Корисні поради з потойбічного світу

«Гроші давалися нелегко, тому тато був дуже ощадливий»

Появі цієї публікації в «УМ» її автор передусім завдячує шанованому в Тлумачі чоловікові Зеновію Завидовському — краєзнавцю, активісту «Меморіалу» й Спілки християнського відродження, в минулому — лікареві–рентгенологу. Він приятелював із покійним тезкою і добре знає його родину. Власне, без сприяння пана Завидовського навряд чи вдалося б умовити хоч когось із дійових осіб, причетних до цих загадкових подій, говорити на диктофон. І їх зрозуміти можна. По–перше, вдова небіжчика мешкає сама у приватному будинку, а йдеться ж бо про чималу суму грошей, викопану під яблунею на обійсті. І хоча «валюту з банки» вже в повному обсязі спрямували на оплату навчання внука Богдана у виші, самотня жінка не хоче зайвого розголосу. Тим паче що десь, як ще більше заінтригував її колишній чоловік, приховано гривневий скарб. Тож не дивно, що вона відмовилася від спілкування на цю тему з кореспондентом «УМ», як і з будь–ким іншим, окрім найближчого оточення.

На розмову, зрештою, погодилася донька Люба, зважаючи не стільки на сенсаційність пережитих родиною несподіванок, як на повчальні висновки, котрі неминуче напрошуються самі собою. Отже, слово доньці. Спершу — коротенько про життя–буття її батька Зеновія, позаяк, ще за давніми спостереженнями відомого німецького мислителя Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, «поведінка людини — це дзеркало, в якому кожен показує своє обличчя».

— Мої мама і тато — уро­дженці Прикарпаття, — розповідає пані Люба. — На заклик Микити Хрущова і з наміром заробити якусь вагомішу, ніж удома, копійку вони поїхали піднімати цілину Північного Казахстану. Там, у бараку радгоспу «Індустріальний», я і народилася 1 лютого 1960–го. Найбільше запам’ятався тамтешній різкоконтинентальний клімат: літом — виснажлива спека, взимку неймовірні холоди.

Через шість років ми повернулися в рідні краї, бо тато був затятим українським патріотом і дуже не хотів, аби я навчалася грамоти в російській школі. З пізніших розповідей стало відомо, що він ще підлітком виконував завдання підпільників ОУН й одного разу попався енкаведистам iз повстанськими листівками. Уник розправи лише завдяки своєму дуже юному вікові. В часи горбачовської перебудови батько почав активно виступати за незалежність України та відродження греко–католицької церкви. За ним спецслужби вели постійне спостереження, збирали компромат, і навіть начальник районного відділу КДБ, погрожуючи ув’язненням, викликав на профілактичну бесіду.

Тато працював на автокрані й віддавна хворів. Тривалий час лікував папіломатоз, а потім швидко «згорів» від раку горла. Останні два тижні не вставав iз ліжка. Мама казала, що тоді він щоранку пробуджувався, хрестився, дякував Богові, що він ще живе, і просив продовжити земне існування хоча б до наступного дня. Я ж молила Всевишнього, аби дав можливість усім нам ще зустріти Великдень. Так і сталося. Відсвяткували Воскресіння Христове, вшанували провідну неділю, а в понеділок батько віддав Богові душу.

Усе життя він багато й важко працював. Гроші йому давалися нелегко, тому був дуже ощадливий. Перебуваючи на пенсії, тримав удома велику ферму нутрій — бувало, до двох сотень особин. Вторговані за м’ясо і шкірки гроші десь складав. Де і яку суму — ніхто не знав. Коли він зліг і почав втрачати голос, я намагалася в нього довідатися про заощаджені гроші, проте батько уникав відповіді. Одного разу він вийняв з–під подушки невеличку пачку по 20 гривень і віддав мені.

Після похорону тітка, його сестра, сказала, що тато якось проговорився, що сховав гроші в комині чи біля нього. Ми з сином Богданом ретельно по кілька разів простукали кожну цеглину, проте нічого не знайшли. Згодом довкола цієї загадки та пошуків домової книги й почалися творитися дивні речі.

«Сказав, аби його нічних відвідин не боялися»

— Уперше батько наснився мамі на дев’ятий день, коли його не стало, з суботи на неділю, тобто після поминальної служби Божої, — продовжує пані Люба. — Почуті про це від матері розповіді я передаю слово в слово, як на духу. Отже, вже в першому сні мама почала його сварити: «Де ти подів домову книгу — шукаємо й ніде не можемо знайти? Любі ж треба переоформляти хату, а книги немає». Небіжчик у відповідь: «Зайди в комору, знайди мішок із кукурудзою, підніми його і там побачиш».

