П’ятнадцять років тому телеглядачі побачили прем’єру першого вітчизняного серіалу «Роксолана». Історія української дівчини, яка стала дружиною султана, зацікавила багатьох більше, ніж бразильська просто Марія і герої американської «Санти–Барбари». Про перипетії зйомок серіалу, в якому головну роль зіграла Ольга Сумська, ми говоримо з Леонідом Мужуком, співавтором сценарію, екс–директором «Укртелефільму».
— Леоніде Петровичу, як народжувався перший український серіал?
— «Роксолану» ми створювали, коли був пік економічної кризи. Усе було проти того, щоб ми її знімали. Покійний Василь Васильович Цвіркунов, колишній багаторічний директор кіностудії імені Довженка, щиро мені радив не ризикувати. Щоб знімати серіал, треба було задіяти велику кількість акторів, а це помітно здорожчувало проект. Складною була, власне, тема: не всі розуміли, хто такi Роксолана і Сулейман; які були особливості часу, в який вони жили. Могло статися так, що, запустивши потужний механізм маштабних зйомок, ми змушені будемо зупинитися на півдорозі через брак фінансування. А витрата державною студією «Укртелефільм» коштів на проект, який «завис», — це великий ризик «влипнути» у кримінальну справу. Василь Васильович не раз мене запитував: «Чи ще не передумав робити «Роксолану»?
— Ідея знімати серіал про Роксолану була ваша?
— Так. Ще за радянських часів, коли я був у відрядженні у Франції, зайшов у бібліотеку Петлюри. Серед книг, які мені подарували її працівники, була заборонена в Радянському Союзі «Роксолана» письменника–емігранта Осипа Назарука. На кордоні у мене спочатку забрали всю літературу, яку я ввозив тоді ще у СРСР. Це були часи так званої «Горбачовської перебудови». Я почав доводити, що конфіскація книг — це спроба задушити гласність. І мені все повернули.
Кілька років потому «Роксолану» Назарука видали у Львові (після того як повість вперше там надрукували ще у 1930–му). Але я вже впродовж кількох років виношував ідею виробництва масштабного серіалу. Втім одна справа — бажання і плани, а зовсім інша — реальна економіка, де шалена інфляція і невпевненість у завтрашньому дні. Проте саме практичною екранізацією історії про Роксолану і зйомками цього великого постановочного проекту я прагнув продовжити життя «Укртелефільму», яким до цього керував 16 років.
— Як виник тандем Мужук—Небієрідзе?
— Над сценарієм майбутнього фільму ми працювали зі сценаристом Денисом Тесленком, а режисером був Небієрідзе. Співучасть Бориса Костянтиновича в реалізації проекту була вирішальною.
Мені після прем’єри серіалу періодично дорікали: чому «Роксолану» ви робили з грузином? На «Укртелефільмі» бачили, що я ношуся з привезеною книжкою Назарука, знали, що я виношую ідею створення серіалу про українську бранку, яка стала дружиною султана. Але охочих братися за велику, складну історичну роботу в часи безгрошів’я було небагато. Та ще й тема — ніби українська, однак треба було розуміти психологію людей Сходу, добре знати мусульманський світ.
Із Борисом Небієрідзе ми колись жили в одному будинку, добре один одного знали, один одному довіряли. Між нами був, вважаю, невизнаний геній — художник–постановник Олег Костюченко (коли ми працювали над «Роксоланою», він уже помер), який свого часу нас обох навчив робити кіно практично без грошей. Ми на «Укртелефільмі» знімали у 5–6 разів дешевше, ніж на інших кіностудіях, завдяки тому, що знаходили суперекономні рішення. Небієрідзе був до цього готовий. Більше того, за його плечима було вже дві грандіозні маштабні постановки: фільми–опери «Фауст» та «Борис Годунов».
Небієрідзе знав про мій намір зняти фільм про Роксолану, тому почав переконувати, що з постановкою не треба зволікати. Якби Борис так активно не переконував, роботу над серіалом відклали б i нашої «Роксолани» могло б не бути взагалі.
— Що означає «знаходили суперекономні рішення»?
— Насамперед, заощадливість у виробництві та високий темп зйомок. Той час був найважчий... Щоб вижити студії — платити людям зарплату, «дотягнути» серіал, треба було не платити за подачу тепла, бо «Водоканал» «з’їв» би всі наші кошти. Тож, наприклад, узимку озвучували «Роксолану» в дуже холодному приміщенні. А щоб зробити перезапис звуку, у великому залі довелося вигородити невеликий «кабінетик», обтягнутий прозорою плівкою. У цій «тепличці» працювали режисер Небієрідзе, звукорежисер і я.
— Як підбирали акторів для «Роксолани»?
— Дуже багато є секретів, які я й зараз не хотів би озвучувати. Бо їх можуть зрозуміти лише професіонали. Люди непосв’ячені їх можуть розцінити як копирсання у конфліктному мистецькому середовищі.
Було чимало кандидатур на роль Роксолани. Втім я як продюсер сказав: з огляду на наші реалії, Роксоланою буде Ольга Сумська — той впізнаваний образ, якому повірить глядач. Щоб переконати Бориса Небієрідзе, мені знадобився час. Але в результаті він був захоплений грою Олі.
