Історія знищень

Автор книжки «Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у XX ст.» Андрій Козицький, відомий львівський історик, викладач Львівського національного університету ім. Івана Франка, підготував працю, у якій висвітлюються геноциди вірмен, євреїв, циган, масові убивства в Камбоджі і Руанді, «етнічні чистки» 1990–х років на Балканах, військові злочини часів Другої світової війни, примусові депортації кримських татар та інших народів СРСР. Окреме місце в книзі займає геноцид українців. Хоча автор чітко та недвозначно кваліфікував Голодомор 1932—1933 років як акт геноциду, посібник усе ж отримав гриф Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, яке очолює Дмитро Табачник. Останній, як відомо, прямо заявив, що Голодомор геноцидом не був, а сама ідея про це — «брєдні» та «націоналістичний маразм». Незважаючи на це, міністерство рекомендувало навчальний посібник Андрія Козицького для студентів гуманітарних спеціальностей усіх українських університетів.

У презентації книжки, яка відбулася у стінах Львівського національного університету ім. Івана Франка, взяли участь історики, юристи та політологи. Провідну думку більшості виступів, що прозвучали на цьому заході, підсумував ректор навчального закладу Іван Вакарчук, який відзначив, що чи не в кожній українській родині є власні спогади про геноциди ХХ століття.

Сімейна історія

«Перші оповіді про Голодомор 1932—1933 років, — розповів під час презентації автор, — я почув ще в дитинстві від свого діда Михайла Кінаша. Він чимало бачив у своєму житті й мав добру пам’ять. Дід був галичанином i ціле життя прожив на півночі Львівщини. На початку 1947 року він прихистив у своїй хаті українця, який утік від голоду, що тоді лютував на Харківщині. Ще малою дитиною цей чоловік пережив голод 1932—1933 років. Харків’янина звали Василем, прізвища його ніхто так і не запитав. Зі сльозами у очах Василь розповідав про те, як у часи Голодомору люди, які втрачали розум, їли дитяче м’ясо. Цю оповідь дід переказав i мені.

Трохи пізніше дід показав місце, де в травні 1943 року у радянському протитанковому рові на околиці Сокаля німці розстріляли більш ніж дві тисячі євреїв. Дід був свідком, як нещасних гнали на страту. Ці оповіді настільки вкарбувалися у пам’ять, що позбутися їх годі».

Уже згодом автор книжки в місцевому краєзнавчому музеї побачив світлину, яка начебто ілюструвала ту подію, проте місцевість була зовсім іншою. Як виявилося пізніше, фотографія представляла жертв концтабору в західній Німеччині й не мала жодного стосунку до Сокаля.

«Я вважаю, що людина, яка знає про якийсь злочин, тим більше злочин жахливий, злочин масштабний, і приховує це, стає співучасником, — пояснює історик мотиви написання книжки. — А людина, яка мовчить про жахіття таких злочинів, як геноцид, мордує тих людей знову, відбираючи пам’ять і право на людську гідність».    

Зернятко до зернятка

Працю над посібником викладач почав ще п’ять років тому. За цей час він скрупу­льозно збирав різноманітні матеріали про нищення людей за національною ознакою з усього світу. Серед використаних джерел чимало документів, написаних англійською, німецькою, французькою та польською мовами. Автор замовляв книжки через iнтернет, окремі виддання привозили товариші з–за кордону, документи та спогади збирав з українських архівів та записаних розповідей очевидців. Частину праць переклала українською дружина пана Андрія.

До прикладу, у книжці можна знайти згадку про лист митрополита Андрея Шептицького до Гіммлера, де він закликає нацистів припинити масові вбивства. На жаль, сам лист, як і можлива відповідь на нього, не збереглися. Є думка, що його знищили, аби не давати радянській владі зайвих доказів проти митрополита. Проте сам Андрей Шептицький у своєму листі до Папи Пія XII, від 28 березня1942 року, згадує про той лист. У своєму по­сланні до Святійшого Отця митрополит описує звірства в Україні, вчинені окупантами: «...вони часто наказували місцевій міліції страчувати без суду сотні євреїв і фотографували страти. У Львові таким способом, за даними Ізраїльської громади, було страчено 15 000 євреїв, а чиновників тієї громади змушували давати властям офіційні свідчення, що євреїв перебили українці...»

