Малюнок на всю Україну
Цей незвичайний малюнок — калиново–квітковий фриз довжиною 120 метрів та шириною 80 сантиметрів — прикрасив залізобетонний паркан у центрі Петриківки, знаної в усьому світі своїм самобутнім народним мистецтвом. До роботи над орнаментом, виконаним за ескізом та під керівництвом 13 народних майстрів, долучилися не тiльки 30 професійних митців, а й 127 малих аматорiв — це вихованці Петриківського будинку дитячої творчості, учні місцевої художньої школи та студенти спеціалізованого ПТУ №79.
«В цьому місті треба буть гранітом...»
Метафора місця є для поета однією з найважливіших. Очевидно, так само важливою, як і метафора часу — разом вони утворюють своєрідну «систему координат», у якій позначаються речі засадничі як у сенсі світоглядному, так і в царині поетики. Ба більше: якщо зважитися на химерну й з мистецького огляду нібито ж ризиковану спробу окреслити таку систему координат «математично», ми у висліді отримаємо якесь «сузір’я крапок», десь «рідше», десь «густіше», але навзагал вони окреслять собою певний культурний простір — тим ширший, чим у дальші овиди сягає творча уява. Втім, у тому просторі неодмінно буде місце максимальної концентрації таких «крапок», де вони фактично зливаються в одну «пляму» — густу, насичену, для осмислення якої в нашій системі координат потрібно вводити третій вимір — углиб. Це й буде Місце Сили.
«Гоголь–fest» глядачем багатіє
Відроджений цього року «Гоголь–fest» показав, що зроблений він із міцного заліза, адже зміг відбутися навіть попри відсутність коштів. Локація відповідна і напрочуд промовиста — завод металоконструкцій — продиктувала вектор розвитку «Гоголь–fest»: мистецтво як інструментарій, що виковується у цехах закинутої промзони. За перші три дні фестивалю дійство пустило коріння у промзоні: стіни заводу стали тлом для робіт українських вуличних художників, металевий підіймальний гак тепер — пристрій для казкових польотів акторів театру ДАХ, а заводська їдальня збирає концерти електронної музики.
«Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке?»
Надворі осінь. Небо високе–високе та ще й якесь дивовижно блакитне. Земля потроху вбирається в золото. Засмаглі люди на вулицях. Запах антонівських яблук у повітрі мегаполіса. Життя наче трохи втомлене своїми барвами, своїм багатством. Тепер воно плине спокійно, розмірено, широко. Якби не чергова передвиборча кампанія, то тільки й думай собі про вічне. Хоч, зрештою, вибори теж належать до «вічних тем» нашої літератури. Хіба ж ні, коли навіть такий суто дитячий жанр, як казка, не пройшов повз цю тему! Взяти хоч би цикл Івана Франка «Коли ще звірі говорили», де вибори змальовані дуже колоритно. Може, це тому, що хто–хто, а Франко добре знав, що таке вибори, бо сам чотири рази балотувався до парламенту. А казочка така: одного разу вирішили птахи обрати собі царя.