Наталка Сопіт: Бути поряд iз великими — гіпервідповідально

«Хочемо розвіяти дурнуваті висновки Олеся Бузини»

— Наталю, два роки тому на прес–конференції з нагоди п’ятиріччя «Гри долі» казали, що відзнято 79 фільмів циклу. Відтоді додався лише один фільм — 3 серії. Чому так мало знімаєте нових робіт?

— Про фінансові питання студії краще може розказати її директор Галина Криворчук. Коли настала криза, почали «пресувати» приватний бізнес, спонсори сказали: «Сутужно нам...». Однією з останніх робіт були 10 серій про Богдана Хмельницького. На цей затратний проект брали кредит, який з 2009 року виплачували.

Минулої осені ми з’їздили до Львова. Звичайно, за час, коли сиділи без роботи, всі десь прилаштувалися, але оперативно зібралися, відклали повсякденні справи, відпросилися. (Я тоді працювала на радіо «Ностальжі»). Зйомки про Ференца Ліста у Львові — це була така ностальгічна кількаденна поїздка.

— Чи можуть змінитися плани щодо зйомок фільму про Ольгу Кобилянську?

— Сценарій про Ольгу Кобилянську я писала років шість тому. Спочатку планували знімати дві серії фільму про письменницю, потім скорочували, зараз знову пробуємо розширити — зробити 4 частини. Галина Іванівна з Василем Вітером уже їздила у Чернівецький музей, домовилися про зйомки. Нас обіцяють розмістити, дати добові на виїзд. У Чернівцях є садиба Ольги Кобилянської, де вона останні роки жила і виховувала свою прийомну дочку, творила. На честь ювілею творчості письменниці відбувався концерт у театрі, який тепер носить ім’я Ольги Кобилянської, — він дуже схожий на Львівську оперу. Не зняти про нашу Гірську Орлицю (так ми плануємо назвати фільм про письменницю) просто не можливо.

— Ви не збираєтеся змінювати стилістику подачі матеріалів у наступних фільмах «Гри долі»? На багатьох каналах люблять «жовтизну»...

— Ні в якому разі. У майбутньому фільмі про Ольгу Кобилянськуми хочемо правдиво глибоко розкрити її дружбу з Лесею Українкою, щоб розвіяти дурнуваті висновки Олеся Бузини про їхню нібито лесбійську любов. У цих жінок були схожі характери, погляди. Їм було складно, бо жінки тоді не могли заявляти про свої творчі амбіції, утверджувати своє «я». Ользі Кобилянській було про що поговорити з Лесею Українкою, вони впливали на творчість одна одної. Це був жіночий творчий тандем, жіноча дружба без заздрощів і конкуренції. Обидві письменниці вважали, що просто вийти заміж, коли тебе візьмуть «лялькою» прибирати і їсти варити, — це не головне. Для них були пріоритетами власний розвиток, самовдосконалення, розум, чутливість. Це тепер не дивина, що з жінкою можна порозмовляти. А раніше таких, як Леся Українка й Ольга Кобилянська, остерігалися. Тому й особисте життя у них складалося проблематично. Леся Українка жила з Климентієм Квіткою більшою мірою як творчий тандем. Але суспільство і Лесина мама не сприймали його, «пресували»: «Одружуйтеся».

Дипломна робота була «зелена–зелена»

— Як вашу знімальну групу приймають у музеях?

— Завжди раді бачити, ідуть назустріч. Це коли у музеї просяться знімати рекламу чи комерційні фільми — від виробників хочуть велику плату, нас пускають за адекватні кошти, припрошують: «Тільки зніміть». Ось у Київський музей Лесі Українки на вулиці Саксаганського, щоб відзняти матеріал до фільму про Ольгу Кобилянську, заїдемо на кілька днів. До речі, на записах нашого оператора деякі музеї востаннє відзняті. Так, про Ференца Ліста ми знімали у Львові в Музеї меблів і порцеляни, який повноцінно функціонував на другому поверсі одного з будинків на площі Ринок. Трохи згодом його розкішну колекцію (не в усіх польських музеях є такі шедевральні експонати!) перевезли в Музей етнографії та художнього промислу, філією якого він є. Навіть у Львові — осередку культури — можуть у музейників відбирати квадратні метри у центрі міста...

— Чи тільки відсутністю досвіду різняться для вас зйомки перших фільмів «Гри долі» і 40–х— 50–х—70–х?

