Михайло Головатий біля меморіальної плити родини Дзвонковських. Фото автора.
Нині в Івано–Франківську (колись — Станіславові) між їхніми іменами, викарбуваними на чорному граніті, дистанція, вочевидь, менша, ніж була за зустрічей віч–на–віч. Від монументального Івана Франка, встановленого на постаменті в середмісті названого на його честь обласного центру Прикарпаття, до скромної надгробної плити Юзефи Дзвонковської в меморіальному сквері за будівлею облмуздрамтеатру — якихось 200 метрів. Мінімальна, як за масштабами вічності, відстань. І навряд чи в реальному житті вони почувалися ближче. Ейфорійний сплеск почуттів 27–річного Івана до красуні–полячки, рівної міфічній Афродіті, — й безапеляційна письмова відмова її матері Антоніни віддати за нього свою доньку.
На життєвому шляху чутливого до жіночої краси, емоційно вразливого Івана Франка Юзефа була не першим і не єдиним об’єктом одухотвореного поклоніння. Вона «явилась другою» після розриву з українкою–попівною Ольгою Рошкевич, зініційованого її батьком, лолинським парохом, після першого політичного арешту Івана.
Примхлива доля розпорядилася так, що чарівний образ Юзефи тепер можна уявити лише за спогадами сучасників красуні, позаяк не збереглося її жодного зображення. Дехто припускає, що портрет вродливої «Дівчини з маком у волоссі» художника Рейзнера, який прикрашав робочий кабінет Івана Яковича в його помешканні на колишній львівській вулиці Понінського, 4 (нині Івана Франка, 152), — саме образ божественної полячки зі Станіславова. Інші заперечують: «акварельна» незнайомка — брюнетка, а справжня Юзефа була золотоволосою.
«Довкола особи Юзефи Дзвонковської дотепер зберігається чимало таємниць, — підтверджує «УМ» відомий прикарпатський краєзнавець Михайло Головатий, багаторічними зусиллями котрого деякі з них таки відкрилися. — Її вплив на творчість Франка гідно оцінили літературні критики, а пересічним громадянам ім’я Юзефи Дзвонковської, народної вчительки і перекладачки з польської, майже ні про що не говорить. Та що там пересічним! На початку 80–х років минулого століття при знесенні старого цвинтаря в центрі Івано–Франківська ми, краєзнавці, намагалися вберегти якомога більше могил визначних людей, чиї долі пов’язані з нашим містом. Щодо місця вічного спочинку Юзефи Дзвонковської зробити цього не вдалося. «Да кто она для Франко? Какая–то любовніца», — зверхньо відхилив моє прохання тодішній перший секретар Івано–Франківського міськкому КПУ Ярослав Федорчук (до речі, кинувши комуністів напризволяще, він згодом зробив успішну політичну кар’єру в тимошенківській «Батьківщині», де й нині — на провідних ролях. — Авт.)».
Із Юзефою Івана Франка в 1883 році познайомив її рідний брат Владислав, разом із яким майбутній письменник навчався у Львівському університеті. Краса, освіченість, м’які вишукані манери шляхетної полячки з першого погляду полонили ковалевого сина з Нагуєвичів, хоча йому важко було сподіватися на взаємність. І не тільки тому, що Юзефа тактовно відмовляла у прихильності всім — без винятку — молодим людям, котрі, побачивши її, неодмінно закохувалися.
Фелікс Дашинський, друг Івана, писав йому, що такої досконалості, як Юзефа, він не бачив: «Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж — Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки... обняти тільки раз — і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім усього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись у огонь або в воду... Це якийсь диявол, а не жінка! А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом тримає людей на поводку. Нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Вона — суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій люди малюють ідеали, — найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності».
Яких висот сягнули почуття Івана до Юзефи, відомо з його любовної лірики, зокрема «Не схиляй своє личко прекрасне», «Гей, рибачко чорноока», «Я забув», «До Юзі Д». Чи адекватною була реакція красуні — не знати. Принаймні її матір Антоніна Дзвонковська у відповідь на прохання «руки і серця» доньки не залишила Франкові жодних надій: «Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому... Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що Вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним».
