«Ліщина» з «Дубом» обнялись...

Із кожним роком їх усе менше. Тих правдешніх бандерівців, які нюхали порох і знають, як воно — жити все життя із незаслуженим клеймом «бандита» і «зрадника». 398 волинян нині мають відношення до національно–визвольних змагань, хоча ще зовсім недавно братство вояків ОУН–УПА нараховувало 500 ветеранів. Із них тих, хто безпосередньо брав участь у бойових діях, може, кілька десятків. Ще трохи — і не матимемо в кого спитати: як воно було насправді у ті далекі 40–ві роки? Хтось з українців досі проклинає Бандеру й чекає не дочекається нового Сталіна в Україні. А хтось просто вклякає на коліна й щодня молиться за свій народ, за свою державу. Як мої герої...

Коли дізналася, що у княжому Володимирі–Волинському проживає чоловік, який був в УПА з перших днів її заснування і навіть брав участь у боях із німцями, — поспішила у відрядження. Тим більше що й привід є — 70–річчя УПА, яке відзначатимемо 14 жовтня, на Покрову.

«Була Вербна неділя, коли ми йшли до лісу»

І ось я — у маленькій двокімнатній «хрущовці» на околиці міста. На стінах — старі портрети Шевченка й Франка, Божа Мати, потьмяніла від років, і портрет красивого чоловіка.

— Цей мій старший брат Василь, на два роки старший за мене, — пояснює господар дому Петро Мартинюк, вловивши мій зацікавлений погляд. — Його замордувало гестапо в 43–му. Хтось iз селян здав німцям. Я й не знав тоді , що брата вже немає...

— А ці рушники на іконах? Ніколи раніше не бачила таких...

— Їм стільки років, як і мені. Мама вишивала їх, коли колихала мене, малого, у люльці. А мені 23 серпня дев’яносто стукнуло. Отож і їм стільки.

На старій шафі помічаю дві старі–престарі валізи. Вони ніби прибульці з іншого світу.

— Напевне, ще із заслання привезли, коли на Волинь повернулися? — роблю припущення.

— Так. Оля поскладала туди одяг наш, той, що у вічність одягають...

До УПА Петро Мартинюк потрапив не випадково. Ніхто його не силував, не примушував. Просто старший брат Василь, який вступив в ОУН ще в 1939–му, запропонував по­знайомитися з цікавими хлопцями. Петро погодився. Війна застала його у Львові, де він навчався у технікумі. Хлопець пішки прийшов додому, аж у село Роговичі, що у Локачинському районі, але там уже були німці. Про ОУН він, звичайно, чув і знав. Після розмови з хлопцями дав згоду їм допомагати. Оскільки вмів водити машину, першим завданням його було возити зі Львова підпільну літературу. Для цього заснували кооператив, отримали у німців перепустку, тому без перешкод перевозили літературу разом із товарами для кооперації. Весь 1942 рік Петро очолював відділ пропаганди в районі.

— У 1943–му отримали наказ збирати зброю. Були визначені пункти прийому зброї. По селах проводили заняття. Молодь масово йшла до повстанського війська. У березні направили мене на старшинський вишкіл. Отримав псевдо «Дуб». Пам’ятаю, була Вербна неділя, коли ми йшли до лісу. Дівчата били нас вербою, зі святом вітали. У Турійському районі на колонії Мірославка, де до війни жили німці, була наша старшинська школа. Навчалися там до 20 травня. Добре пам’ятаю навіть числа, бо вже 22 травня, на Миколу, провели свій перший бій з німцями. Для мене він був фактично й останнім, бо отримав поранення, — згадує Петро Пилипович.

«Як могло не бути втрат, коли проти нас така сила стояла?»

Це був бій біля села Мачулки. Повстанці отримали інформацію, що німці хочуть спалити села Синівку й Мачулки. Глянули на карту, де вони мають проїжджати, і вирішили зробити засідку. Спорядили 9 підвод, оснащених кулеметами, навіть міномет мали, правда, мін було малувато. 43 бійці виділили на цю операцію. Німців мало бути дві вантажні машини й один легковик з офіцерами. Але плани їхні змінилися, й кинули вони туди не дві, а значно більше машин.

