Символи і побут

Об’явився другий посмертний роман Василя Кожелянка — «Діти застою» (Чернівці: Книга–ХХІ). Кажуть, ще за кілька років до відходу автор передав рукопис літературознавцеві Олександру Бойченку на редагування. Але з публікацією не поспішав, бо цей текст мусив постати концептуально новим до всього, раніше написаного Кожелянком.

Задовго перед тим згадуваний О.Бойченко в інтерв’ю з В.Кожелянком спитав, чи не має той наміру перейти з жанрової прози на психологічну: «У сучасному літературному поїзді ти демонстративно зайняв місце у загальному вагоні. Невже немає якихось «прустівсько–джойсівських» амбіцій?». На що класик сучасного літературно–політичного анекдоту відповів: «Амбіції є, але радше павичевсько–пелевинські чи ак­сьоновсько–орвелівські» (Потяг 76. — 2002, №1). Власне, останні твори В.Кожелянка — «Тероріум», «Срібний павук» та «Ефіопська Січ» — є спробами вийти за межі традиції Котляревського. Але травестійне тяжіння не відпускало.

Висмикнути себе із жанрового полону письменник спробував на реалістичних теренах: відтворити історію знекровленого радянським застоєм покоління. Та на шляху до амбіційних орієнтирів це, здається, була стратегічна помилка, адже означені ним самим літературні зразки ґрунтуються не на натуралістичному, а на модельному реалізмі. Мабуть, цей модельний реалізм — в якому Кожелянко сягнув майстерності, — його конкретно дістав: прагнув за будь–яку ціну виборсатися з колії. Що ж вийшло?

З одного боку, «Діти застою» нагадують Чорногузову соціальну комедію «Аристократ із Вапнярки»; з іншого — квазіщоденник Ліни Костенко «Записки самашедшего» (і так само Кожелянків роман завершується розпачем: «Помаранчева казка закінчилась»). На противагу двом згаданим творам, у «Дітях застою» є головний винахід Шекспіра — психологічна зміна характеру головного персонажу під тиском подій. Спостерігаємо, як романний герой Панько Людинюк (читай, «подібний до людини») поволі перетворюється з лінькуватого побутового пролетаря на особистість, що не бажає коритися стадному інстинктові.

Спочатку було, як у всіх: «Азербайджанське вино «Аг­дам», підсилене технічним спиртом». А також «бурхливе інтимне, культурно кажучи, життя». Авжеж, між цими заняттями читав книжки — хто їх тоді не читав? Та спровоковані читанням думки про вічне повсякчас тонули у застійному болоті перманентного дефіциту: «Вічність закінчується з виникненням першої ж матеріальної скрути». Спробував був зайнятися політикою, але швидко охолов: нелегальні її терени надійно пильнувала Контора, легальні ж ніяк не приваблювали: «Низові осередки, посполиті партійці, члени, коротше кажучи».

Відтак, перетворюється на відстороненого спостерігача, що починає усвідомлювати суть речей. Ось діалог Людинюка з апологетом застою:

«—Люди люблять застій, бо тоді жити добре, а головне — є впевненість у завтрашньому дні. Тобто ти твердо знаєш, що завтра, незважаючи на жодні підступи імперіалізму, буде пиво і футбол.

— Паршиве пиво і слабенький футбол.

— То байка. Так, наш чоловік не знав смаку гайнекена чи туборга, а київське «Динамо» вигравало європейський кубок раз на десять років. Але він знав, що так буде завжди».

Постійне відчуття й підсвідоме прийняття отого «завжди», за Кожелянком, — тавро усього «втраченого» покоління 1980–х, «дітей застою». Головна хвороба покоління — амнезія, забуття історії й небажання знати, звідки «пішла єсть» сучасна влада. Вірус застою спричинився до глибокого анабіозу, з якого покоління «вісімдесятників» так до ладу і не вийшло. Здається, це чи не єдиний сучасний роман, що наголосив на цьому. Й тому «Дітям застою» роковано увійти до новітньої хрестоматії. І в цьому сенсі — це «новий» Кожелянко.

Але під формальним оглядом — той самий, упізнаваний й любимий читачем: «Філософський твір iз використанням — для більшого магічного ефекту — сакральної праслав’янської лексики, яку тепер числять по відомству мата». Так само щедро пересипано текст промовистими іменами a la Чехов: «Капітан Циклопов... Митро Петроградов... Макар Пістолєтов... Муса Хамхуєв... Арбурел Нобелюк... Рядовий енкаведе Льонька Навозов, колишній студент–філолог емґеу». Подібно і з топографією, що нагадує Ірванцеве «Рівне/Ровно» (чи, радше, О.Ірванець був уважним читачем В.Кожелянка?): події відбуваються в містечку, де головна вулиця носить ім’я радянського терориста Кузнєцова, а решта, наприклад, така: «На перехресті провулка Першої річниці референдуму за незалежність і тупика Богдана Хмельницького».

Власне, й у всіх попередніх творах Василь Кожелянко намагався висмикнути читача з анабіозу історичним анекдотом. Цього разу — за допомоги романізованої автобіографії. Люстрації, про яку нині багато говорять, досі не сталося. Та й чи можлива вона, коли не відбулося Нюрнберґу–2 і нинішнім комуністам досі подають руку й надають телеефіри? Кожелянко попереджав: «Неправильна інтерпретація символу має корозійний вплив на дійсність».