Право та безправ’я

21 вересня 1993 року президент Росії Борис Єльцин видав указ про розпуск парламенту та проведення нових виборів. Законодавці визнали указ неконституційним й ухвалили так само неконституційне рішення про зняття Єльцина з посади. Через кілька днів прихильники опозиції атакували будівлі московської мерії та телестанції «Останкіно». У відповідь було зроблено кілька танкових пострілів по «Білому дому» — будівлі Держдуми РФ, після чого бунтівні депутати припинили опір. Водночас уся центральна влада Росії виступала єдиним фронтом у протистоянні з автономними республіками Татарстаном та Чечнею (які не підписали 31 березня 1992 року Федеративний Договір). Конфлікт із Чечнею призвів до бойових дій, а щодо Татарстану Кремль розв’язав війну економічну. Зокрема, російські відомства припинили закупівлю татарської нафти, автономія зазнавала величезних збитків, однак домагалася більшого в порівнянні з наданим Москвою суверенітету. На цьому тлі в лютому 1994 року Татарстану вдалося укласти договір про взаємне делегування повноважень, який на рівних підписали президент автономії Шаймієв та президент Російської Федерації Єльцин.

22 вересня 1709 року помер гетьман Іван Мазепа. Згадуючи сьогодні цього достойника, маємо пам’ятати й вичерпні характеристики, дані ним свого часу загарбницькій політиці Росії, зокрема, в листі до Івана Скоропадського від 30 жовтня 1708 року: «...Ми, гетьман, бачачи Вітчизну нашу Малоросійську, що приходить до крайньої згуби, коли ворожа нам здавна сила московська те, що поклала була від багатьох літ при всезлобному своєму намірі, тепер почала досягати із занепадом останніх прав та вольностей наших, коли без жодного з нами погодження почала забирати малоросійські городИ в своє посідання, людей наших, пограбованих і до кінця знищених, із них повиганявши, а своїми військами осаджувати...».

22 вересня 1937 року в головній совєтській газеті «Правда» з’явилася стаття, спрямована проти «націоналізму» в Бурят–Монголії. В тому ж місяці цій статті передували виступи в «Правді», спрямовані проти «українських націоналістів» в обкомі Вінниці (2 вересня), проти «узбецьких націоналістів» (3 вересня), знову проти «українського націоналізму» (5 вересня), знову проти «узбецького націоналізму» (6 вересня), проти націоналізму в Бурят–Монгольському обкомі (7 вересня). 8 вересня «Правда» вміщує покаянного листа бюро ЦК КП(б) Узбекистану, а 9 вересня атакує вже Карельський обком. А далі «Правда» продовжувала боротьбу проти різношерстих «націоналізмів» — таджицького (10 вересня), знову карельського (11 вересня), знову таджицького (12 вересня), киргизького (13 вересня), знову карельського (14 вересня), башкирського (17 вересня), знову бурят–монгольського (18 вересня), знову киргизького (20 вересня), казахського (21 вересня). Завершився місяць нападками на націоналістів у Дагестані та в українських музеях (25 вересня) і у Вірменії (28 вересня). Чим закінчувалася така партійна критика в 1937 році, можна не пояснювати. Верхівка ВКП(б) вочевидь заповзялася виконувати останню волю царя Олександра ІІ, який у своєму заповіті 1876 року відзначив: «Могутність Росії ґрунтується на єдності держави, а тому все, що може схилятися до порушення цієї єдності і до відокремленого розвитку народностей, є для неї згубним і не може бути дозволеним».

24 вересня 1802 року після погрози голови Комісії з укладання законів графа П. Завадовського, прийнявши отруту, вкоротив собі віку Олександр Радіщев. Ув’язнений у червні 1790 року в Петропавлівській фортеці за надруковану книгу «Подорож із Петербурга до Москви», засуджений до страти, заміненої десятьма роками заслання до Сибіру, переведений 1796 року на проживання в батьківське село Нємцово під суворим наглядом поліції, Радіщев отримав повну свободу лише в березні 1801 року. В згаданій Комісії він займався проектами законодавчих реформ, наполягаючи, зокрема, на скасуванні кріпацтва, станових привілеїв та тілесних покарань, що й викликало гнів графа Завадовського, який пригрозив вільнодумцю «новим Сибіром». Власне, це все, що й досі здатна протиставити російська влада (та й не лише російська) вільнодумству своїх підданих. До речі, традиція заслання до Сибіру була започаткована також у вересні — відповідний указ цар Федір Олексійович видав 20 вересня 1691 року.

Далі буде.