Сотні тисяч співвітчизників зустріли футбольну збірну Греції, яка прибула з Португалії до Афін із Кубком чемпіонів Європи. Щойно літак приземлився в афінському аеропорту, натовп, весь синьо-білий від смугасто-хрестових національних прапорів, заспівав гімн Греції. Першим із лайнера з почесним трофеєм у руках вийшов капітан збірної — Теодоріс Загоракіс, визнаний УЄФА кращим гравцем чемпіонату. За ним — тренер Отто Рехагель. Усе це грецьке телебачення транслювало в прямому ефірі. Футболісти, які отримали державні й навіть церковні нагороди, були й кумирами велелюдного свята, і його безпосередніми учасниками. А німець Рехагель по цьому подовжив контракт із грецькою федерацією до 2008 року.

Дехто вже почав хвилюватися з приводу можливого неприбуття до столиці України головного хокейного трофею —Кубка Стенлі, виграного нещодавно вихованцем київської спортшколи Русланом Федотенком із клубом «Тампа-Бей». Мовляв, ця акція — не естафета олімпійського вогню, тут щедрих спонсорів не знайдеш, та й тривати «гостини» енхаелівського трофея мають якихось півдоби, тобто часу для реклами торгових марок і державних діячів обмаль. Та й керівництво бідного, обділеного увагою українського хокею нібито не надто горить бажанням ускладнювати собі життя організаційними питаннями, пов'язаними з Федотенком, Кубком Стенлі, їх прийомом та охороною. Але нехіть Києва приймати головний приз НХЛ виявилася, слава Богу, лише чутками. Як з'ясувала «УМ», уже існує оргкомітет з організації перебування Кубка Стенлі в Україні.

Найпочесніший трофей «найшвидшої у світі гри» почав свою історію з 1892 року, коли сер Фредерік Артур, лорд Стенлі, придбав у магазині за 50 доларів приз для нагородження кращої команди канадського хокею. З 1910 року цю функцію взяла на себе Національна хокейна ліга, а з 1926-го Кубок вручають лише клубам, що входять до її складу. Кубок Стенлі не може стати власністю якоїсь команди, а вручається на певний час переможцеві розіграшу.

Незвично людні як на буднiй день, оточені міліцейським кордоном вулиці, майданчики з різноманітними розвагами й конкурсами, зграйки дівчат і хлопців у футболках з логотипами «Кока-Коли» й «Самсунга» — словом, святкова метушня у нібито звичайний, несвятковий понеділок. Навіть для людини непосвяченої було очевидно: цього дня у Києві відбувається щось надзвичайне. Утім особливої інтриги не було: якщо хтось і не бачив масованої реклами по телебаченню та не чув відповідних повідомлень по радіо, тисячі яскравих плакатів, які рясніли по всьому місту, пояснювали: 5 липня до нашої столиці прибуває олімпійський вогонь. Про те, як нелегко було власникам рекламних «лайт-боксів» та біг-бордів домовитися з організаторами цього урочистого дійства (останні вимагали, аби всі до одного рекламні щити на шляху олімпійського смолоскипа були безкоштовно віддані під розміщення відповідних повідомлень), відомо тільки кільком сотням обізнаних та тим фірмам, чию рекламу на час урочистостей перемістили з центру на периферію. Зрештою, навряд чи «пересічних» громадян засмутив той факт, що понеділкову столицю віддали найпопулярнішому в світі солодкому газованому напою й виробникам корейської техніки — вони радо брали прапорці й повітряні кульки з відповідними логотипами й весело прямували до найближчого «пункту» на шляху олімпійського вогню — попри всі реклами, подивитися на дійство, якого Київ не бачив уже майже чверть століття, хотілося всім.