— Ми вже як побачили — діватися було нікуди. Відступати не можна, бо перестріляють, як зайців. І наступати ніяк — сили нерівні. І тоді «Гива», він же Сергій Мороз, колишній капрал війська польського, який пройшов усю Польщу від Варшави до Волині з боями, дав команду окопатися і зайняти оборону. Ми прикрилися возами й почали окопуватися. Німці дивилися в бінокль і второпати не могли, що коїться. Коли окопалися, підводи відпустили в село. Німці пішли в наступ. Ми зустріли їх таким вогнем, що не давав їм піднятися. Вони почали відступати. Та потім їм на підмогу прийшли мінометники. Федя Бабій, наш кулеметник, кричить: «Давай патрони, бо шваби піднімаються!». Його другий номер уже вбитий лежить. Повзу з кулеметними стрічками до нього, коли чую, як у ногу щось впилося. Але навіть не второпав, що сталося, поки повен чобіт крові не натекло. Поруч розривається снаряд, і з руки кров свище, щит кулеметний заляпало. Федя знову кричить: «Нічого не бачу!». Набираю жменю землі, протираю щит від своєї крові. Дякувати, підмога і нам підоспіла. Втратили ми тоді 17 хлопців, дев’ятьох поранило. Потім ще двоє померло. Німців теж багато полягло тоді. Вони своїх убитих і поранених відразу підібрали з поля бою. Хоронили всіх наших хлопців на кладовищі в Мачулках у братській могилі.

— Імена всіх загиблих знаєте?

— Та що ви! Ми ж знали одне одного лише по псевдо. Тільки тих, з ким був знайомий раніше, ще до війни. До 19 загиблих додалося ще двоє наших. Поїхали кіньми у сусіднє село по пальне для автомобіля. Цистерни стояли в клуні, й хтось із них закурив. Згоріли разом із кіньми, бідолахи. Хоч був поранений, попросився провести хлопців в останню путь. Як зараз бачу: велику яму застелили дошками, поклали тіла. Дівчата наші трохи вмили їх від крові. Накрили ще дошками. Із солдатськими почестями похоронили, був і священик із села Осекрів. Були начальник штабу УПА «Сосенко», кілька курінних, Клим Савур (Дмитро Клячківський), тоді він ще мав інше псевдо — «Охрiм».

— Не раз доводилося читати звіти про бої УПА, де були браві реляції на кшталт «ворогів вбито багато, наші втрати — один чоловік». Ви ж розповідаєте про великі втрати...

— Що було — те й кажу. Як могло не бути втрат, коли проти нас така сила стояла? Після цього бою я вернувся додому ногу лікувати. Два місяці жив у землянці, сонця не бачив, до хати тільки вночі заходив, щоб сусіди не помітили. Бо батьки сказали, що я пропав безвісти. Вилікував мою ногу товариш тата — фельдшер Кватирук. Вони разом служили ще в Першу світову. Восени керівник сказав: «Досить, друже, відсиджуватися». Назначили мене керівником референтури СБ із підбору кадрів на навчання. Ходив ще з палицею, накульгував, але доводилося по всій області виходити, виїздити. Повертаюся взимку 1944–го з Полісся із завдання, а в області вже червоні наступають. Прийшов на один пункт зв’язку, здалеку поглянув — криївка розрита. Пішов далі по лінії — те саме. Куди не прийду — нема наших. Так до Рожищ добрався, там ще була надійна хатинка, де можна було переночувати. Але й там попрацював НКВС. Іду по перону на вокзалі, якраз ешелон з мобілізованими новобранцями відправляється. Мені назу­стріч їде «віліс», а в ньому капітан. Він до мене:» «Ты кто?». Я візьми й скажи перше, що в голову прийшло: «Мобілізований я. Пішов до туалету і від поїзда відстав». А він: «Садись, догоним». І запихнув мене у перший–ліпший вагон. Так я в армію червону потрапив. У вагоні старшим був батько Таїсії Лукашевич, нашої зв’язкової. Він мене впізнав, звичайно, підморгнув і все владнав. У навчальному автополку мене викладачем із двигунів призначили, бо добре знав машини. Але там знайшлися люди з наших районів, які впізнали мене й доповіли, куди треба. І вже Новий рік я у контррозвідці на допитах «святкував». Три місяці мордували. Але нічого проти мене, окрім свідчень тих людей, у них не було. Півроку особлива нарада вирішувала мою долю. Дали десять років.

