«Навіть ворогові не побажаю бути сватом Генпрокурора»

«Санта–Барбара» по–дніпропетровськи

Коли ж чоловікові надали слово, почуте з його вуст вразило присутніх ще більше. Адже це, виявилося, був сват... колишнього Генерального прокурора України (у середині 90–х років) Григорія Ворсінова, який пішов з життя ще наприкінці 2005–го. Як потім розповів мені 86–річний Євген Троїцький, з Ворсіновим його родину доля звела випадково. Всередині 80–х його єдиного сина Сергія перевели по службі з Луганська до лінійного відділу міліції в аеропорту «Дніпропетровськ». Незабаром до міста на Дніпрі слідом за сином перебралися й батьки. Тут придбали у доволі престижному районі стару садибу, на місці якої вибудували добротний як на ті часи новий будинок. При цьому і будівництво, і право власності на будівлю оформили на сина, який у 1997 році все це подарує своїй матері на підставі договору дарування.

Коли ж Сергій, якому на той час виповнилося 29 років, вирішив одружитися, то дружину, доньку Ворсінова, на той час ще прокурора Дніпропетровська, привів уже до повністю нової оселі, де стали мешкати разом з батьками.

Однак цей шлюб виявився навдивовижу швидкоплинним. Буквально через пару місяців невістка повернулася до своїх батьків, які продовжували виховувати її доньку від першого шлюбу. А менше ніж через дев’ять місяців шлюб було розірвано офіційно. Сам Євген Вікторович жодної провини свого сина у цьому не вбачає і твердо переконаний, що головною причиною всього, що сталося, слід вважати поведінку невістки.

Однак через три роки все несподівано повертається на круги своя. Сергій Троїцький... повторно реєструє шлюб зі своєю колишньою дружиною, з якою знову живуть разом iз його батьками.

Здавалося б, цього разу в усіх все стало складатися якнайкраще. Ворсінов на той час вже очолював прокуратуру Дніпропетровської області, а коли Павло Лазаренко став Прем’єр–міністром, то слідом за ним у 1995 році підтягнувся до Києва і Григорій Трохимович, якого було призначено Генеральним прокурором України.

Так само успішно складалася кар’єра і в Сергія Троїцького. Перспективний офіцер міліції закінчив академію Міністерства внутрішніх справ України в Києві і, зрештою, дослужився до посади заступника начальника Управління Державтоінспекції України у Дніпропетровській області. А в 2000 році у них з дружиною народився син.

Проте у подружньому житті Сергію Троїцькому знову не пощастило. 28 листопада 2003 року він розриває шлюб зі своєю дружиною вже вдруге. І цього ж дня Сергія Євгеновича... звільняють iз посади. До вислуги йому не вистачало ще два роки. Його знову колишня дружина через кілька днів перебирається на постійне місце проживання до російського Геленджика. Як стверджує Євген Вікторович, це розлучення пройшло без жодних майнових спорів, хоча добра екс–невістка вивезла з собою все, що забажала. Більше того, Сергій Троїцький підписав зі своєю двічі колишньою дружиною посвідчену нотаріально угоду, у якій, зокрема, зазначено, що він їй передає гроші у сумі 280 тисяч гривень (на ті часи еквівалент 50 тисячам доларів США), а жінка, у свою чергу, зобов’язується не претендувати на домоволодіння та майно у будинку, земельну ділянку і навіть двох собак порід московська сторожова та бішон болончастий, використати необхідну частину грошей, одержаних від гр. Троїцького С. Є., на утримання та виховання їхнього сина, а також не порушувати виконавче прова­дження зі стягнення аліментів тощо...