Складність чи «простота» ситуації була ще й у тому, що всім треба було платити, а платити було практично нічого. Якщо говорити правду, то проект створювали однодумцi, зацікавленi не в грошах, а в тому, щоб його зробити — за копійки. А на такі умови погоджувалися лише друзі.
Через багато років розкрию таємницю. Одну з талановитих акторок ми запросили зніматися ще й тому, аби її участю підстрахуватися на випадок, якщо нам припинять фінансування. Вона блискуче зіграла свою екранну і... «позаекранну» роль.
— Який бюджет ви хотіли мати на зйомки серіалу?
— Бюджет ми склали, але робили все, здебільшого, за рахунок внутрішнього резерву. Це сьогодні все починається з грошей. Ми виходили з того, що є кіностудія, на якій є здібні люди з бажанням творити, і невеликий грошовий ресурс. Наприклад, ми самі обробляли плівку. «Укртелефільм» був тоді єдиним, хто обробляв плівку «Кодак». Свою ми проявляли після того, як завантажували машину розчином, щоб проявити плівку замовникам. Вартість плівки тоді була 1 долар 14–16 центів за метр, попутня її обробка на «Укртелефільмі» потребувала лише 16 центів. Якби ми обробляли свої плівки у Варшаві, Будапешті чи Москві, метр нам би обходився вже майже у 2 долари. Це без дорожніх витрат. Якщо зважити, що знімали 26 серій і на кожні 10 хвилин зйомок потрібно було 250—300 м тільки негативної плівки, які ще треба помножити в середньому на 3 (можлива кількість дублів), то сума вийде чимала. Ще потрібно витрачатися на друк позитивної плівки, монтаж і виготовлення копії.
Але плівку треба було купувати за реальні долари. Щоб кіно не зупинилося, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, якою керував Віктор Петренко (за це я йому й досі вдячний), купила у студії право показу найкращих фільмів «Укртелефільму» для держтелекомпаній усієї України. За ці гроші (на тодiшнi наші мільярди, які були насправді сміхотворними, становили не більш ніж 60 тисяч доларів) ми й купили плівку для «Роксолани».
— Серіал ви здебільшого знімали в Криму. У Туреччині знімальна група була хоч раз?
— Нам поталанило: на Ялтинській кіностудії залишилася збудована європейцями для якогось фільму натурна декорація — середньовічне містечко. На невеликій горі Полікур були вулички, будинки з фанери. Щоправда, «помешкання» протікали, їх треба було штукатурити. Фактурити, фарбувати і пристосовувати до наших епізодів, трохи перебудувавши, нам було по кишені. Але самотужки таку декорацію ми б ніколи не збудували за наші гроші. Не знаю, дякувати нашому Богу чи Аллахові, але навіть погода сприяла нам погожими днями — все зняли дуже швидко.
Окремі епізоди знімали у Грузії. Небієрідзе знав грузинські об’єкти, сам відбирав їх. Борис з оператором їздили у Туреччину, знімали палац «Айя–Софія», щоб вмонтовувати його у «стамбульські» епізоди, відзняті в Ялті та Бахчисараї. Для глядача ми створювали ілюзію, що герої серіалу перебувають у Туреччині. Коли знімали серіал, часто навіть у павільйоні створювали ілюзію реалістичної зйомки — ми вміли це робити без вагона колод чи дощок для виготовлення декорацій. Цього і мене, і Небієрідзе навчив художник–постановник Олег Костюченко.
— Письменник Павло Загребельний, автор відомого роману «Роксолана», ображався, що його не залучили до написання сценарію серіалу. Чому так сталося?
— Ми не могли звернутися до Павла Архиповича. Бо він продав право на написання сценарію за його романом іншій студії, а це мінімум на п’ять років блокує контакти автора з іншими кіновиробниками. (У пам’яті стерлося, з якою студією співпрацював письменник, думаю, з «Мосфільмом» чи студією імені Горького). За сценарієм Загребельного готували постановку, але вона так і пролежала нереалізованою. Напевно, термін дії права й минув, але ми вже почали працювати над своєю «Роксоланою». Павло Архипович не розумів, у яких складних фінансових умовах ми знімаємо серіал. Мій гонорар співавтора сценарію (за продюсерство ніхто не платив) був еквівалентним 300 доларам — на них я зміг купити книжковий стелаж.
— Критики по–різному оцінювали серіал «Роксолана».
— Мало хто вірив, що серіал «Роксолана» не провалиться. Його появу недооцінили критики. Навіть мій друг Сергій Тримбач написав, що, мовляв, вони можуть зробити без грошей. Але глядач охоче і багато разів дивився «Роксолану», Ольга Сумська за кращу головну роль отримала приз на Сочинському міжнародному фестивалі. Уже через кілька років Сергій Тримбач позитивно відгукнувся про «Роксолану» як про перший український серіал.
— Років півтора тому була інформація, що український серіал про Роксолану закуповує Туреччина. Чому не склалося?
— Україна нiбито дала право на дистрибуцію «Роксолани» в Туреччині. Багато було балачок, але в Україні, крім автора, ніхто ні в чому не зацікавлений. У нас паралельно з авторськими правами існують майнові. Утiм точно ніхто не знає, кому вони належать: чи Держтелерадіо, чи студії, яка створювала фільм. Це перша причина, чому турки не бачили української «Роксолани». Ще одна — як з’ясувалося, треба було в нас робити переклад з української на турецьку мову, але грошей на це не дали. На цьому й «загрузли».
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
