Дорогу народному Президенту!

06.07.2004
Дорогу народному Президенту!

На Спiвочому полi нiде було яблуку впасти. (Фото Василя ГРИБА.)

      «Скажіть, будь ласка, як пройти до Співочого поля?» — саме таке запитання протягом усього ранку минулої неділі найчастіше лунало на київських вулицях. Маршрутки, які їхали до зупинки «Музей ВВВ», буквально «тріщали по швах». По вулицях у напрямку Києво-Печерської лаври прямувало як ніколи багато людей. А ще — помаранчевий колір: він палахкотів усюди, немовби вказуючи шлях тим, хто шукав місце, де, за словами статечного дядечка з однієї з вищезгаданих маршруток, мала відбутися «подія, що увійде в історію як початок справжньої України». І хоча насправді до цієї події доведеться прожити ще щонайменше чотири дуже й дуже складних місяці, настрій у людей, які збиралися на Співочому полі, був такий піднесений, нібито Віктор Ющенко вже став Президентом. Насправді ж на великій галявині, по праву руку від якої виблискують банi стародавньої пам'ятки Руси-України, яка за іронією долі нині належить церкві з центром у чужій столиці, а по ліву — височіє монументальна жінка з мечем та щитом, котра символізує захисницю вже неіснуючої Радянської батьківщини, лідер «Нашої України» лише оголосив народові про те, що йде на президентські вибори. Іде не від партій і блоків (серед моря помаранчевих прапорів з великими літерами «ТАК!» і меншими — «Вірю Знаю Можемо» — не було жодного стяга з партійною символікою), а від народу.

      І розмови, підслухані в натовпі всюдисущими журналістами (а як інакше, крім як пішовши «в народ», дізнаєшся найцікавіші подробиці? Наприклад, хто й скільки заплатив «масовці» за участь у мітингу, що насправді думають «маніфестанти» про промовців, які їм «щось втирають» зі сцени тощо), свідчили: так воно і є. Народний, себто, кандидат, на всі сто відсотків. Хіба могла б звичайна кримська, щиро російськомовна жіночка сказати: «Господи, как же я за него переживаю! Только б у него все получилось, у нас ведь одна надежда — на Ющенка!», не знаючи, що її хтось чує, крім такої ж кримчанки-подруги, якби справді не вірила тому Ющенкові? Хіба в дядечка років 75 у засмальцьованій сорочці, але з краваткою (урочиста ж подія, та ще й місто), із загрубілими від важкої праці руками, виблискували б на очах сльози, коли він під багатотисячне скандування «Ю-щен-ко!» тихо казав: «Помагай тобі, синку, Божа мати»? І вже точно не переповідали б одне одному вічно дотепні одесити із суто одеським акцентом якийсь неймовірно веселий анекдот про те, як одному провладному кандидатові втер носа Віктор Ющенко — «українєц, но какой єврєйскій ум, а?».

      А ще були сотні плакатів: «Одеса говорит: таки да, Ющенко!»; «Шахтеры с Ющенко!»; «Донбас (Крим, Кривий Ріг, Київ, Полтавщина, Херсонщина, Котелевський район, Бучаччина, Волинь тощо) за Ющенка!». Як і було обіцяно, до Києва з'їхалися представники всієї України, хоча й без перешкод не обійшлося — у деяких областях зупиняли автобуси, і, скажімо, з Тернопільщини вдалося вирватися тільки під загрозою перекрити залізничні колії. Але досить було побути серед цих людей, щоб переконатися: їм за любов до Ющенка ніхто не платив, ніхто їх туди не заганяв і не погрожував за неявку зняти частину зарплати — вони прийшли на Співоче поле самі. Бо просто люблять свого народного кандидата. Щиро кажучи, починаючи зі Співочого поля, протягом усього «ходіння до ЦВК» й мітингу під стінами будинку, де реєструють кандидатів у президенти, авторка цих рядків старанно намагалася уявити таке ж щире у своїх переконаннях і любові зібрання на підтримку, скажімо, Віктора Януковича. Не вийшло...

