Напів'єдиний кандидат від влади Віктор Янукович отримував добро на балотування аж у Запоріжжі. Власне, якщо бути точним, цей дозвіл він одержав ще кілька місяців тому, коли лідери ПУКу (парламентсько-урядової коаліції) підписали заяву про висування «єдиного кандидата», якщо не раніше. Право «першої ночі», зрозуміло, одержала очолювана Януковичем Партія регіонів, яка у приміщенні будинку культури запорізького заводу «Дніпроспецсталь» проводила свій з'їзд. 620 делегатів форуму «регіоналів» одноголосно підтримали кандидатство свого лідера.

Позавчора свого кандидата у президенти висували і соціалісти. Ним, звісно ж, став Олександр Олександрович Мороз — незмінний лідер СПУ з часів її заснування. Висування Сан Санича стало головною метою і лейтмотивом 11-го з'їзду Соцпартії, що проходив у неділю в столичному Міжнародному центрі культури і мистецтв (він же — колишній Жовтневий палац). Найсвітліші соціалістичні уми України дали Олександру Олександровичу майже одноголосне благословення (із зареєстрованих 375 «за» проголосувало 372, однак ніхто не був «проти» і ніхто не «утримався»). У виступах делегатів тільки те й лунало, що Мороз — «найдостойніший на посаду Президента», «найбільш прохідний кандидат від опозиції»; висловлювалася майже впевненість у тому, що з наступної осені у нас «похолодає» (в сенсі — до влади прийде Мороз), що на наступному з'їзді у своїй президії соціалісти матимуть Президента тощо. Єдиний делегатський виступ, який видався адекватним поточній політичній ситуації, виголосив соціаліст Віктор Слиш. Він сказав, що Мороз справді був би найдостойнішим Президентом, але для того, щоб обійняти цю посаду, у нього мало підтримки населення. Через це пан Слиш запропонував три підходи: або зобов'язати кожного керівника осередку СПУ забезпечити 35% підтримки Мороза, або кампанією-2004 готуватися до парламентських виборів, або шукати союзників.

Позачерговий XXXVIII з'їзд Комуністичної партії України, скликаний у неділю в Українському домі з єдиною метою — висунути кандидатом у президенти першого секретаря ЦК КПУ Петра Симоненка, відбувся без зайвої помпи. Три сотні найдостойніших комуністів, переважно секретарів обкомів та райкомів партії, скромні два ряди президії і жодних матеріалів для журналістів. Складалося враження, що це звичайне робоче зібрання, а не епохальний позачерговий з'їзд, з якого колись «керівна і cпрямовуюча» стартує до перемоги.

«Скажіть, будь ласка, як пройти до Співочого поля?» — саме таке запитання протягом усього ранку минулої неділі найчастіше лунало на київських вулицях. Маршрутки, які їхали до зупинки «Музей ВВВ», буквально «тріщали по швах». По вулицях у напрямку Києво-Печерської лаври прямувало як ніколи багато людей. А ще — помаранчевий колір: він палахкотів усюди, немовби вказуючи шлях тим, хто шукав місце, де, за словами статечного дядечка з однієї з вищезгаданих маршруток, мала відбутися «подія, що увійде в історію як початок справжньої України». І хоча насправді до цієї події доведеться прожити ще щонайменше чотири дуже й дуже складних місяці, настрій у людей, які збиралися на Співочому полі, був такий піднесений, нібито Віктор Ющенко вже став Президентом. Насправді ж на великій галявині, по праву руку від якої виблискують банi стародавньої пам'ятки Руси-України, яка за іронією долі нині належить церкві з центром у чужій столиці, а по ліву — височіє монументальна жінка з мечем та щитом, котра символізує захисницю вже неіснуючої Радянської батьківщини, лідер «Нашої України» лише оголосив народові про те, що йде на президентські вибори. Іде не від партій і блоків (серед моря помаранчевих прапорів з великими літерами «ТАК!» і меншими — «Вірю Знаю Можемо» — не було жодного стяга з партійною символікою), а від народу.