Написаний французькою мовою оригінал листа, який ніде не публікувався, знайшли у Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Очільники греко–католицької церкви намагалися сповістити світову громаду про Голодомор в Україні 1932—33 років. Зокрема, у своєму по­сланні «Україна в передсмертних судорогах» митрополит Андрей Шептицький та єпископи Галицької церковної провінції закликають вірян хоча б молитися за побратимів, які гинуть від голоду. На той час уже було добре відомо, що гуманітарну допомогу, що збирали мешканці західних регіонів, доправити на схід не було можливості. Радянська влада  заперечила сам факт голоду. Тож у по­сланні від 24 липня 1933 року йдеться: «...На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах. Безсильні принести будь–яку матеріальну поміч конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч... Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його у якнайдальші країни світа...»

Книга проілюстрована унікальними фото з приватної збірки автора, а також світлинами з Галузевого архіву Служби безпеки України. Багато фотографій не потребують додаткових коментарів. Серед таких ілюстрацій — фотокартка, на якій зафіксовано розкуркулення сім’ї в селі Удачне Гришинського району Донецької області. На світлині — згорьована жінка тримає за руку маленьку дівчинку. За ними — відібрана хата, на порозі сільський активіст, який із погано прихованим презирством дивиться їм у спину. Усе добро, яке дозволили забрати нещасній жінці, вмістилося на малесенький візок.

Студенти для студентів

Перший варіант рукопису посібника був готовий уже в 2009 році, проте книга з’явилася друком лише зараз. Ідея удосконалити книгу виникла під час спілкування зі студентами.

«Я читав курс лекцій для своїх студентів, — продовжує пан Козицький. — І в них виникали запитання щодо викладеного матеріалу. Як на мене, головне завдання книжки — давати чіткі й обґрунтовані відповіді. Тож левова частка відповідей для студентів і стала суттєвим доповненням до посібника».

Найчастіше студенти запитували одне: «Як? Як люди ХХ століття могли творити такі жахіття?». Пояснити це було складно. «Непросто пояснити, що значна частина злочинців, винних у злочинах геноциду, вважала свої дії звичайною роботою, ставилася до них як до звичайної рутинної діяльності. Характерним є випадок одного з організаторів Голокосту Адольфа  Ейхмана, якого на початку 1960–х років судили в Ізраїлі. Судді прийшли до висновку, що в прямому сенсі він не мав жодної ненависті до євреїв. Ейхман вважав, що просто виконує свою роботу. Приходив зранку, гортав документи, роздавав розпоря­дження. Наслідком його «канцелярської діяльності» ставала смерть десятків і сотень тисяч людей, але він iз ними не контактував і не мав до них ніякого діла».

Розповів автор й історію геноциду циган та кримських татар. Біографія Йоганна Вільгельма «Рукелі» Тролльманна демонструє трагедію циганського народу за часів Другої світової. Циган–боксер, який на чемпіонаті Німеччини в 1933 році переміг на ринзі арійця. Це настільки не сподобалось громадськості, що бій визнали недійсним і змусили боксера битися ще раз. При цьому йому наказали програти. Рукелі сприйняв бій, як цирк: він прийшов на нього з вибіленим волоссям та запудреним тальком обличчям, увесь поєдинок він просто стояв, поки його били. Проте навіть таку перемогу арійця зарахували. Рукелі довелося розлучитися з дружиною–німкенею, аби врятувати її від переслідувань, служити у німецький армії і все одно потрапити до конц­табору. Його використовували як тренера для есесівців. Знаючи те, що живим iз табору йому не вибратись, Рукелі пішов на відчайдушний крок. На одному з боїв так бив свого противника, що Рукелі застрелили.  

Значна частина навчального посібника присвячена тим випадкам злочинних дій тоталітарних режимів, які з формальної точки ще не визнані геноцидом, хоча й мають виразні риси геноцидних дій. Зокрема, історик твердить, що в історичній перспективі геноцидом повинно бути визнане примусове виселення кримських татар під час Другої світової війни.

«Щодо кримських татар, то депортація призвела до того, що рівень смертності серед цього народу в перші роки після його примусового виселення зріс ­утричі, — пояснює Андрій Козицький. — Унаслідок депортації татари втратили велику частку свого культурного надбання, велику частину депортованих розселили дисперсно серед мовно та цивілізаційно відмінного населення, що призвело до посиленої асиміляції. Ці факти і ще багато іншого дають повне право вважати виселення кримських татар 1944 року актом геноциду».