      Словом, що б там не було далі, а початок виборчої кампанії найрейтинговішого в народі кандидата виявився справді вдалим. Особливо на тлі нудних партійно-«одобрямсних» з'їздів Ющенкових конкурентів по боротьбі за найвищу державну посаду. Почалося все з невеличкого концерту. Після скандалу з «Фортом Буайяр», де команду Олександра Пономарьова не допустили до участі в шоу тільки через те, що однією з учасниць була Віталіна Ющенко, про те, кого з кандидатів у президенти підтримуватиме Сашко, здогадатися було не складно. Окрім Пономарьова, порадували виступом і культові «Воплі Відоплясова» (завжди аполітичний Олег Скрипка за кілька днів до того в одному з інтерв'ю зізнався, що збагнув: прийшов такий час, коли не висловити свою громадянську позицію «ВВ» просто не можуть). Давні шанувальники «Воплів» одразу впізнали пісню «Політичний рок», написану ще за часів перебудови й боротьби за незалежність. Принагідно ще одне спостереження, яке спало на думку вже потім, коли багатотисячна колона попрямувала до Центрвиборчкому: настрій у юрбі панував такий самий піднесений, як тоді, на початку 90-х...

      Після концерту на сцену вийшов Віктор Ющенко, дуже лаконічно й переконливо звернувся до людей із запевненнями, що «разом ми переможемо», й оголосив про те, що йде на вибори. Тричі поцілувавши прапор, В.Ю. отримав благословення священиків і попрямував до ЦВК, де головний розпорядник виборчих процесів в Україні Сергій Ківалов мав вручити йому довідку про те, що документи кандидата Ющенка прийняті й розпочався відлік п'ятиденного терміну, протягом якого Центрвиборчком повинен оголосити про реєстрацію (або нереєстрацію) претендента на президентство.

      Натовп, дивом не задушивши свого майбутнього Президента ще до того, як він офіційно став кандидатом, вишикувався в колону під умілим керівництвом нардепа Тараса Стецьківа та хлопців у оранжевих футболках «ТАК!» із беджиками «Охорона» і вирушив «у гості» до Ківалова. По дорозі співали стрілецьких пісень (старше покоління), читали нехороші написи на мурі святої Лаври (молодь) і час від часу весело скандували прізвище Ющенка. До речі, про написи варто зауважити окремо. Не полінувалася ж якась, пробачте, падлюка, розмалювати святиню нецензурщиною відповідної спрямованості тільки заради того, щоб попсувати настрій прихильникам Ющенка. Настрій, між іншим, зіпсувати не вдалося, сам Ющенко тієї гидоти і взагалі, мабуть, не читав, а пам'ятку спаскудили...

      Нарешті, по дорозі привітавши будівельників, які радо махали з висоти енного поверху якоїсь недобудованої висотки на вулиці Кутузова руками й помаранчевими — просто в тон мітингу — касками, й отримавши схвалення у вигляді піднятого вгору великого пальця від жіночок із тролейбусів, які терпляче чекали майже годину, доки пройде натовп, аби вирушити далі по маршруту, колона підійшла до площі Лесі Українки, де розташований будинок ЦВК. Віктор Ющенко зайшов у середину, а люди залишилися чекати його під стінами й слухати промовців, які зі сцени провели невеличкий мітинг. Причому протягом години з гаком, поки В.Ю. перебував у Центрвиборчкомі, народ усе підходив і підходив, так що під кінець усієї громади не могла вмістити не те що площа, а й прилеглі вулиці. Журналісти «України молодої» нарахували щонайменше тисяч 50 учасників, деякі депутати скромно називали цифру 40, із тих міркувань, що Співоче поле вміщує рівно 35, плюс іще кілька тисяч «не влізли» й стояли на алейках навколо. Однак на площі «заховатися» було нікуди, і стало чітко видно, що насправді людей таки більше. Зрештою, ми з Тарасом Стецьківим зійшлися на тому, що тисяч 50 — і не менше, «і хай тільки хто мені скаже, що стільки немає!» — обурювався Тарас.

