Дорости до «Войцека»

Більшість із тих, хто читав п’єсу Георга Бюхнера «Войцек», назве цей твір зрозумілим, з простим сюжетом, без особливих претензій на вишуканість форми... Жив собі солдат Войцек, мав співмешканку Марію та сина, для яких важкою працею добував копійки, аби ті могли принаймні якось жити. А тут до громадянської дружини підкотив такий увесь із себе багатійко, подарував їй дорогі сережки, і Марія зрадила своєму Войцеку. Останній такого знущання не стерпів, узяв ніж і... Став одним із найвідоміших убивць світової драматургії. На відміну від нас, хто цікавиться драматичними творами, так би мовити, на аматорському рівні, режисери називають «Войцека» п’єсою–викликом. До якої треба дорости. Професійно, емоційно, художньо, аби вловити всі філософські нюанси, якими перенасичена ця історія. До того ж, саму п’єсу автор так і не дописав, Бюхнер помер від тифу, його твір знайшли та опублікували через багато років. Цей факт для режисерів також трансформується у підвищену відповідальність: з одного боку — фінал можна дописувати або ж не дописувати, залишивши все, як є, а з іншого — навіть три крапки потрібно ставити вмотивовано...

До «Войцека» режисер Дмитро Богомазов придивлявся протягом десяти років. А роботу над ним почав у особливий для себе момент: очолюваний режисером театр «Вільна сцена» об’єднався з Театром драми і комедії, художнім керівником якого є його вчитель Едуард Митницький. Тож «Войцек» — а в афіші театру вистава за цією п’єсою називається «Карнавал плоті» — об’єднав воєдино ці два колективи вже, так би мовити, де факто. У головних ролях — Віталій Лінецький (Лівий берег) та Яна Соболевська з «Вільної сцени». Ще одна особливість цього спектаклю для Дмитра Богомазова — у «Войцеку» дебютував його син, художник Петро Богомазов. Центральним образом доволі аскетичної сценографії дебютант обрав фігуру місяця на тлі чорного неба: в унісон із розвитком подій на сцені небесне світило перетворюється на молодик, на повний місяць, а в особливо драматичні моменти глядачі спостерігають місячне затемнення.

Свою виставу Богомазов побудував на контрастах чорного і білого. Візуально, оскільки сама історія аж ніяк не викликає бажання когось тільки виправдати, а когось тільки засудити. Марія тут — маленька дівчинка, яка скрізь носить за собою сина–ляльку. Вона піклувалася про нього, як могла, а згодом сама стала лялькою для розпещеного пана (Михайло Кукуюк), який оволодів нею всього лише за пару сережок. Хто ж засуджуватиме дівчинку, яка пішла за злим дядечком, що помахав у неї перед носом цукеркою? А Войцек, ця нещасна й затюкана «маленька людина», хіба він не старався забезпечити родину? Герой не ходить сценою — бігає, намагаючись устигнути якомога більше, забувши про власну гордість (звідси — і згорблена статура, і приречена скорбота на обличчі), задля приробітку він навіть погоджується бути піддослідним елементом для лікаря–експериментатора, який примушує нещасного їсти один лише горох. І як після таких мук реагувати на звістку про зраду коханої? Як, скривившись від запаху гріха, не кинути розпачливо: «Небо яке щільне, сіре, так і хочеться вбити у нього крюк і повіситися...» Взявши ніж, Войцек убиває не лише Марію... Тіло його залишилося на землі, а душа відлетіла разом iз душею коханої. Сидить він біля неї і розмірковує, що ось треба ніж подалі в озеро закинути, а то прийдуть купатися й знайдуть... А згодом біля цих двох всідаються інші герої «Карнавалу плоті». І приречено захоплюються прекрасним убивством, від чого абсурд цієї лавсторі, якій не вдалося перемогти у боротьбі з соціумом, ще більше посилюється.

Виставою за «Войцеком» на Лівому березі ще раз нагадали, що театр — мистецтво колективне. Музику до спектаклю написали актори театру, вони ж і виконують свої твори наживо, демонструючи при цьому прекрасну зіграність і пристойну техніку. Якби ці композиції почули учасники гурту Rammstein — музика «Карнавал плоті» за стилем нагадує саме цю німецьку команду — гадаю, їм би сподобалося.