«Нормальна демонстрація». Визначення, яке вжив письменник і громадський діяч Борис Акунін (Григорій Чхартішвілі), якнайкраще підходить до суботнього мітингу російської опозиції. Тих запалу, драйву й відчуття радісного подиву («ух ти, як нас багато! Ми єдині, а значить, справді можемо змінити цю країну!» тощо), які витали у наелектризованому незвичністю ситуації передвиборчому повітрі Москви під час перших акцій на Болотній площі та проспекті Сахарова в грудні минулого року, вже не було. Можливо, тому багато хто з учасників мітингу, судячи з відгуків у соціальних мережах, повернувся з чергового «Маршу мільйонів» із відчуттям певного розчарування. Аж тепер усвідомивши, наскільки серйозними були прогнози експертів–реалістів, котрі оцінювали перші за багато років масові акції опозиції як лише початок потужного протестного руху. Якому належить пройти довгий шлях, перш ніж Росія позбавиться означення «путінська».
Червона інфекція лівизни
Заплановані акції опозиції 15 вересня відбулися в багатьох містах Росії, проте справді численними був лише московський «Марш мільйонів». Хоча мільйонів, звісно, не назбиралося — за різними оцінками, у протестній ході взяло участь від 14 до 150 тисяч осіб. Менша цифра — дані МВС, більша — оцінка запального лідера «Лівого фронту» Сергія Удальцова. Журналісти нарахували 20–40 тисяч, при тому що учасників маршу було більше, ніж тих, хто залишився й на мітинг. Від попередніх акцій нинішню «демонстрацію» вирізняла більша кількість червоних прапорів — уперше до «Маршу мільйонів» приєдналися розчаровані пасивно–провладною позицією Геннадія Зюганова комуністи. Узагалі, як зазначає російська преса, мітинговий рух потроху сповзає «вліво» — на відміну від дещо аморфних, з огляду на віддаленість наступних виборів, політичних гасел правої опозиції, «ліві» соціальні вимоги виглядають значно конкретнішими.
Ще одна відмінність нинішньої акції — надмірна затягнутість. Влада дозволила як ніколи тривалий протест: із 14:00 до 22:00. При тому, що жвавим мітинг можна було назвати лише впродовж перших півтори години, коли виступали провідні спікери (Олексій Навальний, Борис Нємцов, щойно позбавлений Держдумою мандата народного депутата відставний полковник КДБ і член партії «Справедлива Росія» Геннадій Гудков тощо). Надалі зі сцени позмінно лунали опозиційні пісні та промови різноманітних активістів, яким «є що сказати». Тож після ухвалення резолюції площа фактично спорожніла, а до 21–ї мітингувати залишилося якихось дві сотні осіб.
Загалом, як зазначає газета «Коммєрсант», суботня акція показала: за той час, що минув із парламентських виборів кінця 2011 року, громадяни все менше підтримують вуличну форму протесту. Хоча мітингувати готові — аби було, за ким іти. А з цим проблеми. Попри наявність яскравих особистостей, конкретного лідера у російської опозиції так і немає. А можливо, ці лідери — як, скажімо, Олексій Навальний — просто занадто прагматичні для того, аби вже зараз, за 5–6 років до чергових виборів, вмикати опозиційну риторику на повну потужність. (А в романтично–«нарваного» «лівофронтівця» Удальцова, який і цього разу примудрився загриміти у поліцейський відділок, влаштувавши після завершення офіційно дозволеної акції окреме «опозиційне гуляння» бульварами, навряд чи є шанси стати лідером для широкого загалу).
Це ж просто будні якісь!
Власне, сам Навальний у своєму блозі це фактично підтвердив, вкотре нагадавши: на швидкі зміни політичної ситуації в Росії сподіватися не варто. «Відповідь на запитання, «скільки ще ми будемо мітингувати», дуже проста: до переможного кінця. Стільки, скільки знадобиться. Участь у загальних протестних акціях має стати постійним актом громадянської самоідентифікації. На роботу ходжу — підтримую свою сім’ю. В магазин ходжу — купую м’ясо для борщу. У перукарню ходжу — хочу пристойно виглядати. На мітинги ходжу — хочу нормального майбутнього для себе і своїх дітей», — сформулював Навальний план дій опозиційно налаштованого росіянина у записі під промовистим заголовком «Це робота». І нагадав, що «робота» опозиціонера полягає не лише в мітингах: є ще участь в агітаційних кампаніях опозиційних кандидатів на місцевих виборах, допомога політичним в’язням тощо. «Час працює на нас. Інформаційне середовище працює на нас. Зміни настроїв у суспільстві також працюють на нас. Треба тільки, щоб ми самі на нас попрацювали активніше», — підсумовує Олексій, який, окрім опозиційної діяльності, має чим зайнятися — як відомий юрист і член Ради директорів компанії «Аерофлот».
Цю позицію поділяє й Борис Акунін, констатуючи: «З одного боку, новизни (у масових опозиційних акціях. — Ред.) давно вже немає. У те, що в Путіна відкриються вуха і він почне поводитися інакше, ніхто більше не вірить. Мітингова стилістика себе вичерпала. Але правда і те, що людей прийшло не менше, ніж на демонстрації до «закручування гайок», а отже, арешти й обшуки нікого не злякали. Почався новий політичний сезон. Рух втратив ейфорію, але не ослабнув. Так, мітинги набридли, але потреба протестувати все одно змушує людей виходити. Опозиційні демонстрації перетворилися зі свята на будні опозиційної боротьби».
Але будні креативні — завдяки владі, яка своїми діями дає неабияку поживу народній творчості. Найпопулярнішими темами суботнього мітингу став вирок дівчатам із панк–гурту «Пуссі райот» та політ президента з червонокнижними стерхами. Чи не найбільше уваги привертала жінка в масці Путіна, з капелюхом у формі дельтаплана і плакатом: «Оставь надежду, всяк за мной летящий».