«Собача справа» полковника міліції

Після звільнення з посади Сергій Троїцький відразу написав рапорт про своє бажання і надалi працювати в органах внутрішніх справ. Але цей документ десь... зник на цілих сім місяців. Євген Троїцький ні на йоту не сумнівається, що проблеми з роботою у його сина — справа рук Григорія Ворсінова, який на той час хоч і обіймав посаду радника в облдержадміністрації, але у Дніпропетровську залишався людиною доволі впливовою. За твердженням чоловіка, двічі колишній сват, коли знову стало йтися до розлучення дітей, відверто обіцяв на Сергія повішати всіх собак. Чи справді саме так висловлювався екс–Генпрокурор, звісно, невідомо. Але щодо собак це згодом підтвердилося у прямому розумінні. Причому ще напередодні розлучення Троїцького з дружиною. Спершу у Жовтневому райвідділі внутрішніх справ Дніпропетровська стосовно заступника начальника обласної ДАІ складають адміністративний матеріал iз приводу того, що він... відстрілював собак на території школи, розташованої поруч з його оселею. Однак суд достатніх підстав для цього не знайшов і провадження по цій справі припинив. Що характерно, на Феміду навіть не вплинуло те, що полковник міліції провину у відстрілюванні псів... взяв на себе, пізніше пояснивши логіку своїх дій в офіційній заяві: «08.08.2003 я був запрошений до Управління внутрішньої безпеки, керівник якого мені пояснив, що є наказ про моє звільнення за статтею, що зараз у моєму службовому кабінеті його співробітниками проводиться обшук, і якщо я не візьму на себе собак, то у моєму кабінеті обов’язково знайдуть щось заборонене».

А буквально через місяць проти Сергія Троїцького у прокуратурі того ж Жовтневого району порушують вже кримінальну справу. Знову в зв’язку з тим самим немовби відстрілюванням собак. Тільки шиють полковнику міліції вже хуліганство. Хто у районній прокуратурі поставив свій підпис під цією постановою, невідомо дотепер. Не відразу дізнався про неї і сам Сергій Троїцький. А коли дізнався, оскаржив постанову в Жовтневому райсуді, який її скасував, зокрема зазначивши, що цю кримінальну справу порушили на 9 днів раніше до того, як з міліції надійшов відповідний рапорт. Окрім того, знайшлося алібі не менш переконливе — у той час, коли Сергій Троїцький начебто застрелив бідолашного пса, він перебував кілометрів за 200 від Дніпропетровська на місці дорожньо–транспортної пригоди. Апеляційний суд вищезгадану постанову суду першої інстанції залишив у силі, а з районної прокуратури офіційно зізналися у своїй неправоті: «Ваша причетність до скоєння хуліганських дій не знайшла свого підтвердження».

«Ми боїмося за життя нашого сина»

Батьки Сергія Троїцького вже з приводу цього хай і неоковирного, але все ж «першого дзвіночка» стурбувалися сповна. Євген Вікторович і до прокурорів, і до Президента, і до Прем’єр–міністра — до всіх можливих інстанцій відправляє листи тривоги: «На даний час загроза вбивства, особливо стосовно нашого сина, стала реальною до виконання як ніколи ...», «Ворсінов Г. Т. заявив особисто йому і нам, що наша сім’я буде знищена повністю у випадку розірвання шлюбу з прийомною донькою, сина спершу виженуть iз міліції, а потім посадять». Але всі ці листи відправлялися на реагування до ... Дніпропетровської області.

Окрім того, Сергій Троїцький не міг змиритися з тим, що його позбавляють можливості спілкуватися з єдиною дитиною. Тільки у 2004 році він побував у Геленджику разів шість. Того ж року колишня дружина полковника міліції звертається до Жовтневого райсуду Дніпропетровська з позовною заявою «Про визначення місця проживання дитини», яку було задоволено на її користь 3 лютого 2006 року. Незадовго до цього, 8 грудня 2005 року, Дніпропетровськ попрощався з Григорієм Ворсіновим ...

Сміття з хати

Ще за два дні до програного суду за дитину Сергій Троїцький вдається до відчайдушного кроку — він підписує договір з ТОВ «Дніпро–медіа» на розміщення статті у газеті «Комсомольская правда–Днепр», результатом якого стала сенсаційна публікація під заголовком «Прокурор страхав рідних тюрмою». І хоч автор сховався за псевдонімом, ні в кого не виникло сумнівів, звідки тут ноги ростуть. Звісно ж, від двічі колишнього зятя Ворсінова. Сміття з хати екс–Генпрокурора України було винесене сповна. Бо дотепер тільки наближені люди мали уяву про перипетії родинного життя Григорія Трохимовича.