— У театральному університеті моєю дипломною роботою був сценарій про вплив першого кохання Тараса Шевченка на його подальшу творчість. Склалося так, що акцент був на образі чарівної української дівчини, який його тримав усе життя. Знімав роботу тоді випускник іншого факультету театрального університету Олег Туранський. Ми тоді напросилися в музей Шевченка, нам дозволили знімати. За сценарій я отримала відповідну оцінку до червоного диплома.

Потім нашу студентську дипломну роботу, яку ми подарували музею Шевченка, показували там на офіційних заходах колегам–музейникам і просто групам відвідувачів. Коли я була на першому такому показі, у куточку червоніла, бо вже бачила, що відеоробота ще «зелена–зелена». Але саме вона, напевно, зачепила тоді викладача телережисури університету і засновника студії «Віател» Василя Вітера і він перепитав, чи зможу я і надалі писати сценарії про кохання відомих українців, щоб зробити цикл програм. Я погодилася. Зокрема, й тому, що мені сподобалося відшуковувати в бібліотеках і архівах щось нове.

Від початку я ставилася гіпервідповідально до написання сценаріїв для «Гри долі», бо поряд були великі люди. Як кажуть, відразу замахнулися на сусідні городи. Ні, щоб iз маленького починати, коли тільки закінчила інститут! Коли знімали перші фільми, робили, напевно, і по десять дублів кожного епізоду. Складені ручки, застиглі очки з переляку, написаний мною ж текст сковує — з професійної точки зору була спочатку повна халепа. Я своїм студентам обіцяю показати свої перші роботи, щоб знали, як не треба робити.

«Гра долі» змушує думати

— Як вибираєте, про кого писати сценарій?

— Часто герої приходять до нас дивовижно. Другим фільмом циклу «Гра долі» стала історія Михайла Булгакова та його першої дружини. Перед цим я поїхала у гості до брата в Краснодарський край, у місто Туапсе. У безплатній місцевій газеті натрапила на спогад про Тетяну Лаппу, першу дружину автора «Майстра і Маргарити» та «Собачого серця», звичайного майстра з ремонту телевізорів, який знав пані Тетяну, котра з другим чоловіком жила в Туапсе. Коли я прийшла у Київський музей Булгакова і запитала про його першу дружину, яку письменник називав Тасею, здивувалися: «Звідки ви знаєте? Про неї ніхто не питає». Так народжувалася телеісторія про Майстра і Жінку, в якої Булгаков хотів попросити пробачення перед смертю. Дворянка, якій не дозволяли у дитинстві навіть розвішувати власне плаття, згодом розпалювала гасову лампу, аби її чоловік міг зігріти у холодному помешканні руки, щоб писати. Вона йшла за Булгаковим, як декабристка, а він її надов­го забув...

— Скільки є нереалізованих сценаріїв циклу «Гра долі»?

— Щонайменше — 15. Тільки у Криму на нас чекають чотири герої: Антон Чехов, Максиміліан Волошин, Олександр Грін та Іван Айвазовський, в Одесі — Віра Холодна та Іван Ханжонков (засновник Одеської кіностудії).

— Коли у вас виник інтерес до історичних постатей?

— Одна з моїх бабусь була вчителькою історії і вміла захоплююче її переповідати. Мій брат не хотів учитися, не читав підручники з історії, але після бабусиних домашніх розповідей завжди отримував відмінні оцінки. Разом із братом бабусині історичні нариси перед сном захоплено слухала і я. Ще бабуся розповідала про історію нашого роду: про вільних козаків,священиків, родинні зв’язки з винахідником і учасником замаху на Олександра ІІ Миколою Кибальчичем, через які бабусі довелося з Чернігівщини тікати у Чернівецьку область. Мабуть, тоді зародилася моя цікавість до історії.

— На вашу думку, чому більшість телеканалів не показує документальних фільмів про історичних осіб?

— Усе дуже просто: більшість каналів намагається залучити до перегляду якомога ширшу аудиторію, яка хоче простеньких «хліба і видовищ», щоб відпочити перед телевізором, не напружуючись. «Гра долі» — це інтелігентний світ, який змушує подумати, відчути, піднятися над буденністю і замислитися про власний розвиток. Адже постаті, про яких ми розповідаємо у своїх програмах, — це особистості, які постійно працювали над собою. Ми висвітлюємо їхні історії кохання, але паралельно йде розповідь про те, що ці великі люди жили не тільки заради того, щоб їсти. Життя для них — це їхня творчість, реалізація себе.