зранку почали так гупати, що аж земля затремтіла. Я — мерщій на двір. А там незнайомий чоловік біля нашої багатоповерхівки щосили лупає киркою. Я відразу руки в боки і грізно так: «Що ви це тут робите?» — «Та ось виноград хочу посадити. Води дасте на полив?». Слово за слово, і Павло Якович запропонував мені перейти до нього у відділ селекції «Магарача». До знайомства з ним про виноград я знала тільки одне: що він буває білим і чорним».

 

БУВ ТАКИЙ ВИПАДОК
Пророча «Червоненька квіточка» від Івасюка

Під час нашої розмови Марія Костик згадала цікавий момент зі своєї біографії. Виявляється, що «рослинну» професію їй напророчив... Володимир Івасюк, майбутній автор безсмертної «Червоної рути» і «Водограю». У дитинстві вони товаришували, адже батьки Марійки і Володі дружили. Річ у тім, що мама майбутнього пісняра після інституту вчителювала у селі Суховерково Кіцманського району, що в Чернівецькій області, і винаймала кімнату в будинку батьків Марії Костик. Костики підтримували дружні зв’язки зі своєю квартиранткою навіть після її одруження і переїзду до Кіцманя. «Я ходила до Івасюків в гості. Точніше, мама мене туди відводила, коли ми бували в райцентрі. З Володею ми часто гралися. Бували часто Івасюки і в нас у гостях. Батьки, пам’ятаю, пригощали зазвичай їх вишнями, яблуками, хоча у них самих (Івасюків. — Авт.) був біля дому невеличкий фруктовий сад». А якось на день народження маленький Володя подарував Марійці книжечку Сергія Аксакова «Червоненька квіточка». Згодом усе своє життя Марія Костик пов’яже якраз із квіточками та іншими рослинами.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>