У відповідь через деякий час з’являється звернення колективу прокуратури Дніпропетровської області до українських ЗМІ, під яким немовби підписалися 120 співробітників. «В образливому тоні він (автор публікації в «КП». — Авт.) написав про людину, яка вже мертва і не може захистити свої честь і гідність самостійно, — зазначається у «спільній думці» прокурорських колег. — Повідомляє читачам подробиці особистого життя Григорія Трохимовича, посилаючись на дані, отримані від такого собі Сергія Троїцького — колишнього зятя покійного, з яким у родини Ворсінових давній конфлікт, спричинений розлученням дочки... Таким чином, нехтуючи не тільки діючим законодавством, а й людською мораллю, автор статті грубо втручається в особисте життя Ворсінова і його родини, дає оцінку його вчинкам, принижує і ображає, заявляючи про «фізичну ущербність, яка переродилася у духовну». При цьому автори листа, як і личить правникам, посилаються на норми законодавства, на їхню думку, цією публікацією порушені. Це стаття 32 Конституції України («Ніхто не може зазнати втручання в його особисте і сімейне життя...») і чомусь стаття 296 Цивільного Кодексу. Щодо останньої прокурорські посилаються на пункт про те, що «використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою»). Тобто переплутали грішне з праведним. Адже у вищезгаданому пункті йдеться про твори художні, але не газетну публікацію, де ім’я фізичної особи не використовується, а називається прямим текстом. Отож такі посилання на норми закону явно здавалися притягнутими за вуха. Але це був тільки початок.

Юридичні дива

Тим часом у контрнаступ переходить і двічі колишня дружина полковника міліції Троїцького. 13 грудня 2006 року до Жовтневого райсуду Дніпропетровська надходить її позовна заява «Про визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння, визнання частково недійсною оборудки — договору дарування, визнання недійсним договору купівлі–продажу...». Суддя Фелікс Маймур відкриває провадження і того ж місяця накладає на оселю Троїцьких... арешт, до речі, не знятий дотепер. Однак цей служитель Феміди не звернув увагу на одну важливу обставину. Позовну заяву було подано за довіреністю без... підпису довірителя, печатки нотаріуса і з правом представництва в... «усіх судах судової системи Російської Федерації».

Геть збентежене таким перебігом подій подружжя пенсіонерів Троїцьких разом зі ще однією відповідачкою по цій цивільній справі Іриною Гайшун звертаються до Апеляційного суду Дніпропетровської області із заявою про визнання їх потерпілими та визнання рішень судді Маймура навмисними та незаконними, але отримують відмову в її задоволенні. Потім цю постанову оскаржили вже у Верховному Суді України. Але й там сталося щось незбагненне. З Верховного Суду двічі надсилають ухвалу про витребування щонайменше сумнівної цивільної справи, однак в Апеляційному суді Дніпропетровської області на це... не реагують. І що ж далі? Так і не дочекавшись матеріалів справи з Дніпропетровська, у Верховному Суді ні з того ні з сього приймають ухвалу про відхилення касаційної скарги. Ще незбагненніше — з матеріалів справи ... зникають у невідомому напрямі долучені доповнення на 102 (!) листах.

Вішання «всіх собак»

Але що може бути милішим для прокурорських за Кримінальний кодекс? Ретельно його простудіювавши, вони все ж знайшли відповідну статтю для Сергія Троїцького у прив’язці саме до вищезгадуваної публікації в «Комсомольской правдє». Це стаття 182 КК, яка передбачає відповідальність за порушення недоторканості приватного життя. Сергій Троїцький звертається із запитом до столичного науково–дослідного інституту судових експертиз, експерти якого роблять висновок про те, що його діяння не мають ознак такого злочину. У відповідь прокуратура робить справжній хід конем. Проти Сергія Троїцького порушують кримінальну справу вже за статтею 168 КК, яка передбачає відповідальність за розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя (удочерителя), що немовби мало місце у вищезгаданій публікації «Комсомольской правди». Як змогли прокурорські дізнатися про волю вже покійного удочерителя, залишається тільки здогадуватися. Ще вражаючіше — кримінальну справу за статтею 168 порушили аж у ... 2009 році, тобто через три роки після виходу скандальної газетної публікації.