Прокинувшись уранці і не ймучи віри, мама пішла в комору, відсунула мішок і спершу очам своїм не повірила — на підлозі лежала трохи потерта, але ціла–цілісінька домова книга. Знайти її без підказки було неможливо. Після такої оказії мама зателефонувала мені й попросила обов’язково комусь у неї ночувати, бо поночі вона боїться залишатися сама. Ми по черзі з сином, як темніло, приходили до її хати.

Відтоді й до сорока днів тато снився дуже часто. Вдруге мама сказала йому: «Домову книгу ми знайшли, а де ти гроші подів?». Він лише промовив: «Знайдете. Богдан знайде». Це мій син. І зник.

Третього разу відбувся такий діалог. «Бульбу ви на моєму городі вже посадили?» — запитує тато. «Люба посадила, — каже мама. — А ти там як?». — «Мені тепер добре, а спершу було погано, поки не покаявся за свої земні гріхи і не відбув покарання». — «А перед ким ти каявся?» — «Перед Господом Богом. Аби ти бачила, який він величний!». А ще тато сказав, аби його нічних відвідин не боялися — нічого поганого він нікому не зробить. Розвиднялося. Мама розплющила очі — і тут, розповіла мені згодом, ніби якийсь вітерець по хаті шуснув.

Наступний його «прихід» став найрезонанснішим. Він метушливо сказав, що мусить негайно йти, бо яму на цвинтарі залишив відкритою. І швидко додав: «Хочу тобі сказати, що гроші я закопав під яблунею «білий налив». Бери рискаль і йди відкопуй. Те місце дротиною позначене». Від цих слів у мами, коли вона прокинулася, мороз по шкірі прокотився.

Уранці мій син Богдан узявся за лопату. Через деякий час я почула в телефонній трубці його схвильований голос:

— Мамо, там справді закопані гроші. Я їх знайшов.

Як з’ясувалося, на тому місці син викопав тріснуту 650–грамову скляну банку, в якій лежали загорнуті в целофан доларові купюри і три чеки, котрі засвідчували обмін гривень на валюту в одній із тлумацьких банківських установ. Між іншим, я ще раніше кілька разів, ідучи повз яблуню, зашпортувалася об цей дріт, але й гадки не мала, що це — умовне позначення батькової схованки.

Через кілька днів після валютної знахідки тато приснився вчергове й відразу запитав: «Гроші знайшли?». — «Знайшли». — «Є ще гривні закопані. І то немало», — повідомив він те, про що ми й так здогадувалися. «Де саме?» — з притиском вигукнула мама. «Не кричи на мене», — мовив і зник.

Про гривні він більше ніколи розмову не заводив. Казав, що бачився на тому світі зі своєю сестрою Надією, котра померла через півроку після нього. Ще дякував внукові Андрійкові, котрий приїхав з Англії, за те, що приходив помолитися на його могилу. Маємо надію, що, може, й гривнева таємниця з татовою допомогою якось розкриється, хоча він тепер сниться зрідка і не так виразно, як було на перших порах.

«Блаженної пам’яті Зеник подав нам сигнал»

Коли ми попрощалися з пані Любою, до розмови приєднався Зеновій Завидовський. «Ми з небіжчиком були давно знайомі, коли він ще працював у Міжколгоспбуді, і мали багато спільного, — каже він. — Передусім нас об’єднували патріотичні й духовні цінності, наші чарівні українські пісні. Він мав чудовий голос і співав у церковному хорі, був активним учасником вертепів, які ми почали відроджувати ще перед розпадом СРСР у Тлумачі й навколишніх селах. Можливо, саме сплеск побожності, помітний в останні роки його життя, визначив цю особливу місію, так би мовити, зв’язкового між цим і тим світом. Вочевидь, блаженної пам’яті Зеник (зменшувальне від Зеновій. — Авт.) у такий спосіб подав нам сигнал про те, що за межею фізичного існування є інший світ, і за все, що людина робить упродовж свідомого земного життя — добре і зле, — там доведеться відповідати. У буденних справах нам здається, що Господь Бог — це щось незбагненно високе й далеке, що він не може перейматися проблемами кожної окремо взятої людської істоти. Аж ні, ніхто не уникне тієї миті, коли перед ним за все доведеться звітувати. Принаймні, проаналізувавши появу Зеника у сні своїй дружині і підказки, що матеріалізувалися, я дійшов саме такого висновку».