      Ще одне враження від мітингу — несподівана трансформація завжди поміркованого і спокійного віце-спікера Олександра Зінченка. Якби років зо три тому хтось мені сказав, що лідер парламентської фракції СДПУ(о) й керівник наскрізь есдеківського телеканалу «Інтер» вестиме акцію на підтримку лідера «Нашої України», ба більше — першим заводитиме натовп у переможному скандуванні «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!», я б, м'яко кажучи, не повірила. Олександр Олексійович таки дуже змінився. І коли, розшифровуючи надписи на помаранчевих прапорах, Зінченко розповідав громаді про те, як в очах Віктора Ющенка світиться «Вірю» — в Бога, в батьків і в Україну», «Знаю» — як зробити Україну заможною і процвітаючою та як ми всі «Можемо» — 31 жовтня взяти участь у події, яка «в новітній історії порівнянна лише зі здобуттям незалежності у 1991 році», у щирість його запалу неможливо було не повірити.

      А потім із Центрвиборчкому нарешті вийшов довгоочікуваний народний Президент із довідкою про те, що його документи — заяву, анкету, декларацію про доходи, фото, програму, заяву про уповноважених осіб, автобіографію та документ, що засвідчує сплату застави у розмірі 500 тисяч гривень, — прийнято до розгляду. Поки Віктор Андрійович пробирався до сцени, слово знову взяв Тарас Стецьків, аби попередити владу й «центрвиборчкомівців», що в разі, якщо вони раптом надумають зняти Ющенка з реєстрації «під ЦВК прийде у десять разів більше людей», а якщо «випадково» неправильно порахують голоси — «тут стоятимуть мільйони!». А тим часом у вікні четвертого поверху Центральної виборчої комісії з'явився її голова Сергій Ківалов, який уважно вислухав і «обіцянки» Стецьківа, і подяки Віктора Ющенка всім, хто прийшов його підтримати. Відійшов від вікна Ківалов тільки тоді, коли люди на площі почали розходитися...

      А насамкінець — про неприємне. Тобто про провокації. Як розповідали свідки цього дійства, десь за годину до початку мітингу на площі Лесі Українки почали збиратися групки юнаків, схожих на петеушників, які тримали в руках однакові чорні пакети. У них, як з’ясувалося згодом, було повно пляшок із горілкою. На запитання знервованих депутатів, які слідкували за приготуваннями до мітингу, що вони тут роблять, підлітки розв'язним тоном відповідали щось на зразок «Расслабтесь! Мы здесь отдыхаем». Між них тусувалися й кілька людей у жовтих (не помаранчевих!) майках із надписами «Так! Ющенко!» — таких самих, як у провокаторів, які під «Українським домом» лякали комуністів нібито «ющенківськими» гаслами «Комуняку — на гілляку!». Згодом усі телеканали розповіли про те, що на мітингу за Ющенка обіцяли роздавати безкоштовну горілку. Однак і ця провокація «гавкнулася» — горілку в хлопців повідбирали й повикидали у смітники, а саму «братву» розігнали. Між іншим, така ж доля спіткала й намет із 40-градусною, який «хтось» спробував було розбити поблизу Співочого поля, — пильна «помаранчева» охорона швиденько витурила непроханих «спиртовиків», і дрібні капості так і не змогли завадити великому святу. Скільки ще їх буде до 31 жовтня — тих далеко не дрібних і значно серйозніших капостей...

 

Виступ Віктора Ющенка 4 липня 2004 року на Співочому полі

      Шановна громадо! Дорогі співвітчизники! Друзі мої!

      Сьогодні ми зібралися на схилах Дніпра з усієї України. Ми громадяни України і ми прагнемо змін.

      Нас об'єднала любов до України і тривога за її долю. Наша країна стоїть на межі між минулим і майбутнім. Ми зібралися тут, бо настав час вибору, який змінить наше життя.

      Сьогодні вся Україна, від Луганська до Львова, від Чернігова до Криму, вимагає змін.

      Прагнуть змін батьки і матері. Вони працювали весь свій вік, але сьогодні живуть у нестатках. Вони втратили свої заощадження, пенсії прирікають їх на бідність. На схилі літ наші батьки хочуть поваги і спокою. Вони їх заслужили!

      Прагнемо змін всі ми. Нам, громадянам України, остогидло виживати за постійного росту цін, без шансів на нормальне житло, без надії на медичну допомогу. Ми хочемо мати роботу і чесно працювати. Наш розум і руки нас прогодують!