— Сам Григорій Трохимович цього не тільки ніколи не приховував, а, навпаки, пишався, що виховав свою прийомну доньку, — запевняє Євген Вікторович Троїцький. — Та й сам я про цю «таємницю» куди тільки не писав.

Але вже ніщо не могло зупинити маховик «вішання всіх собак» на колишнього одного з високопоставлених керівників обласної ДАІ. У тому ж 2006 році навіть закриту було вищезгадувану «собачу» кримінальну справу витягли з шухляди, щоправда, повторно її порушили вже згідно з п. 1 статті 299 КК («Жорстоке поводження з тваринами»). Але навіть у декілька заходів тут у прокурорських все провалилося. Усі ці кримінальні справи, як і ще дві (за статтями 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем» та 164 «Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей»), зрештою, було скасовано Генеральною прокуратурою.

Саме з аліментами виникла ще одна анекдотична колізія. Як уже було зазначено вище, колишня дружина Сергія Троїцького при розлученні письмово поклялася, що посвідчено нотаріально, не порушувати виконавче прова­дження на стягнення аліментів. І хоч «аліментна» кримінальна справа зрештою розвалилася, в порядку цивільного судочинства Жовтневий райсуд усе ж вишукав підстави для того, щоб нині Сергій Троїцький аліменти сплачував.

— Оціночна вартість нашого будинку у 2003 році складала 142 тисячі гривень, а Сергій сплатив своїй колишній дружині 270 тисяч, — не може збагнути Євген Вікторович Троїцький. — Та й щодо аліментів вона письмово зобов’язалася ніяких претензій не пред’являти. Бо кошти для цього мій син дав наперед, причому у незрівнянно більшій сумі, аніж мало бути. Але суд у цивільному порядку все одно присудив ці аліменти виплачувати, що я й роблю нині зі своєї пенсії, бо син перебуває невідомо де для мене у... розшуку.

І один у полі воїн?

Сама ж судова епопея для подружжя пенсіонерів — ветеранів війни розтягнулася на довгі роки. Після того, як половину прибудови відвоювати не вдалося, колишня невістка стала й взагалі претендувати на половину будинку всупереч усім своїм вищезгаданим нотаріально посвідченим обіцянкам. Пенсіонери Троїцькі продовжували ходити до суду, немов додому. Вже сім суддів розглядали справи за позовами колишньої невістки. А один з них, Артем Брага, нині пішов «по другому колу». Зрештою, Ніна Йосипівна не витримала... У квітні цього року жінка пішла з життя добровільно — свідомо взялася руками за оголений електричний дрот. При цьому залишила передсмертну записку, у якій, зокрема, написала: «Прошу у моїй смерті нікого не звинувачувати — я сама собі обрала цей шлях... Кого я проклинаю, так це родину Ворсінових і деяких співробітників обласної дніпропетровської прокуратури, які довели мене і всю мою родину до такої ситуації».

А Євген Троїцький, який пересувається з великими труднощами, опираючись на палицю, тепер з усіх сил намагається доводити, що й один у полі воїн. На останнє судове засідання ні позивачка, ні її представник не з’явилися. Отож у слуханні оголошено перерву до 1 жовтня. Цього дня Євген Троїцький знову з великими труднощами підніметься на другий поверх будівлі суду і знову намагатиметься доводити, що їхня родина ні в чому не винна.

Це саме він намагається довести, оббиваючи пороги високих столичних інстанцій.

— На початку вересня я навіть потрапив на прийом до Льовочкіна (керівник Адміністрації Президента України. — Авт.), — розповідає Євген Вікторович. — Прийняв мене його заступник. Коли йому все розповів, то він не повірив своїм вухам. Але ж я не можу всі документи до Києва довезти — їх, мабуть, набереться кілограмів 200. І Генпрокурор мав мене прийняти, але цього я так і не дочекався. А так хотів йому повідомити, що ще у 2006 році мій син звернувся до прокуратури з проханням забезпечити йому захист, оскільки вже тоді боявся за своє життя. Відповіді чекаємо дотепер. Навпаки, після цього не стало життя нашій родині. Повірте, навіть ворогові не побажаю бути сватом Генпрокурора.