9 жовтня 1944 року нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія та нарком державної безпеки СРСР В. Меркулов підписали спільний наказ «Про заходи боротьби з оунівським підпіллям та ліквідацію збройних банд ОУН у західних областях УРСР». Відтак українців, які опиралися примусовій совєтизації, було проголошено бандитами. Ліквідацію підпілля було доручено військам НКВС. Головна увага зверталася на виявлення мереж зв’язку, конспіративних квартир, впровадження агентури, виявлення складів зброї, харчів і друкарської техніки. Рекомендувалося посилити репресивні заходи щодо родин підпільників з одночасним вербуванням агентури серед місцевого населення. За оприлюдненими згодом даними НКВС УРСР, лише в 1944—1945 рр. було проведено 39 778 чекістсько–військових операцій у західних областях України, вбито 103 313, захоплено в полон 110 785, заарештовано 14 329 повстанців. У віддалені райони СРСР було вивезено в 1944 р. 4744 родини (13 320 осіб), а в 1945 р. — 7393 родини (17 497 осіб), пов’язаних із підпіллям.
11 жовтня 1944 року доти незалежна держава Тува була включена до складу СРСР як автономна область (10 жовтня 1961 року її статус «підвищили» аж до автономної республіки у складі Російської Федерації). Як безсоромно зазначають з цього приводу російські псевдоісторики, «зміцнення позиції СРСР на міжнародній арені на останніх етапах війни дозволило радянському керівництву проводити рішучу політику щодо тувинської держави».
12 жовтня 1716 року в Гамбурзі за наказом російського резидента Беттінгера був заарештований небіж гетьмана Мазепи Андрій Войнаровський. Російський резидент особисто очолив цю «операцію». Войнаровського було перевезено до Москви, допитано і за наказом царя заслано до Сибіру. Там, у Якутську, він і прожив решту життя. Така ж доля спіткала родини багатьох прихильників Мазепи. Так, на вічне поселення до Тобольська заслали родину Мировичів, серед них і стару Палагею Мировичову, яка простраждала на засланні ще 28 років. Але історія Войнаровського прикметна тим, що прислужники Петра Першого заарештували його не на землі загарбаної України, а в німецькому Гамбурзі, в Європі, де почувалися так само вільно, як згодом агенти ДПУ — НКВС — МГБ — КГБ...
12 жовтня 1984 року президент США Рональд Рейган на підставі схваленої перед тим Конгресом резолюції №4459 підписав законодавчий акт про створення Комісії з дослідження Голодомору в Україні та його наслідків. До складу комісії, роботу якої очолив Джеймс Мейс, увійшли п’ятеро сенаторів і конгресменів та п’ятеро представників української громади. За три роки було проведено ретельний пошук та аналіз документів, заслухано під присягою 321 свідка. Підсумком стали три томи справи та звіт, схвалений Конгресом США 19 квітня 1988 року. У звіті, зокрема, наголошувалося, що безпосередніми причинами голоду були конфіскація збіжжя у селян і примусова колективізація, й відкидалося твердження більшовицької пропаганди про те, що голод нібито спричинив «куркульський саботаж». Комісія зробила висновок, що «Сталін і його комуністична кліка вчинили геноцид проти українського народу». Матеріали Комісії були надруковані 1990 року й викликали не меншу лють Кремля, ніж рейганівське визначення СРСР як «імперії зла» та ухвалений ще 17 липня 1959 року закон про відзначення «Тижня поневолених народів», до яких було віднесено й українців.
14 жовтня 1976 року — в річницю створення Української повстанської армії — в листі, адресованому ідеологічному відділу ЦК КПРС, із зони 35 (сел. Половинка Пермської області) кидає виклик своїм катам український патріот Дмитро Верхоляк: «...Моя Батьківщина — Україна — під час Другої світової війни стала ареною боротьби. Люті окупанти «визволяли» її один від одного... Я не хотів служити чужинцям, гинути на шахтах Донбасу, на лісоповалах Сибіру, а пішов слідами борців за народну правду, за волю моєї багатостраждальної України... Я ніколи не був радянським громадянином, я не вчився в радянській школі, я не присягав «Служу Радянському Союзові» і не мав радянського паспорта. Сфабрикувавши «справу», мене терзають по тюрмах і таборах уже 22 роки... Ви продовжуєте традиції царської Росії, відомої як тюрма народів, де гноїли 80–річного Запорозького кошового Калнишевського в Соловецькому монастирі 25 років. Але ваша влада пішла далі. Царизм мучив по 25 років сотні борців, а ви — мільйони. І я один із них...»
Далі буде.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ
письменник