      Прагнуть змін наші діти. Ми готові все зробити заради них. Проте сьогодні вони беззахисні перед несправедливістю, бідністю, духовним розтлінням. Багатьом дітям доводиться роками чекати батьків і матерів, які по світах шукають заробітку. Як і всі ви (а я батько п'ятьох дітей), хочу, щоб молоде покоління мало майбутнє у своїй країні!

      Вимагають змін усі громадяни. Мені, як і вам, болить серце бачити, як влада розкрадає багатства країни, як вона торгує національними інтересами. Наша держава заслуговує на гідне місце у світі, на повагу у всіх столицях.

      Нас переконують, що в Україні відбувається економічне зростання, що досягнута стабільність, що здійснюється євроінтеграція. Чому ж тоді за соціальними стандартами ми так відстаємо від сусідів? Невже ми не можемо заробити чесною працею заможне життя? Невже нам бракує чогось із того, що є у сусідів?

      Давайте звідси, з київських гір, оглянемо Україну. Ми побачимо щедру землю і багаті надра. Ми побачимо, як мільйони українців щодня і щогодини працюють, добуваючи вугілля, плавлячи метал, вирощуючи хліб. Ми побачимо вчених, що розробляють найсучасніші технології, здатні конкурувати на світових ринках. У нас є все, щоб бути заможною, процвітаючою європейською державою!

      Давайте згадаємо нашу історію. На її сторінках засвідчена незламність українського народу. Після найважчих випробувань — голодоморів, воєн, освєнцимів, ГУЛАГів — його сини і дочки піднімали Україну з руїн. Я вірю, що любов до своєї країни і любов до свободи живуть у кожному з нас. Наш народ, його завзяття, його історія і культура — це найцінніші скарби України!

      Сьогодні національні багатства наповнюють тільки кишені олігархічних кланів. Доступ до соціальних благ став не правом для всіх, а привілеєм для обраних. Винна у цьому — кримінальна влада.

      Сьогодні громадянин не вільний у своїй країні, він беззахисний від сваволі чиновників, податківців, міліції, прокуратури. Слідство стало фарсом, приниження — нормою. Людина не може знайти справедливості в суді. Винна у цьому — безвідповідальна корумпована влада.

      Сьогодні єдиний український народ ділять на «східняків» і «західняків», ділять за національністю і мовою, ділять історією і вірою. Винна у цьому — цинічна влада.

      Насправді конфлікт в Україні — тільки один: між владою і народом. Розбрат вносить у суспільство влада. Вона хоче, щоб ми боролись один з одним, а не з нею.

      Щоб вивести Україну на правильний шлях, нам потрібно одне: чесна, відповідальна й ефективна влада.

      Влада, яка дбає не про чиновників і олігархів, а захищає інтереси простих людей. Влада, яка користується довірою і повагою громадян. Влада може і повинна бути такою.

      Мені не раз довелося показувати, як повинна діяти влада. Нацбанк, яким я керував, дав Україні гривню. Уряд, який я очолював, повернув борги людям, збільшив за рік мінімальну зарплату і пенсію у півтора раза. Був наведений порядок у бюджетній сфері, припинилися масові відключення електроенергії. Ми змусили економіку зростати, тримали ціни під контролем. Були створені нові робочі місця. І головне — ми досягли цього, не взявши жодної копійки в борг.

      Мені не дали завершити розпочате. Але я сказав: «Іду, щоб повернутися». Три роки пройшли у поїздках по Україні. Я зустрівся з сотнями тисяч людей і знаю — моя справа має найширшу підтримку. У мене є програма для України, яка дозволить здійснити задумане. У мене є команда, здатна її виконати.

      Я пам'ятаю все, чому мене вчив батько; все, сказане мамою; все, про що ми говорили з побратимами; все, що почув від вас на зустрічах і прочитав у листах. Не в кабінеті, а у діалозі з усією країною я знайшов ідеї, які визначать нове майбутнє України.

      Вже через рік ви відчуєте — Україна стала іншою.

      Ми збудуємо державу, в якій дамо роботу рукам і розуму кожного. Нікому не доведеться шукати кращої долі за кордоном.

      Пенсії і зарплати забезпечать кожному гідне життя, будуть створені мільйони робочих місць. Кожен, хто бажає працювати, матиме роботу і гідну зарплату.

