Ціна імперської величі

2 жовтня 1552 року після впертого штурму московити заволоділи Казанню. Як зазначає підручник «Історія Росії», нападники, «виконуючи царський наказ, не щадили казанців». А проте — повідомляє той самий підручник — «військові дії в країні тривали до 1557 р., казанські мурзи не хотіли здавати своїх позицій». Отакі вони були упертюхи, ті мурзи — власного щастя не розуміли в «Союзє нєрушимом», який вибудовував Іван Грозний. Невже комизилися, бо передчували, що через чотири з половиною століття Конституційний суд «демократичної» Росії вирішуватиме, якою абеткою їм, татарам, слід користуватися, і, всупереч аргументам татарських філологів, звісно ж, обере кирилицю?

2 жовтня 1990 року з ініціативи Української студентської спілки та Студентського братства на тодішній площі Жовтневої революції в Києві розпочалося голодування близько сорока студентів, однією з вимог яких було не допустити підписання Союзного договору. Акція тривала до 18 жовтня (до неї долучалися нові й нові люди — вже через тиждень, 9 жовтня, у голодуванні брали участь 180 осіб з різних міст України) і завершилася перемогою «Революції на граніті».

3 жовтня 1993 року в Москві розпочалися події, що отримали назву «жовтневий путч». Того дня Борис Єльцин підписав указ про запровадження надзвичайного стану в Москві, натомість прихильники парламенту захопили кілька будівель мерії, після чого відбулися криваві сутички біля Останкінського телецентру, а вже о 23.00 до російської столиці було введено війська. Вранці наступного дня почався штурм Білого дому, а Єльцин звернувся до співгромадян, наголосивши: «Усе, що відбувається в Москві, — заздалегідь спланований фашистсько–комуністичний заколот». Як зазначав іще 1850 року Олександр Герцен, «Росія могла бути врятована шляхом розвитку громадських установ або встановленням самодержавної влади однієї особи. Події склалися на користь самодержавства, Росія була врятована; вона зробилася сильною, великою, але якою ціною? Це найбільш нещасна, найбільш уярмлена з країн земної кулі. Москва врятувала Росію, задушивши все, що було вільного в російському житті». Утім тоді, в 1993 році, з двох лих було вибрано менше — Єльцина. А от щодо чого в російському істеблішменті не було суперечок, так це щодо намагання затягти Україну в нове «союзне» болото.

5 жовтня 1933 року нове керівництво народного комісаріату освіти (після самогубства Миколи Скрипника) викликало Леся Курбаса й запропонувало йому зробити доповідь про суспільно–теоретичні позиції та творчі перспективи театру «Березіль». Формальностей було дотримано, бо після доповіді було винесено постанову, згідно з якою політична та творча лінія театру засуджувалися, а творець і незмінний художній керівник театру Курбас усувався з посади: «1932—1933 рр. і початок сезону 1933—1934 довели, що Л. Курбас нічого не змінив у своїх поглядах стосовно театрального мистецтва. Тому НКО України вважає за необхідне зняти Л.Курбаса з роботи художнього керівника й директора театру «Березіль». Більше того, в постанові йшлося про те, що Курбас завів театр «у націоналістичні нетрі», а це вже був вирок. І справді невдовзі, 26 листопада, його було заарештовано. Долю Курбаса розділили багато видатних акторів та його помічники й найближчі друзі. З позірною «українізацією» в Україні було покінчено: настала доба тотальної русифікації за вказівкою Москви, виразником волі якої був присланий в Україну гауляйтер Павло Постишев — йому випало запрова­джувати імперські плани зі знищення українського селянства та інтелігенції.

7 жовтня 2006 року в під’їзді будинку, де вона мешкала, була вбита відома російська опозиційна журналістка Анна Політковська, яка нещадно критикувала військові дії, що вів у Чечні Кремль, та авторитаризм режиму. Вбивство сталося на день народження Володимира Путіна і, як зазначає в книзі «Нова холодна війна» Едвард Лукас, «увиразнило загрози, які постають перед тими, хто критикує владу в Росії і занепад свободи преси в цій країні». І ще одного надзвичайно важливого висновку дійшов у згаданій фундаментальній праці цей британський журналіст: «Найгрубішою помилкою, яку скоїв Захід після 1991 року, було припущення, ніби Росія потроху стає «нормальною» країною».

Далі буде.

Сергій Борщевський
письменник