«Таких чоловіків тепер не буває»

Ольга Тимофіївна, дружина Петра Пилиповича, на рік молодша за чоловіка. По квартирі ледь пересувається. «Геть залікували в госпіталі, то тепер Петруньо взявся поставити мене на ноги», — пояснює жінка, з обличчя якої навіть хвороби не стерли слідів жіночої вроди. Він варить їй дієтичні супчики, знайшов місцевого лікаря, який пообіцяв підлікувати. Вона вірить і не здається. Бо як не вірити чоловікові, який з тобою поруч уже майже шість десятиліть і який ніколи не зрадив, не сказав слова поганого?

— Таких чоловіків тепер не буває, — каже вона з великою ніжністю. — Прожили життя щасливо. Тільки Бог діток не дав. Я йому казала, поки були молоді: «Кидай мене, ти ще молодий. Інша жінка народить тобі дитинку». А він образився: «Ми стільки з тобою пережили й настраждалися. І це переживемо. Тільки разом».

В УПА вона прийшла, як і її Петрусь, як тисячі волинських дівчат. Шила одяг для повстанців. Полотно з дівчатами вибілювали, форму з нього шили. Продукти заготовляли, їсти варили. У ліс доводилося ходити, коли треба було когось перев’язати чи ліки дістати. І все ночами, щоб ніхто з сусідів не побачив і не доніс німцям.

— Наших хлопців багато тоді в ліс пішло, — каже стиха пані Оля, думками линучи у ті далекі страшні часи. — У мене хлопець був. Він просив: «Олю, давай повінчаємося. А то як загину, не буде кому на мою могилку прийти». Не встиг­ли. Загинув у бою. А на його могилу прийшла відразу, як повернулася із заслання... Свої ж люди мене видали, тільки не німцям, а совєтам. Ніби й хоронилася, а на Водохреща пішла до церкви воду святити. Мама відчувала недобре, просила не йти. Та хто там мене у натовпі побачить, кажу. Побачили, доклали. Приїхали просто до церкви й на очах людей забрали. Вкинули в машину, а мама біжить слідом, голосить... Повезли у Горохів, потім у Луцьку тюрму, далі — в Київ.

— На допитах мордували?

— Дуже. У Горохові били сильно. Але є Бог на світі. Слідчий, який вів мою справу, поїхав на завдання, був бій, і хлопці наші його застрелили. У Києві вже не били.

Доля звела їх по війні. У далекому Сєвєродвінську, тодішньому Молотовську, звідки засуджених відправляли пароплавом до норильських таборів.

— У першому ешелоні приїхали чоловіки. Нас розмістили в тимчасовій зоні на березі моря. Другим ешелоном прибули жінки. Наші зони розділяв лише колючий дріт, — згадує Петро Пилипович. — Як дівчат привезли, кинувся туди, кричу: «Хто з Волині є?». Кілька дівчат відгукнулося, одну я навіть знав, вона була з Олиного села Підбереззя. Почав розпитувати про знайомих. Тут Олю вперше й побачив. Виявилося, що ми з її братом Михайлом на вишколі разом були. А вона в сотні «Грома» була під псевдо «Ліщина». Конвой почав стріляти, щоб ми не перемовлялися. Я сказав тоді, що обов’язково її знайду. І знайшов у Норильську після звільнення. Олі, як і мені, дали десять років тюрми. Їй ще 5 років висилки додали. У 1945–му нас засудили, а додому повернулися у 1965–му.