      Кожен громадянин матиме доступ до належного медичного обслуговування, а кожна дитина зможе отримати якісну освіту.

      Влада буде працювати для людей. Корупції буде покладено край. Всі будуть рівними перед законом. Бандити сидітимуть у тюрмах.

      Оживе українське село — колиска нашого народу.

      Я бачу Україну державою, яку шанують і цінують її власні громадяни і до якої з повагою ставляться і на Сході, і на Заході. Я бачу Україну, в якій житимуть, як казав Олександр Довженко, «по закону Божеському і людському».

      Я знаю — дорога до перемоги буде важкою. Влада боїться чесних і прозорих виборів, бо вони стануть їй вироком. Величезні гроші, вкрадені з бюджету, сила адміністративного ресурсу — все кинуте на те, щоб не дати народу висловити свою волю.

      Але ми не боїмося влади. Це вона нас боїться! Вона боїться власного народу, боїться правди і свободи, які є в серці кожного з нас!

      У мене немає ні телеканалів, ні прокуратури, ні податкової. Я спираюся на силу народу. Я вірю у свої і ваші сили. Я прошу у Бога милості для України!

      Я прийняв рішення. Я іду в президенти. Ось моя заява!

      Я виграю вибори! Моя перемога — це перемога всіх!

      Скажіть усім, повернувшись додому, — я вірю в Україну, я знаю свій обов'язок, разом ми переможемо!

      Слава вам і слава Україні!

  • Янукович: ДОНсько-запорізький «козак»

    Напів'єдиний кандидат від влади Віктор Янукович отримував добро на балотування аж у Запоріжжі. Власне, якщо бути точним, цей дозвіл він одержав ще кілька місяців тому, коли лідери ПУКу (парламентсько-урядової коаліції) підписали заяву про висування «єдиного кандидата», якщо не раніше. Право «першої ночі», зрозуміло, одержала очолювана Януковичем Партія регіонів, яка у приміщенні будинку культури запорізького заводу «Дніпроспецсталь» проводила свій з'їзд. 620 делегатів форуму «регіоналів» одноголосно підтримали кандидатство свого лідера. >>

  • Ех, Мороз, Мороз...

    Позавчора свого кандидата у президенти висували і соціалісти. Ним, звісно ж, став Олександр Олександрович Мороз — незмінний лідер СПУ з часів її заснування. Висування Сан Санича стало головною метою і лейтмотивом 11-го з'їзду Соцпартії, що проходив у неділю в столичному Міжнародному центрі культури і мистецтв (він же — колишній Жовтневий палац). Найсвітліші соціалістичні уми України дали Олександру Олександровичу майже одноголосне благословення (із зареєстрованих 375 «за» проголосувало 372, однак ніхто не був «проти» і ніхто не «утримався»). У виступах делегатів тільки те й лунало, що Мороз — «найдостойніший на посаду Президента», «найбільш прохідний кандидат від опозиції»; висловлювалася майже впевненість у тому, що з наступної осені у нас «похолодає» (в сенсі — до влади прийде Мороз), що на наступному з'їзді у своїй президії соціалісти матимуть Президента тощо. Єдиний делегатський виступ, який видався адекватним поточній політичній ситуації, виголосив соціаліст Віктор Слиш. Він сказав, що Мороз справді був би найдостойнішим Президентом, але для того, щоб обійняти цю посаду, у нього мало підтримки населення. Через це пан Слиш запропонував три підходи: або зобов'язати кожного керівника осередку СПУ забезпечити 35% підтримки Мороза, або кампанією-2004 готуватися до парламентських виборів, або шукати союзників. >>

  • Симоненко: «Вся надежда — на Петра»

    Позачерговий XXXVIII з'їзд Комуністичної партії України, скликаний у неділю в Українському домі з єдиною метою — висунути кандидатом у президенти першого секретаря ЦК КПУ Петра Симоненка, відбувся без зайвої помпи. Три сотні найдостойніших комуністів, переважно секретарів обкомів та райкомів партії, скромні два ряди президії і жодних матеріалів для журналістів. Складалося враження, що це звичайне робоче зібрання, а не епохальний позачерговий з'їзд, з якого колись «керівна і cпрямовуюча» стартує до перемоги. >>