Імперія назавжди

16 жовтня 1907 року в селі Борисівка на Запоріжжі народився майбутній радянський генерал, а згодом відомий правозахисник Петро Григоренко. Після ХХ з’їзду КПРС він критично переглянув сформовану в СРСР політичну систему і 7 вересня 1961 р. у рамках обговорення проекту Програми КПРС виступив на партконференції Ленінського району Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями». Після виступу був усунутий від викладання у Військовій академії і переведений на Далекий Схід. Вперше затриманий органами КДБ 1 лютого 1964 р., Григоренко був доправлений із Хабаровська до Москви і після відхилення пропозиції «покаятися» звинувачений у антирадянській агітації та пропаганді. Його направили на судово–медичну експертизу, яка поставила генералові діагноз «параноїдальний розвиток особистості» (звісно, суперечити «лінії партії» у «найдемократичнішій країні світу», на думку її вождів, могли тільки божевільні). У травні 1969 р. Григоренка знову було заарештовано і звинувачено за тією самою статтею. Він два тижні голодував на знак протесту, його піддавали примусовому годуванню, били й знущалися. Однак судово–медична експертиза в Ташкенті (за місцем арешту) визнала генерала осудним, що не влаштовувало Москву. Тож московські психіатри поставили потрібний владі діагноз, після чого Григоренко опинився у психіатричній лікарні. Примусове лікування було припинено ухвалою суду 24 червня 1974 р. не з міркувань гуманності і не тому, що влада нарешті схаменулася, а для «покращення клімату» напередодні візиту президента США Річарда Ніксона.

Тож пам’ятаймо сьогодні генерала–дисидента, члена–фундатора Української Гельсінської групи (а ще раніше Московської), незламного борця за права кримсько­татарського народу, за права людини взагалі, а тому позбавленого нагород, військового звання та радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР» і похованого далеко від Батьківщини, за яку він проливав кров, на українському цвинтарі Баундбрук поблизу Нью–Йорка.

20 жовтня 1653 року оприлюднено указ царя Олексія Михайловича, згідно з яким замість страти на злодіїв та розбійників чекало всього–на–всього покарання батогом із одночасним відрубуванням пальця лівої руки та заслання до Сибіру. Либонь, раділи московіти і дякували цареві за лібералізм та демократизацію суспільного життя.

22 жовтня 1721 року після перемоги в Північній війні Петро I проголосив Росію імперією. Це, так би мовити, формально. Насправді ж імперський характер внутрішньої та зовнішньої політики керманичів Росії дався взнаки набагато раніше й не припинив свого існування разом із падінням династії Романових. І якщо за Петра I в країні було встановлено режим абсолютної монархії, ознаками якого є необмежена концентрація законодавчої, виконавчої та судової влади в одних руках, практично неконтрольоване використання величезних матеріальних та фінансових ресурсів, жорстка фіскальна політика, формування регулярних збройних сил та поліції, наявність централізованого та суворо регламентованого бюрократичного апарату, то хіба не такими були та є характерні риси суспільного життя в СРСР та сьогоднішній Росії?

22 жовтня 1839 року маркіз Астольф де Кюстін пише останнього листа, яким завершується його книга вражень від подорожі до Росії: «Я прагнув побачити країну, де царює спокій влади, свідомої своєї сили. Але прибувши туди, я пізнав, що там царює мовчання страху...» А ще маркіз писав таке: «Росія бачить у Європі здобич, яка через наші розбрати, раніше чи пізніше, буде їй віддана на поталу; вона плекає серед нас анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею, бо воно сприяє її намірам». А ще таке: «Чому ж Росія так залежить від того, щоб відчувати себе тяжкою загрозою для Європи? Впливати на європейську політику?» І ще чимало цікавого побачив де Кюстін у Росії, тож публікація листів спричинила справжній скандал, викликала гнів царя та марні спроби спростувати свідчення маркіза. Та найцікавішим, мабуть, є продовження цієї історії: в Радянському Союзі слідчі–комуністи вилучали машинопис перекладу листів де Кюстіна — як антирадянську літературу, підтверджуючи таким чином той факт, що СРСР був не антиподом, а перевтіленням Російської імперії.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