«Усі ми — діти Мамаєві»

Печерський суд нагадав про Свіфта

— Попередня моя творчість базувалася на живописній основі, — говорить Анатолій Іванович. — Певний період я не працював і для мене важливо було відновити свою майстерність після перерви. Природа, квіти — це невичерпна тема, вона ніколи не виходить iз моди. Кожна земля, кожна територія має свою характерність, свою структуру. Коли художнику вдається передати характер землі, то це означає, що він реалізував свій задум. Квіти для мене — це справді живий організм, вони народжуються з землі, вони ростуть, коли їх поливає дощ, тягнуться до сонця... Одна з головних тем у моїй творчості — це персоналії.

— А основним персонажем для цієї виставки ви обрали Мамая...

— Так, адже це герой, який колись народився і, видно, вже ніколи не помре. Мамая в Україні оспівували завжди. Буде в цій експозиції і серія «Мамайчуки». Мамайчук — це син Мамая, а ми всі — діти Мамаєві, тож Мамайчуки — це ми. Сьогодні важливо бачити себе зі сторони, як ми виглядаємо, які у нас цінності і пріоритети. «Мамайчуки» — це ті ж герої, які присутні на телебаченні, на радіо... Це люди, які вирішують свою долю і долю суспільства. Яким воно буде — доброзичливим чи агресивним, і як кожен iз нас долучився до цих характеристик... Проблеми, які нас оточують, виражені саме в цій серії. На виставці всього буде представлено 53 полотна за період iз 2008 року і до сьогодні. Певний вплив на мене мали минулорічні події на Хрещатику, під Печерським судом (майстерня художника розташована навпроти нього. — Авт.), коли до цієї установи, як ми пам’ятаємо, була підвищена увага.

— І на які ж творчі ідеї вони вас наштовхнули?

— Тоді цей процес мав величезний резонанс у суспільстві, а особисто мене він примусив повернутися думками до «Пригод Гуллівера» Джонатана Свіфта. У цій книзі — наче замальовки із сучасного світу, життя Європи... Пригадуєте, як головний герой, відкриваючи нові острови, потрапляє на один такий, де господарями були коні? Одну із своїх композицій я назвав «Гуінгнми». («Гуінгнми» у Свіфта — це вид розумних коней, які вміють розмовляти). У ній я також спробував відповісти на питання, що таке Європа? Тут вам і зрада, і дружба, і судова недосконалість — це той позитив і негатив, який був, є і залишатиметься... «Гуінгнми» — це полотно майже три на сім метрів, свою ідею я намагався донести через монументальність і характер подачі, оскільки площина для цієї ідеї також відіграє певну роль.

«Керівники музейних установ повинні мати великий професійний досвід»

— Анатолію Івановичу, з якими почуттями ви запрошуєте на персональну виставку друзів та колег до музею, яким нещодавно керували?

— Що стосується цієї виставки, то завдяки їй я маю нагоду подивитися у вічі колегам, з якими працював дванадцять років. Мені дуже приємно, що вони мене запросили, рішення про цю виставку було прийняте науково–методичною радою. І дуже добре, що я реалізовую цей проект не як керівник цього музею. Виставку «Чотири погляди крізь час» я не хотів би використовувати як привід для нових пошуків негативного чи позитивного в ситуації з моїм звільненням, взагалі з хвилею звільнень директорів музеїв. Єдине, що хочеться побажати, аби керівники музейних установ були з великим професійним досвідом. На посаді керівника Національного художнього музею я сповідував його масштабне оновлення і був проти того, щоб вирішувати лише локальні проблеми, залатувати дірку за діркою, вважаючи, що це врятує ситуацію. Ми працювали над цим ґрунтовно. За цей час підготували документи для трьох­ указів Президента щодо реконструкції Національного художнього музею, був Закон «Про Національний художній музей України», потім його відмінили. Можливо, ці ініціативи ще не на часі. Можливо, наші політики сьогодні не відчувають пріоритети, не відчувають, що цим самим можна зробити ще один крок до Європи, до її цінностей, культури... Європа — це ж не тільки економічні показники, а й вільне пересування, і повага громадянського суспільства до своєї історії.

— Чи продовжує цю вашу стратегічну лінію нове керівництво музею?

— З виконуючим обов’язки керівником НХМУ Тетяною Мироновою я у нормальних стосунках, але коментувати її діяльність, бажання, думки та ідеї не можу. Заяву на звільнення я написав сам. У результаті певних обставин, що склалися... Можливо, поспішив, але така заява від мене була. Єдине, що я написав про звільнення за згодою сторін, а потім цю заяву відкликав. Міністр на це не зреагував і виніс своє рішення. У цій ситуації не розчаровує те, що мене підтримали колеги, шановані люди: Андрій Чебикін, Володимир Чепелик, Віктор Сидоренко, Олександр Федорук, Іван Драч, Львівська академія мистецтв, були слова підтримки з Одеси, Харкова, Полтави... Можливо, заради справи музейної я свою думку зміню. Але я ще раз наголошую, що заяву я писав за згодою сторін, потім її відкликав, на це уваги ніхто не звернув, звільнили мене не 2 квітня, а з 5–го. Тобто, вже немає згоди сторін. Тут уже сфальшивила судова гілка влади.

— Наскільки мені відомо, ви подавали апеляцію...

— Я написав апеляцію, але... Чекати, як суд вирішить твою долю, сенсу немає. Я до цього підійшов по–філософськи. За день–два вже працював у майстерні. І свою серію «Мамайчуки» зробив за останні чотири–п’ять місяців.

— Де ви почуваєтеся комфортніше: у майстерні чи в кабінеті керівника одного з найбільших музеїв країни?

— Творча робота, звісно, набагато цікавіша. Але й музейній справі я віддав 22 роки. Починаючи з Хмельницького художнього музею: я його відкривав, формував його колекцію, ми вперше зібрали полотна сучасного українського мистецтва... І одне, й інше для мене дуже важливо. Якщо так станеться, що повернуся до музею, то я цілком свідомий того, що потрібно переглядати свої погляди, свої можливості переконувати владу. Бо без перших осіб держави я не бачу перспективи нормальної життєдіяльності такого музею, як НХМУ.