Відомо, що Іван Франко спершу болісно сприйняв гарбуза, піднесеного гіпотетичною тещею, розцінивши його як натяк на своє простонародне походження. І це вилилося в сумні віршовані рядки: «Я й забув, що то осінь холодна, Я й забув, що то смерті пора, Я й забув, що ти кров благородна, Що між нами безодня стара». У більш зрілому віці Франко в листі до Агатангела Кримського висловив іншу версію цього нерозділеного кохання: «Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Йосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухіт, відправила мене і в кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька».
Не стало Юзефи 5 травня 1892–го. Їй не виповнилося й тридцяти. Могилу «гордої княгині» на старому станіславівському цвинтарі на початку сімдесятих років минулого століття відшукав нині теж покійний професор Прикарпатського університету Володимир Полєк. Десять років потому місцеві комунальники на чолі з міськкомом КПУ, як нам уже відомо, зрівняли могилу із землею. Нині там встановлено нову меморіальну плиту.
Тривалий час залишалася невідомою адреса, за якою в Станіславові мешкали Дзвонковські. Не в останню чергу «сліди заплутав» сам Франко, котрий просив товариша Михайла Павлика, з яким згодом організував Русько–Українську радикальну партію, писати йому листи за адресою: Станіславів, вулиця Сапіжинська, будинок пані Дзвонковської за тисменицькою рампою. Саме слово «рампа», поширене як у театральному вжитку, так і у вантажно–розвантажувальних роботах на транспорті, збивало з пантелику багатьох дослідників.
«Детальний опис будинку Дзвонковських подано в повісті–есе відомого львівського франкознавця Романа Горака «Тричі мені являлася любов», що побачила світ у 1983 році. Я запитав її автора, наскільки документально точно він відтворив цю садибу. Пан Роман відповів, що такою вона йому уявилася, а ближчу до реальності треба шукати в архівах, зокрема судових та кадастрових справах. Відтоді я майже десятиліття крок за кроком розмотував цей загадковий клубок, аж поки в 1997 році, набравшись сміливості, заявив із трибуни солідної наукової конференції, що таємниця адреси «за тисменицькою рампою» перестала існувати», — розповідає Михайло Головатий.
Ще раніше було відомо, що в 1871 році на околиці Станіславова, в районі Княгинин–Колонії, перебравшись із Парижа, оселився із сім’єю політемігрант Владислав Дзвонковський (Юзефа тоді ще була дівчинкою). Він брав активну участь в антицарському польському повстанні, що зазнало поразки сімома роками раніше, і тривалий час змушений був жити за кордоном. Його дружина Антоніна також походила з давнього шляхетного роду Дискурів, тому вочевидь і відмовила Івану Франку в проханні доньчиної руки як претендентові не вельми високого походження. Хоча родину Юзефи на той час і вважали не надто заможною.
Як дослідив Михайло Головатий, Дзвонковські володіли одним гектаром землі вздовж нинішньої вулиці Островського, де стояв укритий гонтою їхній дерев’яний будинок площею 21х10,5 метра та допоміжні господарські споруди. Після смерті глави сім’ї навесні 1880 року скромний маєток перейшов у власність його дружини Антоніни. Згодом через фінансову скруту вона почала продавати землю під забудову окремими наділами.
Перед Першою світовою війною керівництво розташованих неподалік Головних залізничних майстерень узялося скуповувати довколишні землі для розширення свого підприємства. Отже, нинішнє місцезнаходження колишньої садиби Дзвонковських — це південна частина території ВАТ «Івано–Франківський локомотиворемонтний завод».
Останнім представником родини Дзвонковських був Владислав — той, що познайомив Івана з Юзефою. Він називав себе літератором і жив самотньо, успадкувавши залишки родинного маєтку. Після вересня 1913 року жодної документальної згадки про нього не знайдено.
Про Юзефу Дзвонковську в сучасному Івано–Франківську нагадує лише меморіальна плита. «Двадцять років тому, до 100–річчя з дня її смерті, я запропонував перейменувати вулицю Островського на вулицю Дзвонковських, — пригадує Михайло Головатий. — Проте Володимир Полєк сказав «Ні», бо старий Дзвонковський, мовляв, якось не надто толерантно висловився про українців. Дискутувати з таким авторитетним ученим не було сенсу. На тому й поставили крапку».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
