Повертатися, так не з порожніми руками

      Виконавець відомих радянських шлягерів повернувся до рідного Харкова з Америки і планує відкрити єдиний в Україні Центр естради, фестивалів і конкурсів. Батьки міста вже пообіцяли найняти блудного сина на конкретну роботу, а директор Оперного театру Георгій Селихов дав «добро» на тимчасовий притулок під дахом свого розкішного закладу. Автор ідеї також розраховує на отримання невеликого стартового капіталу, але в майбутньому, схоже, готовий покластися на сили власного колективу.

      Приїзд Мулермана до Харкова одразу ж розбудив у пам'яті заінтригованих городян старшого віку хвилю бурхливих спогадів. І справді, хто з них не повертався додому, мугикаючи собі під ніс «Последнюю электричку», або не піднімав настрій коханій під веселі ритми приспіву «Хмуриться не надо, Лада»? Заводні ж хіти «Трус не играет в хоккей» та «Как хорошо быть генералом» і зараз продовжують бадьорити дух при першому ж акорді. У музикознавців на цей рахунок своя думка. Говорять, якби Мулерман за все своє життя проспівав лише одну пісню — «Хромой король», то вже завдяки їй увійшов би в історію як легенда радянської естради 60-х років.

      З приїздом Вадима Йосиповича додому стали нарешті відомі подробиці його від'їзду. Тоді ходили чутки, що улюбленець долі не впорався з відчуттям міри і поїхав до США за довгим «рублем». Співак цю версію категорично заперечує. Говорить, що його життя минало у формі нескінченних концертів, він збирав стадіони глядачів, тому й отримував утричі більше, ніж, скажімо, рядовий інженер. Розмови ж про мулерманівську ненаситність могли з'явитися тому, що співак прагнув запровадити у Союзі західну схему отримання гонорарів з випущених платівок. Навіть уявити важко: три мільйони пластмасових дисків — і жодного відсотка виконавцеві. У той час, коли автори слів та музики таки отримували свою частку. Нерви здадуть за таких обставин у кого завгодно.

      І все ж у справжню немилість до влади, за словами Мулермана, він потрапив не з матеріальної, а національної причини. «У 1971 році мене «закрили» тому, що я ввів до свого репертуару не лише пісні бардів, а й єврейські пісні, — зізнається він сьогодні у своїх численних інтерв'ю. — Чомусь можна було співати українською, калмицькою, грузинською, але тільки не єврейською. Я не підкорився такій установці, за що й був покараний. Ні, мене ніхто не схиляв до еміграції. Але створили навколо мого імені таку атмосферу, що працювати я не міг. Тобто позбавили контакту з глядачем, прибрали з усіх концертів, не випускали в ефір».

      Шанс покинути країну з'явився досить несподівано. Харківський композитор Борис Шапіро запросив Мулермана до США на свій ювілейний концерт. То був 90-й рік, тобто період горбачовської відлиги, тому співака випустили без проблем. І він вирішив не повертатися. В Америці пан Вадим, на свій превеликий подив, теж став свідком власної популярності. Касети iз записами пісень у його виконанні жваво розходилися по 18—20 доларів за штуку. Але оскільки записи були піратськими, співак знову залишився з носом. Не знаючи, на кого подати позов, він заборонив продавати цей товар взагалі. Сьогодні ж мріє зібрати якомога більше матеріалу і десь у наступному році видасть одночасно власний CD-диск і касету. Тобто влаштує собі ще й творче повернення на Батьківщину.

      За океаном у відомого харків'янина теж не опустилися руки. Спочатку він відкрив дитячий музичний театр, а згодом «переключився на окремих учнів, уже професіоналів, яким допомагав вдосконалювати сценічну майстерність». Кількох своїх підопічних має намір «вести» і далі. Правда, за рахунок власної відпустки.

      На новому етапі життя Вадим Йосипович виглядає цілком успішним чоловіком. Причому не лише з творчої, а й сімейної точки зору. Його другій дружині Світлані стільки ж років, скільки старшій доньці — Ксенії. Тобто — 33. У другому шлюбі Мулерман має теж дівчаток: шестирічну Маринку і зовсім крихітну Емілі. Словом, якраз той випадок, коли є сенс повернутися до бурхливої кар'єри з новою силою.

      Харківський театр естради під патронатом екс-зірки розбудовуватиметься одразу в двох напрямах. З одного боку, тут професійно готуватимуть молодих виконавців до виходу на велику сцену. А з іншого, проводитимуть різного роду мистецькі заходи. Наприклад, естрадні фестивалі та конкурси. До речі, Центр саме з таким напрямом діяльності є якраз тією нішею, що в слобідській столиці порожніє давно і безнадійно. У місті й понині працюють одразу три вищi навчальнi заклади, випускаючи у світ добре підготовлених співаків та музикантів. Але при цьому й досі не з'явилися професіонали, які б дбали про їхню «розкрутку». Як результат, молодь, у кращому, випадку тікає у більш благополучні Київ та Москву , а в гіршому — влаштовує «жебрацькі» концерти в переходах метро. Хлопці та дівчата говорять, що бодай в такий спосіб мають змогу виступати перед публікою і заробляти гроші. Чи збереться хоча б невелика частина з них під дахом Мулермана, сьогодні сказати важко. Але принаймні тепер з'явилася надія.